Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 81

— Як же я можу брехати душам, що знаходяться під моєю опікою? Чому, сину мій, кожного разу, коли Господь ставить тебе перед важким вибором, ти маєш лише дві відповіді на цей виклик: таємниці або войовничий непослух? Цей шлях веде до самознищення. — Голос Габбарда забринів емоціями.

Та не встиг Метью випалити відповідь, як я взяла його за руку, щоб заспокоїти.

— Вибачте, отче Габбард, — сказала я. — Якщо я правильно вас розумію, то ваша влада на де Клермонів не поширюється?

— Правильно, пані Ройдон. Але ж ви — не одна з де Клермонів. Ви просто вийшли за представника цієї родини.

— А от і ні, — парирувала я, продовжуючи міцно тримати свого чоловіка за рукав. — Я — кревно освячена донька Філіпа де Клермона, а також дружина Метью. Тобто, я — двічі де Клермон, і тому ані я, ані моя дитина ніколи не назвемо вас батьком.

На обличчі Ендрю Габбарда з’явився ошелешений вираз. Поки я подумки посилала Філіпу одне благословення за другим за те, що він завжди дивився на три кроки вперед, плечі Метью, нарешті, розслабилися. Хоча й був він далеко у Франції, Філіп знову спромігся гарантувати нашу безпеку.

— Можете перевірити, якщо бажаєте. Філіп позначив моє чоло ось тут, — сказала я, торкаючись цятки між моїми бровами, де знаходилося моє відьмине третє око. У той момент воно дрімало, бо вампірами не цікавилося.

— Я вам вірю, пані Ройдон, — нарешті вимовив Габбард. — Бо ні в кого не вистачить зухвальства брехати про таке у домі Господа.

— Тоді допоможіть мені, будь ласка. Я прибула до Лондона за допомогою стосовно тонких нюансів магії та відьомського чаклунства. Кого зі своїх дітей ви могли б порекомендувати мені у поміч? — Коли Метью зачув моє прохання, саркастична посмішка враз злетіла з його вуст.

— Діано, — прогарчав він.

— Мій батько буде дуже задоволений, якщо ви зможете мені допомогти, — сказала я, спокійно проігнорувавши Метью.

— А в чому проявиться його задоволення? — Ендрю Габбард також був середньовічним князем, зацікавленим у здобутті стратегічних переваг за першої-ліпшої нагоди.

— По-перше, моєму батьку буде приємно дізнатися, що ми тихо й мирно поспілкувалися напередодні Нового року, — відповіла я, дивлячись йому у вічі. — Усе інше, що я розповім йому у своєму наступному листі, залежить від тої відьми, яку ви пришлете до «Оленя й Корони».

Габбард замислився над моїм проханням.

— Я обговорю ваші потреби зі своїми дітьми, і ми приймемо рішення, хто зможе прислужитися вам найкраще.

— Кого б він не послав, це буде шпигун, — попередив мене Метью.

— А ти теж шпигун, — зауважила я. — Я втомилася. Мені хочеться додому.

— Свою справу ми в тебе зробили, Габбарде. І мені хочеться вірити, що Діана, як і всі де Клермони, перебуватиме в Лондоні з твоєї згоди. — Не чекаючи відповіді, Метью розвернувся і пішов геть.

— У цьому місті навіть де Клермони мають бути насторожі, — гукнув Ендрю нам услід. — Добряче затямте це, пані Ройдон.

Коли ми веслували додому, Метью та Гелоуглас про щось тихо говорили, але я мовчала. Я відмовилася, щоб мені підсобили при виході з човна, і, не чекаючи на решту, рушила угору по Вотер-Лейн. Але П’єр усе одно примудрився випередити мене дорогою, а коли я вже підходила до «Оленя й Корони», мене наздогнав Метью. Усередині на нас чекали Волтер та Генрі. При нашій появі вони враз скочили на ноги.

— Слава Богу, — сказав Волтер.

— Ми прийшли, щойно зачули, що ви опинилися в скруті. Джордж захворів і зліг, а Кіта з Томом ніде не видно, — пояснив Генрі, схвильовано кидаючи погляди то на мене, то на Метью.

— Вибачте, що я вас покликав. Моя тривога була передчасною, — сказав Метью, знімаючи з плечей накидку.

— Якщо це стосується ордену… — почав було Волтер, обдивляючись накидку.

— Ні, не стосується, — заспокоїв його Метью.

— Це стосується мене, — пояснила я. — А перш ніж придумати іще якийсь недолугий план чи інтригу, зрозумійте ось що: відьом я беру на себе. За Метью стежать, і не лише Ендрю Габбард.

