Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 17

— І то правда, пане, — погодилася вдовиця Бітон. — І мудрі люди знають про це і шукають ці знаки.

Кров умить відплинула в мене від голови, аж стало зле. Якщо це дійсно так, то такі позначки можна знайти й у мене.

— Мають бути й інші методи, — сказав Генрі з тривогою в голосі.

— Так, вони є, мій володарю. Молочно-біле око старої швидко окинуло кімнату, і відьма показала на стіл з його науковим приладдям та купами книжок.

— Підсуньте мене туди.

Рука вдовиці Бітон ковзнула до тої самої складки спідниці, яка служила схованкою для грошей, видобула звідти пом’ятий мідний дзвінок і поставила його на стіл.

— Принесіть, будь ласка, свічку.

Заінтригований Генрі швидко виконав її прохання.

— Дехто каже, що істинна сила відьми походить від того факту, що вона є істотою, яка знаходиться між життям та смертю, між світлом та тьмою. На світових перехрестях вона може зруйнувати витвір природи й розпустити всі ниті, що зв’язують воєдино порядок речей. — Удовиця Бітон взяла книгу й поклала її поміж свічкою у важкому срібному канделябрі та мідним дзвіночком й заговорила тихим голосом: — Коли в давнину сусіди виявляли відьму, вони виганяли її з церкви дзвоном дзвінка, щоб вказати на те, що вона мертва. Удовиця Бітон підняла дзвінок і, погойдуючи зап’ястям, почала калатати. Потім вона відпустила його, але дзвінок так і лишився висіти над столом, продовжуючи дзвонити. Том та Кіт посунулися уперед, Джордж ошелешено охнув, а Генрі перехрестився. Удовицю Бітон явно задовольнила їхня реакція, і вона переключила свою увагу на англійський переклад грецького класичного твору, Евклідових «Елементів геометрії», який лежав на столі разом із декількома математичними приладами з обширної колекції Метью.

— І тоді священик узяв священну книгу — Біблію — і закрив її, щоб показати, що відьмі заборонене спілкування з Богом. «Елементи геометрії» з ляскотом закрилися. Джордж і Том аж попідскакували. Представники «Школи ночі» виявилися навдивовижу вразливими як для чоловіків, котрі вважали себе вільними від забобонів.

— А насамкінець священик погасив свічу, щоб показати, що відьма не має душі. — Удовиця Бітон простягнула руку до полум’я свічки й стиснула пальцями гніт. Світло згасло, і в повітря піднялося тоненьке пасмо диму.

Чоловіки сиділи мовчки, мов зачаровані. Навіть у Метью на обличчі застиг ошелешений вираз. Єдиними звуками в кімнаті залишилися потріскування вогню в каміні та безперервне різке калатання дзвоника.

— Справжня відьма здатна знову запалити вогонь, розкрити книгу й зупинити дзеленчання дзвоника. Бо вона в очах Господа — чудесне створіння. — Удовиця Бітон витримала ефектну паузу, і її білувато-молочне око крутнулося у мій бік. — Ти зможеш виконати ці дії, дівчинко?

У наші часи, коли відьма досягає тринадцятирічного віку, її представляють місцевому клану через церемонію, котра химерним чином нагадує випробування, яке влаштувала мені вдовиця Бітон. Дзвонили дзвоники відьомського вівтаря, запрошуючи молоду відьму на зібрання громади, і ті дзвоники традиційно виготовляли з важкого срібла, полірували й передавали з покоління в покоління. Замість Біблії чи підручника з математики родина молодої відьми приносила свою книгу заклинань, щоб надати цій важливій церемонії історичного забарвлення. Лише на моє тринадцятиріччя Сара єдиний раз дозволила винести з дому родинну книгу заклинань Бішопів. Що ж до свічки, то її розташування та призначення скрізь і завжди були одні й ті самі. Саме тому молоді відьми іще змалечку вправлялися в умінні запалювати і гасити їх.

Моє офіційне представлення Медісонській громаді відьом обернулося повним фіаско, свідками якого стали всі мої родичі. І протягом усіх двадцяти років, що минули відтоді, мені регулярно сниться один і той самий кошмар: свічка не запалюється, книга не розкривається, а дзвоник дзвонить для всякої іншої відьми, але не для мене.

— Не впевнена, — відповіла я, вагаючись.

— А ти спробуй, — упевненим голосом заохотив мене Метью. — Ти ж недавно запалила кілька свічок.

