Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 52

Поклавши торбочку з монетами біля дитячого черевичка, я підняла руку догори і витягла з волосся на потилиці довге пасмо. Ніж був дуже гострий, тому я відрізала довгий завиток одним порухом леза.

Ми мовчки стояли у слабнучому світлі зимового дня. Раптом у землі під своїми ногами я почула приплив енергії. Значить, богиня була тут. На мить мені уявився храм — таким, яким він колись був: блискучо-сіруватий і цілий, незруйнований. Я крадькома зиркнула на Філіпа. Із медвежою шкурою, перекинутою через плече, він також скидався на первобутній залишок зниклого світу. І він чогось чекав.

З-поміж кипарисів вигулькнув білий олень-самець із крутими розгалуженими рогами і закляк, дихаючи парою з ніздрів. Тихо й обережно ступаючи, олень підійшов до мене. Його величезні карі очі загрозливо поблискували, і, стоячи достатньо близько до нього, я мала змогу помітити гострі кінчики його рогів. Гордовито поглянувши на Філіпа, самець заревів — то один звір вітався з другим.

— Sas efharisto, — серйозно мовив Філіп і повернувся до мене. — Артеміда прийняла твої дари. Тепер ми можемо йти.

Метью прислухaвся до звуків, чекаючи нашого повернення, а потім із неспокійним виразом спостерігав, як ми наближалися до нього верхи на конях.

— Готуйтеся до бенкету, — сказав Філіп, коли я спішилася. — Невдовзі почнуть прибувати гості.

Перед тим як піти нагору, я посміхнулася Метью, сподіваючись, що посмішка моя вийшла доволі впевненою. Коли на землю впала темрява, приглушений гамір діяльності засвідчив, що шато поступово наповнюється людьми. Невдовзі прийшли Катрін та Жеан, щоб допомогти мені вдягнутися. Плаття, яке вони переді мною розклали, було, поза всяким сумнівом, найпрекраснішим предметом одягу, який мені коли-небудь доводилося носити. Його темно-зелена тканина враз нагадала мені кипариси біля зруйнованого храму, а не гостролист, яким прикрашали шато на передріздвяний піст. А сріблясті дубові листки, вишиті на ліфі, відбивали світло свічок так само, як і оленячі роги відбивали світло сідаючого сонця.

Коли дівчата скінчили, очі їхні засяяли від захвату. Я лише краєм ока встигла побачити в полірованому срібному дзеркалі Луїзи своє волосся (накручене дрібними кучерями та заплетене у коси) і своє бліде обличчя. Але вираз дівчачих облич засвідчив, що трансформація, що зі мною сталася, цілком годилася для майбутнього весілля.

— Bien, — тихо сказала Жеан.

Катрін картинно розчинила двері, і сріблясті стібки у моєму платті спалахнули й ожили у світлі смолоскипів, що освітлювали залу. Затамувавши подих, я стала чекати на реакцію Метью.

— Господи, — ошелешено мовив він. — Яка ж ти гарна, серденько. — Метью взяв мене за руки і підняв їх, щоб побачити повний ефект. — Боже, та ти вдягнула два набори рукавів?

— Наскільки мені відомо, їх там три, — відповіла я і розсміялася. На мені була лляна жіноча сорочка з тугими мереживними манжетами, тугі зелені рукави, що пасували моєму ліфу та спідницям, а також пишні пуфи з зеленого шовку, які спадали з моїх плечей і трималися на ліктях та зап’ястях. Жеан, яка минулого року була в Парижі й прислуговувала Луїзі, запевнила мене, що цей фасон був a la mode.

— Але як же я тебе поцілую, коли все оце мені заважатиме? — спитав Метью, провівши пальцем по моїй шиї. Мій складчастий рюш, який виступав на цілих чотири дюйми, у відповідь тоненько затремтів.

— Якщо ти його помнеш, то у Жеан станеться параліч, — стиха мовила я, коли він обережно взяв моє обличчя у свої долоні. За допомогою причандалля, схожого на плойку, вона примудрилася загнути ярди лляного матеріалу в конфігурацію, що нагадувала вісімку. Ця процедура зайняла у неї декілька годин.

— Не бійся. Я ж лікар. — Метью нахилився, вигнувши шию, і притулився своїми вустами до моїх. — Ось бачиш — жодна складка не зім’ята.

Ален тихенько прокашлявся.

— На вас уже чекають гості.

— Метью, — сказала я, хапаючи його за руку. — Мені треба тобі дещо сказати.

Він кивнув Алену, і ми залишилися у коридорі одні.

— Що таке? — стурбовано запитав він.

