Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 153

— Метью тоді й близько в Шотландії не було.

— А йому й не треба було там бути. В Единбурзі був Хенкок, видаючи себе за одного з «приятелів» Нап’єр. Саме він звернув увагу суду на її вагітність. — Подих Габбарда був холодний і відгонив лісом.

— Та відьма була не винною в тому, в чому її звинувачували, — швидко сказала я, натягаючи на плечі шаль. — І тому суд присяжних виправдав її.

— Так. Зняв лише одне обвинувачення, — сказав Габбард, витримавши мій пильний погляд. — І визнана винною по багатьох інших. До речі, ви можете не знати, бо щойно повернулися: король Яків знайшов спосіб скасувати рішення суду присяжних у справі Нап’єр.

— Скасувати? Як це?

— Останнім часом король шотландців просто закоханий в Конгрегацію, не в останню чергу завдяки старанням вашого чоловіка. Надто «гнучкий» підхід Метью до трактування заповіту та його втручання в шотландську політику надихнули його величність знаходити власні лазівки в законах. Тих присяжних, котрі виправдали відьму, він віддає під суд. Їх звинувачують у тому, що вони порушили королівське правосуддя. Залякування присяжних краще забезпечить потрібний результат майбутніх судів.

— Метью мав інший план, — ошелешено заперечила я.

— Це дуже характерно для нещирого стилю Метью де Клермона. Може, Нап’єр та її дитина й залишаться жити, але через це загинуть десятки інших безвинних створінь. — Хіба не цього бажає де Клермон?

— Та як ви смієте!

— Я вже… — на вулицю вийшла Енні й ледь не випустила з рук свій горщик.

Я простягнула руку і пригорнула її до себе.

— Дякую, Енні.

— А чи знаєте ви, пані Ройдон, де перебуває ваш чоловік такого чудового травневого ранку?

— Він поїхав у справах. — Метью почекав, поки я доїм свій сніданок, поцілував мене і подався з дому разом із П’єром. Джек невтішно заплакав, коли Метью сказав йому, що він має залишитися вдома з Гарріотом. Мене кольнуло відчуття тривоги. Щоб Метью відмовився взяти з Джека з собою до міста — це було на нього не схоже.

— Ні, — тихо заперечив отець Габбард. — Він поїхав до психлікарні Бедлам зі своєю сестрою та Крістофером Марлоу.

Окрім своєї назви, лікарня Бедлам була справжньою темницею — місцем забуття, де психічно хворих тримали під замком разом із людьми, від яких відмовилися родини під різними фальшивими приводами, аби тільки спекатися їх. Замість ліжок та матраців спали там на соломі, регулярного харчування не існувало, тюремники не виказували до ув’язнених ані краплини жалю та співчуття, тому недивно, що з тих людей, які туди потрапили, ніхто назад уже не повертався. А якщо й поверталися, то зі психікою, майже невиліковно зламаною перебуванням у тому закладі.

— Невдоволений тим, що йому не вдалося вплинути на правосуддя в Шотландії, Метью тепер намагається вершити власне правосуддя тут, у Лондоні, — продовжив Габбард. — Сьогодні вранці він поїхав допитувати їх. Настільки я розумію, він і досі там.

А була вже післяобідня година.

— Я бачив, як Метью де Клермон убиває швидко, коли його охоплює лють. А якщо побачити, як він робить це повільно та ретельно, то навіть найзатятіший атеїст повірить у диявола!

«Кіт. Луїза — вампірка. У ній тече кров Ізабо. Вона здатна сама за себе постояти. Але ж демон…»

— Йди до Гуді Альсоп, Енні. Скажи їй, що я поїхала до Бедламу доглядати пана Марлоу та сестру пана Ройдона. — Повернувши дівчинку в потрібний бік, я відпустила її, закривши її своїм тілом від вампіра.

— Я мушу залишатися з вами! — вигукнула Енні, зробивши великі очі. — Бо пан Ройдон змусив мене пообіцяти!

— Хтось має знати, куди я пішла, Енні. Я сама зможу дістатися до Бедламу. — Насправді я лише смутно здогадувалася про місцезнаходження сумнозвісної психушки, але я мала в своєму розпорядженні інші засоби дізнатися про місцеперебування Метью.

Я вже обхопила пальцями уявний ланцюг усередині мене і приготувалася смикнути його.

