Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 23

«Люба Марійко! Лише в листі я можу так тебе назвати. Назвати щиро, сміливо, не криючись. Бо так я називаю тебе щодня, але, на жаль, лише у своїх мріях. Хочу, щоб ти мене зрозуміла, тому почну все з самого початку. Не знаю, чи віриш ти у кохання з першого погляду, чи ні, але маю тобі сказати, що воно існує. Одного вечора до мене завітав мій ліпший друг і сказав:

– Швидше збирайся! Я дістав запрошення на вечір до сільгоспінституту!

– Не хочу, – відповів я, бо дійсно не мав на те ані наміру, ані будь-якого бажання кудись іти по морозу.

– Там будуть дівчата не лише з сільськогосподарського, а ще й з педінституту! Можливо, познайомимося з майбутніми вчительками, – торочив він мені. – А вчительки бувають такі симпатичні!

Зрештою я погодився і поїхав заради друга, бо той почав скиглити, що сам не поїде, а запрошення пропадуть. Не знаю навіть зараз, чи на горе своє я згодився піти з ним, чи на радість. Там я вперше побачив тебе, Марійко. Ти стояла така самотня! Я підійшов, щоб запросити потанцювати дівчину, яку ніхто не запросив. Але тут я побачив твої прекрасні зволожені сині очі! Вони неймовірно гарні! І сама ти видалася мені найгарнішою у світі! Мені здалося, що світ навколо захитався, коли ти поклала свої тендітні руки мені на плечі у танці. Я не знаю, чи помітила ти моє хвилювання. Здається, що ні. Того вечора я вирішив, що все минеться, але провів безсонну ніч. Намагався заснути, але перед очима стояв твій образ. Таке було зі мною вперше. Я був схвильований та розгублений, як хлопчисько-школяр. Ледь дочекався наступної нашої зустрічі. Зазвичай я за словом не лізу до кишені. З дівчатами веду себе розкуто і, якщо потрібно, то знаходжу одразу тисячі компліментів та приємних для дівочих вух слів. Але з тобою все було інакше. У душі вирувало, кипіло, і десь там губилися найкращі слова. Я губився перед тобою, боячись ненароком тебе образити або щось не те ляпнути. Гадав, що у нас ще все попереду і у мене буде вдосталь часу, щоб сказати тобі найкрасивіші у світі слова. Але твоя подруга Ніна одразу ж мене попередила, що у тебе є хлопець, який зараз на службі. Мені ніби окріп за шию вилили! Але я не втратив надію, бо зрозумів, що покохав тебе по-справжньому. Так, як це буває в житті лише один раз…»

Я перегорнула аркуш. За ним ще один, два, три… Вісім! Довжелезний лист-сповідь на восьми листах. Я бачила, що подобаюсь Дмитрові, але щоб так…

«…На все життя я запам’ятаю дотик до твого волосся, до твоєї коси. У тебе таке гарне чорняве волосся! З чим його порівняти? Я не торкався натурального шовку, але, гадаю, він такий самий приємний на дотик, як твоя коса. Можливо, у ній сховався літній лагідний вітерець, тому вона така приємна на дотик?»

Далі я читала з болем у серці. Що не рядок, то освідчення в коханні, високому, неземному. Мені так шкода Дмитра, бо не зможу відповісти взаємністю. Він такий чуттєвий, добрий, закоханий у мене, але Дмитро мене зовсім не хвилює. Я ледь не розплакалася, коли прочитала його таке зізнання: «Можеш мені вірити, можеш ні, але ніколи (останнє слово підкреслено) в житті нікого не покохаю. Навіть можу з упевненістю сказати, що ніколи не одружуся. Ти розбила мені серце на все життя. Чи можна склеїти розбитий горщик, щоб було непомітно, щоб не витікала з нього вода? Ні. Звичайно, що не можна. Моя душа розбита, як той глечик. Тому, якщо навіть я буду намагатися його наповнити новими знайомствами, свіжими почуттями, нічого не вийде. Вони протечуть крізь тріщини, як протікає вода крізь пальці…»

«Навіщо я пішла на той вечір?! – лаяла я себе. – Залишилася б вдома, нічого б не сталося».

У голові гуло від емоцій, що наповнили все моє єство. Було прикро і боляче від несправедливості життя, але я не могла не дочитати лист.

