Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 82

Значить, Енні, будучи зараз у підлітковому віці, пробула з Габбардом більшу половину свого життя. Від цієї думки ставало лячно, а думка про те, що шестирічна дівчинка здатна когось розбестити, вражала своєю абсурдністю, але тепер принаймні мені стало ясно, чому дівчинка має такий жалюгідний вигляд і таке химерне ім’я: Енні Крипт.

— Поки Франсуаза принесе тобі поїсти, я покажу, де ти будеш спати. — Того ранку я вже піднімалася на третій поверх, щоб іще раз обдивитися невеличке ліжко, триногий стіл та потертий комод для відьминих пожитків. — Я допоможу тобі перенести твої речі.

— Пані… — почала було дівчинка, але сконфужено замовкла.

— Вона з собою нічого не принесла, — пояснила Франсуаза, несхвальним поглядом окидаючи новоприбулу.

— Та то нічого. Невдовзі в неї будуть власні речі, — посміхнулася я, запевняючи Енні, а вона недовірливо поглянула на мене. Цілий вікенд ми з Франсуазою доводили Енні до стану нової й блискучої копійки: мили, вдягали й взували, а потім навчили основним правилам арифметики, щоб вона могла ходити мені за дрібними покупками. Щоб перевірити її, я послала Енні до найближчого аптекаря купити на дрібну суму письмових пер та півфунта сургучу (Філіп мав рацію: Метью спустошував запаси конторського приладдя з лячною швидкістю). Дівчинка швидко повернулася з покупками та здачею.

— Він вимагав аж цілий шилінг! — поскаржилася Енні. — Та цей сургуч навіть на свічки не годиться, еге ж?

П’єр захопився дівчинкою і зробив для себе справою честі за першої ж нагоди викликати на обличчі Енні дивовижну милу посмішку, хоча це вдавалося йому нечасто. Він навчив її грати в «котячу люльку» і охоче прогулювався з нею щонеділі, коли Метью кидав грубі натяки на те, що нам хочеться кілька годин побути на самоті.

— А він… не скористається її недосвідченістю? — спитала я в Метью, коли він розстібав мій улюблений предмет одежі: хлопчачу безрукавку з тонкої чорної шерсті.

Я носила її зі спідницями та сорочкою, коли ми були вдома.

— Хто — П’єр? Боже збав, ні, — здивовано відповів Метью.

— Між іншим, цілком доречне запитання. Мері Сідней була не набагато старшою, коли її видали заміж за того, хто більше дав.

— А я дам тобі цілком доречну відповідь: П’єр не тягає у постіль малих дівчат. — Коли Метью розстебнув останні ґудзики, його руки завмерли. — Яка приємна несподіванка! Ти сьогодні без корсажа!

— Тут не в майбутній дитині причина. Просто він надто незручний.

Метью зняв розстебнуту безрукавку з мого тіла і задоволено цмакнув.

— А він і решті чоловіків не дозволить чіплятися до неї?

— А можна відкласти цю розмову на потім? — спитав Метью з легким роздратуванням у голосі. — Зважаючи на холод, вони довго не гулятимуть.

— Ти у спальні надто нетерплячий, — зазначила я, запускаючи руки під комірець його сорочки.

— Та невже? — Метью вигнув свої аристократичні брови, вдаючи безмежне здивування. — А я гадав, що проблема якраз у моїй гідній подиву шляхетній стриманості. Наступні кілька годин він провів, демонструючи, наскільки безмежним може бути його терпіння у порожньому будинку в неділю. На той час, коли всі повернулися, ми обоє були приємно втомлені і перебували у значно кращому настрої.

Однак у понеділок усе повернулося на круги своя. Метью знову заглибився у свої справи і знову роздратувався, коли на світанку приходила перша пошта, а потім передав графині Пемброкській свої вибачення, коли стало ясно, що нагальні справи й зобов’язання не дозволять йому прийти разом зі мною на обід.

Мері без здивування вислухала мої пояснення відсутності Метью, покліпала очима на Енні, мов сова, що виявляє помірну цікавість, і відіслала дівчинку під опіку Джоан, на кухню. Ми смачно пообідали удвох, і за обідом Мері ввела мене в подробиці приватного життя мало не кожного мешканця району Блекфраєрс. А потім ми з нею подалися до лабораторії, де нашими асистентками виступили Джоан та Енні.

— А як ваш чоловік, Діано? — поцікавилася графиня, закочуючи рукави й не відриваючи очей від книги, що лежала перед нею.

