Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 161

— Через кілька годин він піде назавжди, Метью. — Я простягнула до дверей другу руку, але Метью і її перехопив.

— Я знаю. І він знає, — пояснив Метью.

— Тоді він має розуміти, що мені хотілося б провести більше часу із ним, — сказала я, дивлячись на двері. Мені хотілося, щоб вони відчинилися і до мене вийшов батько.

Я бачила, як ниті, що вели від мене, проникали крізь деревину і з’єднувалися по той бік із чаклуном. Одна з ниток відірвалася і ляснула мене по долоні, мов гумова стрічка.

Я перелякано охнула. — Татку!

— Не затримуйся, Діано, йди гуляти! — гукнув батько.

І ми з Метью пішли гуляти містом, спостерігаючи, як власники заздалегідь зачиняють свої крамниці, а в барах та забігайлівках починають збиратися гульвіси. Чимало м’ясників виставляли за двері своїх крамниць купки кісток. Вона були білі й чисті, немов відварені.

— А до чого тут оті кістки? — спитала я в Метью, побачивши вже четверту подібну виставку кісток.

— Вони призначені для спалення.

— Спалення?

— Так, із цих кісток будуть складені багаття. Зазвичай, люди відзначають День сонцестояння розпалюванням вогнищ і багать із кісток, дров та дров навпіл із кістками. Мер міста кожного року видає розпорядження відмовитися й утриматися від цієї забобонної звички, але люди все одно святкують і палять багаття.

Метью почастував мене обідом у знаменитому постоялому дворі Бель Севидж Інн неподалік району Блекфраєрс на пагорбі Латгейт Хілл. Бель Севидж не була звичайною корчмою і становила розважальний комплекс, де завсідники могли подивитися виставу та фехтування на мечах, уже не кажучи про Марокко — відомого коня, який славився тим, що міг вибрати з натовпу незайману дівчину. Ясна річ, це не катання на роликових ковзанах в Дорчестері, але принаймні схоже на те.

Легіони підлітків висипали на вулиці, вигукуючи один одному образи та непристойні натяки і мандруючи від одної забігайлівки до другої. Протягом дня більшість із них тяжко працювали служками та помічниками майстрів. Навіть увечері після роботи вони не мали змоги розпорядитися своїм вільним часом, бо працедавці залучали їх до охорони своїх крамниць та майстерень, догляду за дітьми, носіння води, заготівлі харчів та безлічі інших дрібних доручень, необхідних для ведення домогосподарства ранньої модерної доби. Але сьогодні Лондон належав їм, і вони відривалися на повну котушку.

Коли дзвони вдарили дев’яту, ми пройшли крізь браму Ладгейт і наблизилися до входу в район Блекфраєрс. Члени нічної варти почали свої обходи, і, здавалося, люди невдовзі розійдуться по домах, але, схоже, сьогодні ніхто не збирався дотримуватися ані законів, ані правил. Хоча сонце й сіло годиною раніше, до повного місяця лишався всього-на-всього один день, тому вулиці міста вже були яскраво освітлені його сяйвом.

— А, може, іще трохи погуляємо? — спитала я. Річ у тому, що ми завжди ходили з якоюсь метою: до замку Бейнардс побачитися з Мері, до Сен-Джеймс Гарлікхайт зустрітися з громадою відьом або до двору собору Святого Павла книжок купити. Ми з Метью ніколи не гуляли просто так, без визначеної кінцевої точки нашого руху.

— А чом би й ні, тим більше, що нам наказали додому не повертатися й веселитися досхочу, — відповів Метью і, нахиливши голову, крадькома цьомкнув мене.

Увійшовши крізь західну браму до соборного двору, який, попри пізню годину, гудів натовпом людей, ми вийшли з нього крізь північну браму. І опинилися на Чіпсайді — одній з найпросторіших та найзаможніших лондонських вулиць, де займалися своїм ремеслом ювеліри. Обігнувши фонтан на перехресті Чіпсайд Крос, який купка хлопчаків використовувала як плавальний басейн, ми рушили на схід. Метью провів мене маршрутом коронаційної процесії Анни Болейн і показав будинок, де у дитинстві мешкав Джефрі Чосер. Якісь торговці запросили Метью пограти з ними в кеглі, однак з улюлюканням вигнали його, коли він влучив утретє поспіль.

— Ну що, радий, що довів їм свою перевагу? — підколола я його, і він взяв мене за талію та пригорнув до себе.

