Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора - Страница 89

— Ви така допитлива як для дорослої жінки! Боюся, ви докучатимете Сюзанні своїми розпитуваннями іще більше, ніж Джефрі. — Вона відкинулася на спинку крісла і задоволено поглянула на мене. — Довго ж я тебе чекала, Діано.

— Мене? — недовірливо спитала я.

— Безсумнівно. Ознаки твого приходу з’явилися іще багато років тому, але час ішов, і ми почали втрачати надію. Та коли наші сестри розповіли мені про призвістки, що трапилися на півночі, я знала, що ти незабаром з’явишся. — Гуді Альсоп явно мала на увазі Бервік та химерні події в Шотландії. Я подалася вперед, готова поставити їй нові запитання, але Метью злегка похитав головою. Він і досі не був упевнений, чи цій відьмі можна довіряти. Гуді Альсоп побачила мовчазний наказ мого чоловіка і знову посміхнулася.

— Значить, я мала рацію, — з полегшенням сказала Сюзанна.

— Так, дитя моє. Діана й справді є ткалею. — Слова Гуді Альсоп забриніли відлунням у кімнаті, сильніші за будь-яке заклинання.

— Що це таке? — ошелешено прошепотіла я.

— У нашій нинішній ситуації є багато незрозумілого, Гуді Альсоп, — сказав Метью, беручи мене за руку. — Може, вам слід поводитися з нами, як із Джефрі, і пояснити нам усе так, як пояснюють малим дітям.

— Діана — творець заклинань, — сказала Гуді. — Ми ж, ткалі, є рідкісними створіннями. Саме тому богиня й послала тебе до мене.

— Ні, Гуді Альсоп. Ви помиляєтеся, — заперечила я, похитавши головою. — У заклинаннях я нуль. Моя тітка Сара добре на них знається, але навіть їй не вдалося навчити мене відьмацькому магічному ремеслу.

— Ясна річ, ти не можеш виконувати заклинання, створені іншими відьмами. Ти мусиш вигадувати власні. — Ці твердження Гуді Альсоп суперечили всьому, чому мене раніш навчали. Я здивовано поглянула на неї.

— Відьми завчають заклинання. Ми їх не вигадуємо. — Заклинання передаються з покоління в покоління в родинах і серед членів відьмацького кагалу. Ми ревно оберігали ці знання, записуючи слова та процедури в гримуари разом з іменами тих відьом, яким вдалося скористатися цими заклинаннями на практиці. Досвідченіші відьми навчали молодших членів кагалу в усьому наслідувати їхньому прикладу, завчаючи нюанси кожного заклинання й той досвід, який мали відьми, що його застосовували.

— А ткалі вигадують, — відказала Гуді Альсоп.

— Я ніколи не чув про ткаль, — обережно зазначив Метью.

— Про них взагалі мало хто чув. Наше існування, пане Ройдон, — це таємниця, про яку знають вкрай мало відьом, уже не кажучи про верів. Гадаю, мені не треба розповідати вам, що таке таємниці і як їх зберігати. — У її очах застрибали пустотливі іскринки.

— Я прожив багато років, Гуді Альсоп. І мені важко повірити, що увесь цей час відьмам вдавалося приховати існування ткаль від решти створінь, — сказав Метью, скорчивши скептичну гримасу. — Може, це ще одна хитрість Габбарда? Ще одна підступна гра?

— Я надто стара, щоб бавитися в ігри, мсьє де Клермон. Ой, забула сказати вам, що знаю, хто ви є насправді і яку посаду обіймаєте у цьому світі, — додала Гуді, побачивши на обличчі Метью здивований вираз. — Мабуть, вам не вдається приховувати правду від відьом так, як вам би хотілося.

— Може, й не вдається, — відказав Метью з легкою загрозою в голосі. Та його гарчання лише звеселило стару жінку.

— Цим прийомом ви можете злякати малих дітей на кшталт Джефрі та Джона або таких схиблених демонів, як, скажімо, ваш приятель Крістофер, але мене вам не залякати. — Гуді помовчала, а потім продовжила вже серйозним тоном. — Ткалі ховаються, бо колись їх відловлювали й знищували, точнісінько як лицарів вашого батька. Не всім подобалася сила, якою вони володіли. Як ви добре знаєте, вижити набагато легше тоді, коли ваш ворог вважає, що вас уже немає серед живих.

— Але хто ж за ними полював і навіщо? — поцікавилася я, сподіваючись, що моє запитання та відповідь на нього не поверне нас до давньої ворожнечі між вампірами та відьмами.

