Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 53

— Якщо ти не бачиш тут лідера чоловіків, то ти погано дивишся. — Наші обличчя наблизилися настільки, що я відчула його пряний подих. Недовго думаючи, я притягнула Метью до себе. Філіп колись уже доводив Метью, що він вартий того, щоб його кохали. Може, поцілунок буде переконливішим…

Я почула, як довкола загукали і заплескали в долоні. А потім схвально загули.

— Залиш дівчині хоч що-небудь назавтра, Маттеусе, бо інакше не побачиш її у церкві! — вигукнув Філіп, викликавши нову хвилю сміху в залі. Сконфужені й щасливі, ми з Метью перервали поцілунок. Окинувши поглядом залу, я побачила, що батько Метью стоїть біля каміна, настроюючи якийсь семиструнний інструмент. Метью сказав мені, що то — кіфара. Усі в приміщенні зашикали один на одного й очікувально позамовкали.

— Коли я був маленьким хлопчиком, наприкінці отакого бенкету, як наш, завжди оповідали історії про героїв та великих воїнів. — Філіп щипнув струни, видобувши з них цілу зливу звуків. — А герої, як і притаманно всім людям, теж закохуються. І він продовжив бринькати на кіфарі, настроюючи публіку на ритм своєї історії.

— Один герой з чорнявим волоссям та зеленими очима на ім’я Пелей покинув свій дім і подався шукати щастя. Його дім був у місцині, дуже схожій на Сен-Люсьєн, що зачаїлася серед гір, але Пелей вже давно мріяв про море та пригоди у чужих краях. Він зібрав друзів, і вони помандрували морями й океанами. Одного дня вони прибули до острова, відомого своїми вродливими жінками та потужними чарами, якими вони володіли. — Ми з Метью обмінялися тривалими поглядами. А Філіп своїм низьким голосом проспівав:

Гості заворожено слухали неземний бас Філіпа.

— Там Пелей вперше зустрів Фетиду, доньку Нерея, богиню моря, яка завжди казала правду і передбачала майбутнє. Від свого батька Фетида успадкувала дар пророцтва і могла змінювати свою форму — від текучої води і палаючого вогню до повітря. Хоча й була Фетида красивою, ніхто не бажав брати її заміж, бо один оракул напророкував, що її син виросте могутнішим за свого батька.

— Пелей покохав Фетиду всупереч тому пророцтву. Але, щоб одружитися з такою жінкою, він мав бути достатньо хоробрим, щоб утримати біля себе Фетиду, коли вона перетворювалася з одної стихії на іншу. Пелей забрав Фетиду з острова і притиснув її до серця, поки вона перетворювалася з води на вогонь і зі змії на левицю. Коли ж Фетида знову стала жінкою, він відвіз її додому, де вони й побралися.

— А як же дитина? Чи знищив син Фетиди Пелея, як напророчив оракул? — пошепки спитала одна жінка, коли Філіп замовк, продовжуючи видобувати звуки зі своєї кіфари.

— Син Фетиди і Пелея був великим героєм, уславленим як за життя, так і після смерті, і звали його Ахіллес. — Філіп посміхнувся жінці. — Але це — розповідь на наступний вечір.

Я зраділа з того, що батько мого нареченого не став докладно розповідати про весілля і про те, як розпочалася Троянська війна. А іще більше я зраділа, коли він не став розповідати історію Ахіллесової юності: про ті жахливі закляття, до яких вдавалася його мати, намагаючись зробити його безсмертним, як вона сама, і про несамовиту лють, яка часто охоплювала хлопця і яка завдала йому значно більше негараздів, аніж його знаменита незахищена п’ята.

— Це ж просто легенда, — прошепотів Метью, відчуваючи мій дискомфорт.

Але саме ці легенди, що їх знову й знову розповідали створіння, не замислюючись про їхній сенс, часто набували найважливішого значення, так само як і ці заяложені від часу традиції честі, шлюбу та родини, котрі люди вважали найсвятішими, хоча часто здавалося, що вони до них зовсім байдужі.

— Завтра важливий день, день, якого всі ми прагнули. — Філіп став, тримаючи у руці кіфару. — Згідно з традицією, наречена та жених мають розлучитися до весілля.

