Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 37

Я крутнулася на п’ятах, щоб втекти від нього геть. Метью почекав, доки я не відбіжу достатньо далеко, щоб подумати, що втеча можлива, а потім блискавичним рухом схопив мене за лікоть і повернув назад. То був інстинктивний маневр хижака.

— Ні, Діано, ми поговоримо про наш шлюб до того, як хто-небудь із нас покине цю кімнату.

Метью повернувся туди, де остання купка слуг наминала сніданок. Різким кивком голови він спонукав їх до втечі.

— Який шлюб? — грізно напустилася я на нього. В очах спалахнуло щось небезпечне — і враз зникло.

— Діано, ти кохаєш мене? — несподівано спокійно спитав Метью.

— Так, — відповіла я миттєво, не замислюючись. — Але якби справа була лише в моїй любові до тебе, то все було б дуже просто, і ми б досі були в Медісоні.

— А все й так дуже просто, — сказав Метью, підводячись на ноги. — Якщо ти й справді любиш мене, то слова мого батька не матимуть сили, щоб розбити ті клятви, які ми дали один одному, а Конгрегація жодним чином не змусить нас дотримуватися отієї угоди.

— Якби ти й справді кохав мене, то віддав би мені всього себе. І тіло, і душу.

— Усе не так просто, — з сумом мовив Метью. — Я з самого початку попереджав тебе, що стосунки з вампіром будуть складними.

— Здається, Філіп так не вважає.

— Тоді стрибни до нього у ліжко. А якщо тобі потрібен я, то доведеться почекати. — Метью тримав себе в руках, але то був спокій замерзлої ріки: твердої та гладенької на поверхні, але нестримної й шаленої під кригою. Відтоді як ми покинули Стару Хижку, він часто користувався словами як зброєю. За перші декілька різких зауважень він вибачився, але потім вибачень уже не було. А тепер, коли він опинився поруч зі своїм батьком, лоск його цивілізованості став надто тонким для такої модерної та людяної речі, як каяття.

— Філіп — не мій тип мужчини, — холодно відказала я. — Утім, зроби мені послугу, поясни, будь ласка, чому я маю чекати тебе?

— Тому що немає такого поняття, як вампірське розлучення. Є парування, і є смерть. Декотрі вампіри, як, наприклад, моя мати та Філіп, на певний час розлучаються, якщо між ними виникають… — тут Метью зробив паузу — …виникають розбіжності. І вони заводять собі інших коханок чи коханців. Із часом вони ці розбіжності долають — і сходяться знову. Але зі мною так не вийде.

— Чудово. Це мене також не влаштовує. Але я й досі не розумію твого впертого небажання зреалізувати наші шлюбні стосунки. — Він уже встиг досконально вивчити моє тіло та його реакції з ретельною прискіпливістю коханця. Та він чомусь вагався, але не через мене і не через саме поняття сексу.

— Рано ще обмежувати твою свободу. Якщо я загублюся, поринувши в тебе, то вже не буде інших коханців, не буде розлучень. Ти мусиш бути впевненою, що тобі дійсно хочеться побратися з вампіром.

— Поставлений перед вибором, ти кожного разу вибираєш мене, але коли я бажаю того самого, то невже ти гадаєш, що я сама не знаю, чого хочу?

— Я мав чимало можливостей збагнути, чого насправді бажаю. Твоя симпатія до мене може виявитися не чим іншим, як способом послабити страх перед невідомим або задовольнити твоє бажання приєднатися до світу створінь, що так довго був для тебе забороненим.

— Симпатія? Та я кохаю тебе! І немає різниці, скільки часу я маю — два дні чи два роки. Моє рішення буде незмінним.

— Різниця є в тому, що я не зробив із тобою те, що зробили твої батьки! — вибухнув Метью, проносячись повз мене. — Парування з вампіром є не менш зобов’язуючим, аніж бути зачарованим відьмами. Ти вперше живеш за своїми правилами, однак уже готова проміняти один комплект обмежень на інший. Але мої обмеження — це не якісь там казкові чари, тому жодне заклинання не зможе зняти їх, коли вони почнуть набридати й дратувати.

— Я — твоя коханка, а не полонянка.

— А я — вампір, а не теплокровне створіння. Парувальні інстинкти є примітивними і важко піддаються контролю. Усе моє єство буде сфокусоване на тобі. Ніхто не заслуговує на таку безжальну й прискіпливу увагу, а тим більше жінка, яку я кохаю.