«Моя кохана, – читала я далі, відчуваючи, що накочуються непрохані сльози. – Моя люба, моя найкраща! Я можу дозволити називати тебе цими словами, бо вони на папері. У житті зовсім інакше. Скоріш за все, ти завтра даси мені відкоша, але сьогодні я ще маю право залишити собі надію. Моя мила Марійка! Тепер ти все знаєш. Плекаю надію, що ти ще раз все обдумаєш і даси мені позитивну відповідь. Якщо ти завтра скажеш «так», я буду найщасливішим у світі! Не знаю, що я тоді зроблю. Чи злечу без крил вгору, чи задушу тебе в обіймах на землі. Моя і твоя доля у твоїх руках. Благаю, не зроби хибний вибір, щоб потім ми обоє не шкодували про це все своє наступне життя. Цілую (хоча так і не наважився це зробити хоча б один раз). Кохаю. Кохаю і буду кохати все життя.

Дмитро».

Я дочитала останні слова, і сльози закапали на папір. Вони розтеклися синіми чорнильними плямами, але мені було байдуже. Лист Дмитра мене дуже схвилював. Я не хотіла, щоб він так мучився! Не хотіла! Можливо, він має рацію. Може бути так, що з Романом у нас не складеться життя, але наразі я нічого не можу змінити. Не можу і не хочу! Мені шкода Дмитра, але я кохаю Романа. Не можна будувати стосунки на жалості. Не можна відмовлятися від кохання. Ніколи! Навіть якщо воно без майбутнього. Пробач мені, Дмитрику. Не ображайся, Романе…

…лютого 1957 р

Я дивилася на екран із латкою посередині, але нічого не бачила та не чула. Поруч зі мною на твердому сидінні із скрипучою спинкою сидів Дмитро. Боковим зором я помітила його напругу. Він сидів, випрямивши спину, натягнуто, мов пружна тятива. Іноді він кидав на мене побічні погляди, зітхав і знову дивився на екран. Майже наприкінці фільму його пальці легенько торкнулися моєї руки. Вони були холодні та тремтячі. Я швидко відвела свою руку.

Ми йшли додому, і Ніна та Валя шуткували, сміялися, штовхали Дмитра у плечі, запрошуючи поборюкатися у снігу, але він на те не зважав. Я розуміла, що він чекає від мене відповіді. Не дивлячись на зимний вечір, у мене пересохло в роті. Я розуміла, що від одного мого слова залежить наша подальша доля. Все так, як колись було з Романом. Я вичавила з себе одне слово, і моє життя змінилося. Так повинно статися зараз. Я повинна сказати «так», і тоді я залишуся назавжди з Дмитром. Таким щирим, добрим, закоханим Дмитром, який буде зі мною поруч сьогодні, завтра, через місяць, рік – завжди. Якщо ж я скажу «ні», залишу Дмитра з розбитим серцем, а сама буду жити лише надією, яка може не справдити мої сподівання. Я знову буду одна, бо Романа нема поруч. Я припускаю, що він повернеться іншою людиною, можливо, вже не закоханою в мене, бо час жорстокий, він може вбити та зруйнувати всі почуття, які були колись. Залишається вирішити мою долю. Буду я щаслива, коли скажу «так» чи «ні»? Якби ж то можна було знати наперед! Наразі я на мить відчуваю себе егоїсткою, бо вибираю варіант, при якому буде мені добре. І тут сумніви розвіюються, як вранішній туман при сході сонця. Я можу бути щасливою лише поруч з Романом. І коли ми з Дмитром опинилися позаду дівчат, я сказала фатальне «ні». Я не могла і не схотіла дивитися на його реакцію, бо було боляче. Боляче і страшно від того, що я могла помилитися, послухавши своє серце, а не тверезий розум. Я швидко пішла вперед, а Дмитро закляк на місці. Він так і стояв, мов його огріли по голові, коли Ніна підізвала мене та Валю і зашепотіла:

– Митя вже другий раз водив нас у кіно. Усіх трьох!

– Ну то й що з того? – запитала Валя, не зрозумівши, що цим хотіла сказати Ніна.

– Не розумієте чи прикидаєтеся?

– Нічого не розумію. Кажи вже, що не так, – сказала Валя, а я нишком поглянула на Дмитра. Він стояв на тому ж місці.

– А те, що Митя такий самий студент, як і ми. І в нього така ж сама стипендія. Він же не наймався весь час платити за наші квитки?

– А хто його просив? Він сам нас запросив.

– З відчуття такту.

– То що ми повинні зробити? – Валя вже почала нервувати. – Піти ще раз подякувати?

– Подяку на хліб не намажеш. Складаємося йому за сьогоднішні квитки! – командним тоном наказала Ніна.

– Хм! – Валя скептично посміхнулася. – Мені грошей не шкода, але віддавати йому я не піду. Це якось…

– Я сама віддам! – сказала Ніна та простягла долоню.