— У доброму здоров’ї, — відповіла я. — Я вже встигла довідатися, що в Єлизаветинську добу це було еквівалентом сучасного виразу «нормально».

— Приємна звістка. — Мері повернулася й помішала щось огидне на вид і ще огидніше на запах. — Бо від його самопочуття залежить багато. Оскільки королева покладається на нього більше, ніж на будь-якого іншого чоловіка в королівстві, за винятком лорда Берглі.

— Мені хотілося б, щоб його гарний настрій та самопочуття були стабільнішими. Бо останніми днями Метью якийсь аж надто жвавий і непостійний. То він жити без мене не може, то геть ігнорує, наче я — шафа чи комод.

— Чоловіки, зазвичай, завжди так поводяться зі своєю власністю, — зауважила Мері, беручи банку з водою.

— Я не його власність, — недвозначно відказала я.

— Те, що знаємо ми з вами, те, що каже закон, і те, як почуває себе Метью, — це три абсолютно окремі питання.

— Але так не має бути, — швидко заперечила я, приготувавшись обстоювати свою точку зору. Але однією лагідною покірливою посмішкою Мері швидко погасила мій запал.

— Нам із вами набагато легше зі своїми чоловіками, ніж іншим жінкам, Діано. Дякувати Богу, ми маємо книжки та вільний час, щоб займатися улюбленими справами. Але переважна більшість цього не мають. — Мері востаннє розмішала все у глечику і перелила його вміст до іншої скляної посудини.

Я задумалася про Енні: її мати померла у церковному підвалі, тітка не захотіла брати до себе через забобони чоловіка, а в плані комфорту чи надії на нього життя обіцяло дівчинці дуже мало. — А ви навчаєте своїх служниць читати?

— Аякже, — швидко відповіла Мері. — Вони вчаться також писати й рахувати. Такі навички зроблять їх привабливішими в очах майбутніх добропорядних чоловіків, особливо тих, хто вміє і знає, як заробляти гроші й як витрачати їх. — Вона поманила до себе Джоан, котра допомогла їй перенести на вогонь крихку скляну кулю з хімікатами.

— Тоді й Енні буде навчатися, — сказала я, підбадьорливо кивнувши дівчинці. Вона сором’язливо намагалася триматися в затінку, зі своїм блідим обличчям та сріблясто-русявим волоссям скидаючись на примару. Що ж, освіта додасть їй упевненості в собі. Після того як вона торгувалася з мсьє де Лоном за сургуч, в її ході з’явилися жвавість і певний ритм.

— У майбутньому вона буде вам вдячна за це, — сказала Мері з серйозним виглядом. — Ми, жінки, не маємо нічого, окрім того, що знаходиться у нас між вухами, тобто голови. Спочатку нашу честь береже батько, а потім — чоловік. Ми присвячуємо себе своїм родинам. Щойно ми поділимося своїми думками з кимось іншим, викладемо щось на папері чи просто нитку в голку вшилимо — все, що ми робимо й виробляємо, належить комусь іншому. Якщо Енні матиме власні слова та ідеї, то завжди матиме те, що належатиме лише їй одній.

— Вам би чоловіком бути, Мері, — зауважила я, похитавши головою. Графиня Пемброкська могла заткнути за пояс кого завгодно, незалежно від статі.

— Якби я була чоловіком, то мала б власний маєток або служила при дворі, як Генрі, або ж займалася державними справами, як Метью. Натомість я проводжу свій час у лабораторії разом із вами. Якщо зважити всі «за» і «проти», то я гадаю, що ми, жінки, краще влаштовані — навіть якщо нас сьогодні вивищують на п’єдестал, а завтра не помічають, плутаючи з шафою чи комодом. — Круглі очі Мері весело заіскрилися.

Я засміялася.

— Можливо, ви маєте рацію.

— Якби ви коли-небудь побували при дворі, то у вас не лишилося б жодного сумніву щодо моєї правоти. Ходімо, — сказала Мері, повертаючись до свого експерименту. — Почекаймо, допоки первісна матерія нагріється. Якщо ми все зробили правильно, то з часом отримаємо філософський камінь. А тепер ретельно перевірмо наступні кроки процесу, щоб наш експеримент удався.

Я завжди губилася в часі, коли сиділа, обклавшись алхімічними працями. От і зараз я теж підняла здивований погляд, коли до лабораторії увійшли Метью та Генрі. Ми з Мері якраз жваво обговорювали ілюстрації в збірці алхімічний текстів, відомих під назвою Pretiosa Margarita Novella — «Нова Дорогоцінна Перлина». Невже й справді вже вечір?