— Та він уже до цього звик, — хрипко сказав Гелоуглас. — Не звертайте уваги на всіляких йолопів та роззяв, тітонько.

— Метью, я сама мушу знайти собі наставницю, — сказала я, помацавши рукою вістря корсажа, що лежало на вершечку мого живота. — Поки в цьому братимете участь ви, жодна відьма не поділиться зі мною своїми секретами. Кожен, хто входить до цього будинку, є або вампіром, або філософом, або шпигуном. А в очах моїх одноплемінників це означає, що кожен із вас може здати нас властям. Може, Бервік і далеко звідси, але паніка вже поширюється.

Погляд Метью був холодним, мов крига, але він принаймні мовчки слухав.

— Якщо ти накажеш, щоб сюди прийшла відьма, вона прийде. Метью Ройдон завжди добивається свого. Але замість допомоги я отримаю іще одну виставу на кшталт тієї, яку влаштувала мені вдовиця Бітон. А мені цього не потрібно.

— Тоді допомога Габбарда потрібна тобі ще менше, — в’їдливо зауважив Хенкок.

— Ми маємо обмаль часу, — нагадала я Метью. Габбард іще не дізнався, що батько дитини — Метью, а Хенкок та Гелоуглас іще не відчули зміни у моєму тілі своїм нюхом. Але події нинішнього вечора лише підкреслили хиткість і непевність нашої позиції.

— Гаразд, Діано. Відьом ми залишимо тобі. Але щоб усе було чесно, без брехні, — попередив мене Метью. — І без таємниць. Один із присутніх у цій кімнаті увесь час має знати, де ти є.

— Метью, та хіба ж можна… — заперечив був Волтер.

— Я довіряю здоровому глузду своєї дружини і рішенням, які вона приймає, — впевнено й твердо сказав Метью.

— Це ж саме казав Філіп і про бабусю, — стиха пробурмотів Гелоуглас. — Незадовго до того, як сталася пекельна катастрофа.

19

— Якщо пекло має саме такий вигляд, — пробурмотів Метью через тиждень після нашої зустрічі з Габбардом, — то Гелоуглас буде засмучений і розчарований.

А й дійсно: вигляд чотирнадцятирічної відьми, що стояла перед нами у вітальні, якось мало асоціювався з пекельним вогнем та тортурами.

— Тихше, — сказала я, знаючи, наскільки вразливими бувають діти у такому віці. — Отець Габбард пояснив тобі, чому ми тебе покликали сюди, Енні?

— Так, пані, — пояснила дівчинка нещасним голосом. Важко було сказати, чи була її блідість природною, чи її спричинило поєднання страху та поганого харчування. — Я маю прислуговувати вам і супроводжувати містом у ваших справах.

— Ні, ми так не домовлялися, — роздратовано тупнув Метью ногою. Енні аж підстрибнула з переляку. — Ти маєш хоч якісь талант і знання, чи то Габбард із нами так пожартував?

— Я дещо вмію, — відповіла, затинаючись, Енні, широко розкривши світло-блакитні очі, що контрастували з її блідою шкірою. — Але, щоб показати це, мені потрібен простір, а отець Габбард сказав, що…

— О, я можу уявити собі, що сказав тобі отець Габбард, — презирливо пхикнув Метью. Я глянула на нього так, що він отетеріло заблимав і замовк.

— Дай їй можливість пояснити, — різко кинула я йому, а потім підбадьорливо посміхнулася дівчинці. — Продовжуй, Енні.

— Окрім прислужувати, отець Габбард сказав мені повести вас до моєї тітки, коли вона повернеться до Лондона. Зараз вона в пологовому будинку і не піде звідти доти, поки жінка потребує її допомоги.

— Значить, твоя тітка не лише відьма, а й повитуха? — лагідно спитала я.

— Так, пані. Вправна повитуха і сильна відьма, — з гордістю відповіла Енні, розпростуючи спину. Коли вона зробила це, її закороткі спідниці піднялися і відкрили холоду її худорляві литки. Своїх синів Ендрю Габбард вдягав у теплу, добре припасовану одіж, а до дочок такої турботи не виявляв. Я вгамувала роздратування і подумала, що Франсуазі знову доведеться діставати свої голки.

— А як ти стала членом родини отця Габбарда?

— Моя мати не була благочестивою жінкою, — промимрила Енні, нервово ховаючи руки в тоненьку накидку. — Отець Габбард знайшов мене у крипті церкви Святої Анни біля Олдерсгейта, а біля мене лежала моя мертва мати. На той час моя тітка вже була заміжня і мала власних дітей. Мені було тоді шість років, і її чоловік не схотів виховувати мене разом зі своїми синами, щоб я не мала змоги розбестити їх своєю гріховністю.