Це був іще один ритуал: завершальне формальне розлучення перед тим, як з’єднатися на все життя.

— Звісно, наречена може подарувати нареченому якийсь знак своєї любові та прив’язаності, щоб він не забув про неї упродовж самотніх нічних годин, — сказав Філіп, пустотливо блиснувши очима.

Ми з Метью підвелися. Я розправила свої спідниці і навмисне втупилася поглядом в його камзол. І помітила, що стібки на ньому були дуже гарні: малесенькі й рівні. Ніжні пальці підняли моє підборіддя, і замість стібків я загубилася у поєднаннях плавних ліній та гострих кутів, з яких складалося обличчя Метью. Усе відчуття святкової вистави враз щезло, коли ми поглянули один одному в очі. Ми стояли посеред зали та весільних гостей, і наш поцілунок став тим чарівним заклинанням, який поніс нас до нашого власного інтимного світу.

— Побачимося завтра вдень, — прошепотів Метью мені у вуста, коли ми розставалися.

— На мені буде вуаль. — У шістнадцятому сторіччі більшість наречених не носили вуалі, але це була старовинна традиція, і Філіп наполіг, що його донька не піде до церкви без вуалі.

— Я тебе впізнаю й під чадрою, — відповів Метью, блиснувши посмішкою. — Що б ти не вдягнула.

Коли Ален проводив мене з кімнати, Метью не відривав від мене очей. Покинувши залу, я іще довго відчувала на собі їхній прохолодний немиготливий дотик.

Наступного дня Катрін та Жеан були такі тихі й мовчазні, що я продрімала всі їхні рутинні ранкові процедури. Сонце було вже високо над обрієм, коли дівчата нарешті розсунули штори над ліжком і оголосили, що мені настав час приймати ванну.

До моєї кімнати увійшла процесія жінок із глеками в руках. Торохтячи, мов сороки, вони наповнили водою величезну мідну діжку, котра, як підозрювала я, зазвичай використовувалася для виробництва вина або ж сидру. Але вода була гарячуща, мідна посудина добре держала тепло, і в цей момент я не відчувала схильності до вагань та роздумів. Застогнавши від задоволення, я занурилася у воду.

Жінки пішли, залишивши мене киснути в діжці, і я помітила, що мої нечисленні речі — книги, нотатники з алхімії та окситанської мови — кудись зникли. Зникла також і довгаста шафа, що містила мою одіж. Коли я спиталася в Катрін, вона пояснила мені, що все це перенесли до кімнат мілорда з протилежного боку шато.

Я вже була не названою донькою Філіпа, а дружиною Метью. І тому мої речі перенесли відповідно до цього статусу.

Не забуваючи про свої обов’язки, Катрін та Жеан допомогли мені вибратися з діжки і витерли якраз тоді, коли годинник ударив першу. За їхніми діями наглядала Марі, найкраща швачка Сен-Люсьєна, яка прийшла, щоб внести останні штрихи у свою роботу. Внесок, який зробив у моє весільне плаття місцевий кравець, мсьє Бофі, належного визнання не отримав.

Треба віддати належне Марі: La Robe (своє святкове вбрання я називала виключно французькою і завжди з великої літери) вийшло вражаюче гарним. Як їй вдалося витворити його за такий короткий проміжок часу, трималося у глибокій таємниці, хоча я підозрювала, що кожна жінка в окрузі додала до нього хоча б стібок. Безпосередньо перед тим як Філіп оголосив про моє вінчання, було заплановано пошити мені відносно просту сукню з товстого синювато-сірого шовку. Я наполягла, щоб вона мало одну пару рукавів, а не дві, й високий комір, щоб захищати мене від холодних зимових протягів. Я сказала також Марі, що зайвого клопоту у вигляді вишивки брати на себе їй непотрібно. Я також відмовилася від жахливого, схожого на пташину клітку каркасу, що розтягував плаття навсібіч.

Марі скористалася своїм правом удати, що погано мене зрозуміла, і творчо переробила мій початковий задум іще задовго до того, як Філіп сказав їй, де й коли майбутня сукня буде носитися. Після цього її було вже не втримати.

— Марі, La Robe est belle (Марі, плаття чудове), — сказала я, мацаючи щедро вишитий шовк.