— Стривайте. — Рука Габбарда доторкнулася до моєї кисті. Я аж підстрибнула. Він гукнув комусь у сутінку, і звідти з’явився кутастий молодик, якого Метью називав навдивовижу підходящим прізвиськом Амінь Гаплик. — Вас відведе туди мій син.

— Метью дізнається, що я з вами спілкувалася, — сказала я, поглянувши на руку, якою Габбард і досі тримав моє зап’ястя, передаючи моїй теплій шкірі свій характерний запах.

— Не хвилюйтеся. Він спише його на хлопця. — Габбард стиснув мою руку іще сильніше і вичавив з мене згідливе «гаразд».

— Якщо вам теж хотілося б піти зі мною до Бедламу, отче Габбард, то варто було лише спитати.

Габбард знав кожен короткий маршрут і боковий провулок між Сен-Джеймс Гарлікхайт та Бішопсгейт. Ми вийшли за межі Лондона й опинилися в одному з брудних передмість. Як і Кріпплгейт, район побіля психлікарні Бедлам був бідний і страшенно перенаселений. Але справжні жахи були іще попереду.

Біля брами нас зустрів охоронець і завів до закладу, колись відомого як шпиталь Св. Марії Віфлеємської. Пан Слефорд добре знав отця Габбарда і все розсипaвся перед ним у люб’язностях, ведучи нас через усипаний ковбанями двір до товстих дверей. Пронизливі крики в’язнів чулися навіть крізь товсті стіни з дерева й каменю. Більшість вікон були незасклені й відкриті всім стихіям. Стояв нестерпний сморід гнилизни, бруду й тління.

— Не треба, — сказала я, відмовляючись від руки, яку подав мене Габбард на вході до сирого замкненого простору. Було щось непристойне в тому, що я, будучи вільною, скористаюся його допомогою в той час, коли в’язні цієї лікарні не отримували ніякої допомоги взагалі.

Усередині на мене буквально звалилися привиди померлих мешканців та обірвані ниті, що звивалися й теліпалися довкола іще живих мешканців. Із побаченим жахом я спробувала впоратися, почавши розв’язувати моторошну математичну задачку: стала ділити зустрінутих там чоловіків та жінок на менші купки, а потім знову групувати їх за іншими ознаками.

Коли ми йшли коридором, я нарахувала двадцять в’язнів. Чотирнадцять були демонами. Півдесятка з двадцяти були повністю роздягненими, а на десяти було лише лахміття. Якась жінка в пошарпаному й заяложеному, але дорогому чоловічому костюмі витріщилася на нас з відвертою ворожістю. Вона була однією з трьох тутешніх людських істот. Тут було також дві відьми та один вампір. П’ятнадцятеро бідолах були прикуті кайданами до стіни, ланцюгом до підлоги або одночасно і так, і так. Чотири з решти п’яти були не в змозі стояти і лежали чи сиділи, скоцюрбившись, щось белькочучи та шкребучись об кам’яну стіну. Один із пацієнтів був не прив’язаний. Він витанцьовував перед нами голяка у коридорі.

Одна кімната мала двері. Щось підказало мені, що за тими дверима знаходилися Луїза та Кіт.

Охоронець відімкнув замок і різко постукав. Не отримавши швидкої відповіді, він загепав у двері кулаком.

— Я почув вас першого разу, пане Селфорд. — Гелоуглас мав не надто презентабельний вигляд — свіжі подряпини на щоці, кров на камзолі. Коли він побачив мене позаду Селфорда, він низько вклонився. — Здрастуйте, тітонько.

— Дайте мені увійти.

— А може, не варто, бо це… — почав було Гелоуглас, але, забачивши вираз мого обличчя, поквапливо відступив убік. — Луїза втратила досить багато крові. Вона голодна. Не підходьте до неї близько, якщо, звісно, не маєте бажання, щоб вас вкусили чи подряпали. Нігті я їй підстриг, але із зубами дати раду немає змоги.

Хоча тепер мені нічого не заважало, я стала на порозі як укопана. Плаття Луїзи перетворилося на лахміття, а на шиї виднілися глибокі рани. Хтось явно намагався продемонструвати Луїзі своє панівне становище — хтось сильніший та зліший за неї.

Я вгледілася у темний закуток і з трудом побачила там темну постать, скоцюрблену над якимось лантухом, що лежав на долівці. Метью рвучко підняв голову — обличчя бліде, мов крейда, а очі чорні, як ніч. На ньому не було жодної плями крові. Як і рука, яку Габбард подав мені, щоб допомогти, бездоганно чиста зовнішність Метью виглядала тут якось недоречно й огидно.