— На нас полювали не вампіри й не демони, а інші відьми й відьмаки, — спокійно пояснила Гуді Альсоп. — Вони бояться нас тому, що ми — не такі, як усі. Страх породжує зневагу, а потім — ненависть. Відома історія. Колись відьми винищували цілі родини, щоб їхні діти не виросли й не стали ткалями. Ті ж нечисленні ткалі, яким вдалося вижити, послали своїх дітей до надійних схованок. Батьківська любов до дітей — то велика сила, і ви самі незабаром у цьому переконаєтеся.

— Значить, ви дізналися про майбутню дитину, — сказала я, мимовільно закриваючи руками живіт.

— Так, — серйозно кивнула Гуді Альсоп. — Тобі вже вдається дещо з того, що роблять ткалі, Діано. І дуже добре вдається. Тому ти не зможеш довго тримати це у секреті від інших відьом.

— Дитина? — спитала Сюзанна, роблячи великі очі. — Зачата від відьми та вера?

— На це здатна не кожна відьма. Лише ткаля може сотворити таку магію. Богиня неспроста вибрала для цієї місії саме тебе, Сюзанно, і мене вона покликала також неспроста. Ти — повитуха, і через певний час нам знадобиться все твоє вміння.

— Я не маю достатньо досвіду, щоб стати в пригоді пані Ройдон, — заперечила Сюзанна.

— Та ти ж роками допомагала жінкам народжувати дітей, — зазначила Гуді Альсоп.

— Теплокровним жінкам, Гуді, з теплокровними немовлятами! — сердито відказала Сюзанна. — А не створінням на кшталт…

— Вери також мають руки й ноги, як і ми всі, — перервала її Гуді Альсоп. — Я не думаю, що це дитя чимось буде відрізнятися.

— Якщо воно матиме по десять пальців на руках та ногах, то це ще не означає, що воно матиме душу, — відказала Сюзанна, підозріло роздивляючись Метью.

— Ти мене дивуєш, Сюзанно. Я бачу душу пана Ройдона так само чітко і ясно, як і твою. Ти що, знову наслухалася дурниць від свого чоловіка про зло, що криється у вампірах та демонах?

Сюзанна стиснула губи.

— Наслухалася — ну то й що, Гуді?

— А те, що тоді ти просто дурепа. Відьми чітко бачать істину, навіть якщо їхні чоловіки — йолопи, напхані всілякими нісенітницями.

— Усе це не так просто й легко, як тобі здається, — пробурмотіла Сюзанна.

— Але не треба його ускладнювати. Серед нас з’явилася довгоочікувана ткаля, тому ми мусимо скласти план.

— Дякую, Гуді Альсоп, — сказав Метью. Він явно відчув велике полегшення від того, що хтось, нарешті, з ним погодився. — Ви маєте рацію. Діана має швидко навчитися всьому, що їй слід знати. Їй не можна народжувати тут.

— Це рішення не залежить повністю від вас, пане Ройдон. Якщо дитині судилося народитися в Лондоні, то там вона й народиться.

— Діана не звідси, — сказав Метью і швидко поправився: — Не з Лондона.

— Слава Богу, це й так зрозуміло. Та оскільки Діана є прядильницею часу, то її переїзд до іншого місця нічого не дасть. Бо вона там вирізнятиметься не менше, аніж у Кентербері чи Йорку.

— Значить, вам відома іще одна наша таємниця, — сказав Метью, утупившись на жінку немиготливим крижаним поглядом. — Якщо ви знаєте так багато, то, напевне, вже вирахували, що Діана не буде повертатися до своєї доби сама. Із нею вирушать дитина та я. І ви навчите її тому, що для цього потрібно. — Метью поступово перебирав ситуацію на себе, а це означало, що ситуація, як і зазвичай, погіршиться.

— Тепер навчання вашої дружини — це моя справа, пане Ройдон, — звісно, якщо ви не вважаєте, що знаєтеся на ткалях більше за мене, — спокійно відказала Гуді Альсоп.

— Усе, що стосується моєї дружини, — це моя справа, Гуді Альсоп, — заперечив Метью і сказав, повертаючись до мене: — І це справа не лише відьом, бо тутешні відьми можуть повернути проти моєї пари і моєї дитини.

— Значить, тебе поранила відьма, а не вер, — лагідно сказала Гуді. — Я тоді відчула біль і збагнула, що до цього має стосунок відьма, але мені здалося, що вона загоює твою рану, а не завдала її тобі. До чого ж дійшов наш світ, коли одна відьма може скоїти таке з іншою?

Метью уважно поглянув на Гуді Альсоп.

— А, може, та відьма також здогадалася, що Діана є ткалею?