— Тому я або житиму без тебе, або ти ув’язниш мене у вежі. — Я похитала головою. — Це в тобі говорить острах, а не здоровий глузд. Ти боїшся втратити мене, а близькість Філіпа лише підсилює твій страх. Якщо ти мене відштовхнеш, то твій біль залишиться, зате він може ослабнути, якщо ми про нього поговоримо.

— Тепер, коли я знову зі своїм батьком, коли мої рани відкрилися й кровоточать, щось я видужую не так швидко, як ти сподівалася, еге ж? — У голосі Метью знову зазвучала нотка жорстокості. Я аж скривилася. Але встигла помітити, як його обличчям промайнула тінь каяття і жалю.

— Краще тобі бути деінде, а не тут. Я знаю це, Метью. Але Хенкок мав рацію: я не протягнула б довго у такому місці, як Лондон чи Париж, де ми могли б знайти відьму, здатну мені допомогти. Інші жінки відразу б помітили мої відмінності й повелися б не так поблажливо, як Волтер чи Генрі. Мене б здали властям або Конгрегації за лічені дні.

Гострота й прискіпливість погляду Метью підтвердила його застереження про те, як важко мені буде почуватися об’єктом зацикленої уваги вампіра.

— Іншій відьмі буде до тебе байдуже, — вперто мовив він, відпускаючи мої руки і відвертаючись. — А Конгрегацію я беру на себе.

Ті кілька футів, що розділяли нас із Метью, враз розтягнулися так, що мені здалося, наче ми перебуваємо на протилежних кінцях світу. Самотність, моя стара напарниця, уже не була мені подругою.

— Нам нікуди не можна їхати, Метью. Без родини й статків я повністю залежу від тебе, — продовжила я. У чомусь історики мали рацію стосовно минулого, зокрема, щодо структурної слабкості, пов’язаної з жіночою статтю: без друзів, без грошей та без майна. — Нам треба залишатися в Сеп-Турі, допоки я не зможу увійти до кімнати і при цьому не привернути до себе жодного допитливого погляду. Я маю навчитися все робити сама. Починаючи ось з оцього. — І я підняла в руці зв’язку ключів від замку.

— Хочеш погратися в господиню дому? — спитав Метью з сумнівом у голосі.

— Я не збираюся гратися в господиню дому. Я збираюся грати по-справжньому, без непотрібних помилок. — Метью, зачувши ці слова, скривив губи, але то була несправжня посмішка. — Іди. Прогуляйся зі своїм батьком. А я буду надто зайнята, щоб нудьгувати за тобою.

Метью пішов до конюшні, так і не поцілувавши мене і нічого не сказавши на прощання. Дивно, але відсутність заспокійливих фраз із його боку залишила в мені відчуття непевності й нерішучості. Після того як його запах вивітрився, я тихо погукала Алена, який з’явився підозріло швидко у супроводі П’єра. Напевне, вони чули кожне слово нашої суперечки.

— Якщо ти витріщатимешся у вікно, то це все одно не допоможе тобі приховати свої думки, П’єре. Це один із нечисленних телсів твого господаря, і кожного разу, коли він його демонструє, я відразу ж бачу, що він від мене щось ховає.

— Телс? — здивовано поглянув на мене П’єр. Я й забула, що гри в покер в 1590 році ще не придумали.

— Я хотіла сказати, зовнішня ознака внутрішнього занепокоєння. Метью кожного разу відвертається, коли чимось занепокоєний або не хоче мені щось сказати. А коли не знає, що робити, то пригладжує рукою волосся. Оце і є телси.

— А й справді, мадам, — ошелешено поглянув на мене П’єр. — А мілорд знає, що ви застосовуєте відьомську здатність до завбачування, щоб зазирати йому в душу? Мадам де Клермон знає про ці звички, знають про них брати мілорда та його батько. Ви ж бо знаєте його так мало, а довідалися про нього так багато!

Ален багатозначно прокашлявся.

На обличчі П’єра з’явився вираз жаху.

— Я забувся і дозволив собі зайве. Будь ласка, вибачте мене, мадам.

— Допитливість — це дар Божий, П’єре. І щоб розібратися у вдачі свого чоловіка, я скористалася не силою пророцтва та завбачування, а звичайною спостережливістю. — «Чому б не кинути зерна майбутньої наукової революції зараз і тут, в провінції Овернь?» — подумала я. — Однак мені здається, що краще нам обговорити деякі питання в бібліотеці, — сказала я, показавши рукою і сподіваючись, що показала у правильному напрямку.