— Не просто радий, а радий-радісінький, — відповів Метью і показав на розвилку дороги. — Поглянь туди.

— О, Королівська біржа! — захоплено вигукнула я. — Уночі, але відчинена! Ти диви — не забув!

— Справжній джентльмен ніколи не забуває, — стиха мовив Метью і злегка вклонився. — Не знаю, чи й досі працюють там магазини, але ліхтарі горітимуть, це точно. Ну як — ходімо?

І ми увійшли всередину крізь широку арку біля дзвіниці, увінчаної золотистим коником-стрибунцем. Увійшовши, я повільно озирнулася, придивляючись до чотириповерхової споруди з її десятками крамниць, де продавалося все — від костюмів до ріжків для взуття. На відвідувачів та торговців строго дивилися статуї англійських монархів, а на вершечку кожного мансардного вікна сиділа чергова купка коників-стрибунців.

— Коник був емблемою купця Томаса Грешема, і він не соромився себе рекламувати, — посміхнувся Метью, прослідкувавши мій погляд.

— А звідки лине музика? — поцікавилася я, озирнувшись у сподіванні побачити менестрелів.

— Із вежі, — відповів Метью, показуючи у той бік, з якого ми увійшли. — Комерсанти скидаються і спонсорують концерти в теплу погоду. Бо це сприяє їхньому бізнесу.

Метью також сприяв бізнесу — судячи з великої кількості торговців, які віталися з ним на ім’я. Він у відповідь жартував і питався про здоров’я їхніх жінок та дітей.

— Я зараз повернуся, — раптом сказав він, кинувшись до сусіднього магазину. Заворожено очікуючи його, я стояла й слухала музику і спостерігала, як одна владна молода жінка організовувала імпровізований бал. Узявшись за руки, люди утворювали кола і підстрибували вгору-вниз, наче кукурудзинки на розпеченій сковорідці.

Коли Метью повернувся, то подарував мені дещо — з належною церемоніальністю.

— Мишоловка! — захихотіла я, дивлячись на маленьку дерев’яну коробочку з ковзаючими дверцятами.

— Оце — справжня мишоловка, — сказав він, беручи мене за руку. І потягнув до центру розважального дійства. — Потанцюй зі мною.

— Ну, цього танцю я точно не знаю. — Бо він і справді був анітрохи не схожий на стримані й статечні танці, що танцювалися в Сеп-Турі та при дворі імператора Рудольфа.

— Зате я знаю, — відказав Метью, анітрохи не зважаючи на пари, що заповзято крутилися довкола нас. — Це старий танок, «чорний поні» називається. Його легко танцювати, бо він має простий крок. — І Метью втягнув мене в танок з одного кінця низки танцюючих, віддавши мишоловку на зберігання одному хлопчиську, пообіцявши пенні, якщо той віддасть нам пристрій наприкінці пісні.

Метью взяв мене за руку і ввів до низки танцюристів, а коли всі рушили, рушили й ми. Три кроки — і легкий вибрик вперед, три кроки і легенький присід назад. Після кількох повторів ми перейшли до складніших рухів, коли лінія з дванадцяти танцюючих розділилася на дві по шість, і учасники почали мінятися місцями, рухаючись по діагоналі від одної лінії до другої, звиваючись і похитуючись туди-сюди.

Коли цей танець скінчився, учасники загукали, вимагаючи іще пограти і замовляючи конкретні мелодії, але ми пішли з Королівської біржі, не чекаючи, поки танці стануть енергійнішими та загальнішими. Метью забрав у хлопця мишоловку і замість повести мене додому рушив у південному напрямі до ріки. Ми пройшли стількома провулками і перетнули стільки церковних дворів, що я встигла безнадійно втратити орієнтири, коли ми наблизились до Великої Всехсвятської церкви з її високою квадратною дзвіницею та покинутим монастирем, де колись мешкали ченці. Всехсвятська церква, як і більшість лондонських церков, поволі перетворювалася на руїну, і її середньовічне мурування потроху обсипалося.

— Не хочеш піднятися нагору? — спитав Метью, пригнувшись і входячи до монастиря крізь низькі дерев’яні двері.

Я кивнула, і ми почали підніматися. Ми пройшли повз дзвони, які в той момент, на щастя, не калатали, і Метью штовхнув невелику ляду в покрівлі. Проскочивши крізь отвір, він нахилився і підняв мене до себе. Раптом ми опинилися на зубчастій стіні вежі, а увесь Лондон був тепер у нас під ногами.