То була правда. На Гелловін мені врешті-решт вдалося запалити кілька свічок у гарбузах, виставлених уздовж під’їзної алеї до будинку Бішопів. Однак свідків моїх тодішніх спроб, які не відразу увінчалися успіхом, не було. А зараз я відчувала, як Кіт і Том легенько підштовхували мене своїми поглядами — мовляв, давай! Дотик погляду вдовиці Бітон був ледь відчутним, зате знайомий прохолодний потік уваги, який ішов від Метью, відчувався дуже сильно. Кров у моїх венах зреагувала миттєво й перетворилася на лід, немов відмовляючись породити вогонь, необхідний на цій стадії випробування. Сподіваючись на краще, я зосередилася на ґнотику свічки й прошепотіла закляття.

Але не сталося нічого.

— Розслабся, — порадив Метью. — А як стосовно книги? Може, почнеш із неї?

Якщо не брати до уваги те, що дотримання певного порядку мало у відьомському ремеслі вкрай важливе значення, я не знала, з якого боку взятися за Евклідові «Елементи». Зосередитися на повітрі, затиснутому між сторінками, чи викликати вітер, який підніме обкладинку? Та важко було зібрати докупи думки й зосередитися, коли безустанку дзеленчав дзвоник, що й досі висів у повітрі.

— Ви не могли б зупинити дзвін? — спитала я благальним тоном, відчуваючи, як зростає моє занепокоєння.

Удовиця Бітон клацнула пальцями — і мідний дзвоник упав на стіл. Востаннє дзеленькнувши своїми пом’ятими боками, він нарешті замовк.

— Я ж казала вам, володарю Ройдон, — сказала вдовиця Бітон з тріумфальною ноткою в голосі. — Яку б там магію у її виконанні ви не бачили, то все був обман, ілюзія. Ця жінка не має сили. І селу немає підстав її боятися.

— А може, вона намагається заманити тебе у пастку, Метью, — озвався Кіт. — Гадаю, вона на таке здатна. І взагалі, жінки — підступні створіння.

Заяви, подібні до тієї, яка щойно прозвучала з вуст удовиці Бітон, часто робили й інші відьми, і з не меншим задоволенням. І мені раптом дуже-дуже захотілося довести її неправоту й стерти з обличчя Кіта самовдоволений вираз всезнайки.

— Я не можу запалити свічку. І нікому не вдалося навчити мене, як розкривати книгу чи припинити дзеленчання дзвоника. Але якщо я така безсила, то як ви поясните ось це?

Неподалік стояла ваза з фруктами. У ній у тьмяному світлі золотаво поблискувала свіжа айва. Узявши одну з них, я поклала її на долоню й підняла угору, щоб усім було видно.

Я сконцентрувалася на плоді й відчула, як засвербіла шкіра моєї долоні. Мені було чітко видно м’якоть айви крізь її жорстку шкірку, наче остання була зроблена зі скла. Мої очі поволі заплющилися, а моє третє відьомське око поступово розкрилося і почало шукати і вбирати в себе інформацію. Десь із центру мого чола виповзло відчуття усвідомлення, перетекло мені в руку й сягнуло кінчиків пальців. Воно розгалужувалося, наче корені дерева, своїми щупальцями проникаючи всередину плоду.

Один за одним пізнала я секрети, що він у собі таїв. У його центрі зачаївся хробачок, який потихеньку прогризався крізь м’якоть. Мою увагу привернула енергія, закута у плоді, і на кінчику язика я відчула присмак сонячного світла. Я аж злегка сіпнулася від насолоди, упиваючись світлом невидимого сонця. «Скільки сили й енергії! — подумала я. — Життя. І смерть». Моя аудиторія якось зіщулилася, зменшилася і втратила свою значущість. Тепер важило лише одне: моя безмежна здатність до пізнання, сконцентрована на моїй долоні.

Ув’язнене у плоді сонце якимось чином відреагувало на моє запрошення і, покинувши айву, перемістилося до моїх пальців. Я інстинктивно спробувала стримати наближення сонячного світла й повернути його туди, звідки воно вийшло — до плоду, але айва раптом потемніла, зібгалася і зсохлася.

Удовиця Бітон перелякано охнула, перериваючи мою зосередженість. Злякавшись, я впустила фрукт на підлогу, і той, ударившись об її поліровану поверхню, розсипався на маленькі трухляві шматочки. Підвівши очі, я побачила, як Генрі знову перехрестився, і у повільних механічних рухах його руки та широко розплющених очах відобразилися подив і потрясіння. Натомість Том із Волтером зосередилися на моїх пальцях, де малесенькі пасма сонячного світла й досі марно намагалися поновити втрачений зв’язок із плодом айви. Метью накрив мої пальці своєю долонею, приховуючи ознаки моєї некерованої сили. Мої руки й досі іскрилися, і я спробувала прибрати їх, щоб не обпалити його. Та він похитав головою, рук не прибрав і зустрівся зі мною поглядом, немов кажучи, що він достатньо сильний, щоб увібрати всяку енергію, що йтиме від мене. Повагавшись кілька секунд, моє тіло піддалося заспокійливому впливу Метью й розслабилося.