— Я послала Катрін до комори, щоб вона прибрала звідти трави Марти. — Це був навіть більший крок у минуле, аніж той, який я зробила у Сариному сараї і який привів нас сюди, до Сеп-Тура шістнадцятого сторіччя.

— Ти добре подумала?

— Добре, — сказала я, пригадуючи слова Філіпа у храмі.

Наш вхід до зали зустріли перешіптуваннями та косими поглядами. Зміни у моєму вбранні не лишилися не поміченими, і, судячи з численних схвальних кивків головою, нарешті я набула вигляду, який годився для того, щоб вийти заміж за мілорда.

— Вони перед вами, — загув Філіп зі свого звичного місця за родинним столом. Хтось почав аплодувати, і невдовзі уся зала задзвеніла оплесками. Спершу усмішка Метью була сором’язливою, але у міру того, як схвальний шум посилювався, вона поволі переросла у самовдоволену й гордовиту посмішку.

Нас посадовили на почесні місця обабіч Філіпа, який оголосив першу страву і наказав музикам грати. Мені принесли невеличкі порції усього, що встиг приготувати Шеф. Там були десятки страв: суп з турецьким горохом, смажений вугор, смачнюче пюре із сочевиці, солена тріскa в часниковому соусі й ціла риба, що плавала в желатиновому заливному морі, де гілочки лаванди й розмарину відігравали роль водоростей. Філіп пояснив, що меню стало предметом жвавої дискусії між Шефом та сільським священиком. Після обміну пропозиціями ці двоє насамкінець дійшли висновку, що сьогоднішня вечеря буде строго дотримуватися п’ятничних канонів, що забороняли вживання м’яса, молока та сиру, тоді як завтрашній бенкет мав стати справжнім, нічим не обмеженим святом гурманства.

Як і личить нареченому, порції Метью були дещо більшими за мої, хоча без цього можна було й обійтися, бо він все одно нічого не їв, а пив мало. Чоловіки за сусідніми столами жартували, що йому необхідно набиратися сил, щоб гідно витримати майбутні тяжкі випробування. Коли полилися пряні вина і по столу почали передавати смачні пастилки з горіхів та меду, коментарі присутніх чоловіків стали відверто непристойними, а ремарки Метью — не менш колючими. На щастя, більшість образливих зауважень та порад давалися мовами, які я не дуже добре розуміла, але Філіп усе одно час від часу плескав у долоні над моїми вухами.

Коли сміх та музика заповнили собою залу, мій настрій покращився. Сьогодні Метью виглядав не як тисяча п’ятисотрічний вампір, а як кожен наречений в ніч перед весіллям: сором’язливим, втішеним і трохи знервованим. Це був той чоловік, якого я кохала, і кожного разу, коли він зупиняв на мені погляд, серце моє на мить завмирало.

Коли Шеф подав останню порцію вина з зацукрованими фенхелем та кардамоновим насінням, залунали пісні. Якийсь чоловік на протилежному боці зали заспівав густим басом, і його сусіди підхопили мелодію. Невдовзі співали всі, при цьому так енергійно тупали ногами та плескали в долоні, що ледь було чути музик, які відчайдушно намагалися за ними встигнути.

Поки гості переходили від однієї пісні до другої, Філіп почав обходити гостей, вітаючи кожного поіменно. Він підкидав у повітря малюків, розпитував про стан тварин і уважно вислуховував скарги старих на їхні болячки та хвороби.

— Ти лишень поглянь на нього, — зачудовано мовив Метью, беручи мене за руку. — Як же Філіпу вдається зробити так, щоб кожен із присутніх відчував себе найповажнішим гостем у цій залі?

— Хто б казав! — відповіла я і розсміялася. Побачивши, що Метью знітився, я похитала головою. — Ти ж такий самий, як і він. Щоб заволодіти увагою людей, що заполонили кімнату, тобі достатньо до неї просто увійти.

— Якщо тобі потрібен герой на кшталт Філіпа, то ти в мені швидко розчаруєшся, — запевнив мене він.

Я взяла його обличчя у свої долоні.

— От якби як весільний подарунок я могла подарувати тобі заклинання, завдяки якому ти зміг би бачити себе таким, яким тебе бачать інші!

— Судячи з того, що віддзеркалюється у твоїх очах, я виглядаю зараз приблизно так само, як і завжди. Хіба що трохи знервованим, зважаючи на те, що тільки-но розповів мені Гійом про хтивість і ненаситні апетити зрілих жінок, — пожартував Метью, намагаючись відволікти мене. Та це йому не вдалося.