Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 24

Я не встрявала у їхню розмову, мовчки дістала з кишені тридцять копійок та поклала в простягнуту руку. Валя зробила те саме.

– Ходімо додому, – сказала Валя, беручи мене під руку.

Ми пішли, не оглядаючись, а Ніна побігла до Дмитра, який стояв на одному місці, як стовп при дорозі.

Вдома Валя ще довго обурювалася:

– Не в грошах річ, а в Ніні. І треба ж до такого додуматися?! Дмитро нас запросив, а тепер ми ще винні йому залишилися! Чи то сама вона таке вигадала, чи то він її навчив? Як ти гадаєш?

– Звичайно, що то її справа. Дмитро – порядний хлопець. Якщо б у нього не було грошей, то він би десь взяв у борг, а не просив її зідрати з нас ті копійки.

– Я теж так думаю, – помовчавши, сказала Валя. – А чому ти така сумна?

Я розповіла Валі все та дала прочитати листа.

– Ні, не буду читати! – запротестувала вона спочатку. – Так нечемно! Це ж особисте!

– Читай, бо не відомо, чи ще доведеться колись прочитати від хлопця листа на вісім сторінок. Читай, бо все одно я його зараз спалю.

– Навіщо? Нехай залишиться на пам’ять.

– Ні. Все повинно закінчитися сьогодні, а разом з ним згоріти лист.

Валя дочитала листа, витерла сльози.

– Ой не знаю, подружко, чи правильно ти вчинила. Він справді тебе кохає.

– Знаю, – сказала я. – Тому сьогодні поставила крапку.

Я спалила лист, поклавши його на тарілку. Вогонь швидко поглинув папірці, а мені полегшало. Здалося, що я дійсно перекреслила нашу дружбу і кохання, яке могло розгорітися, як це полум’я, але не сталося…

Я вже встигла зробити записи у своєму щоденнику, а Ніни все ще не було. Вона повернулася пізно і виглядала веселою та щасливою. Нічого нам не сказавши, вона вляглася спати.

…березня 1957 р

Майже місяць не торкалася свого щоденника. І все через Дмитра. Того лютневого вечора, коли Ніна понесла віддати йому гроші за білети, їй таки вдалося його захомутати. Про це наступного дня Ніна сама розповіла Валі.

– Він мені сподобався в перший же день, – зізналася Ніна моїй подрузі.

– Тебе жаба задавила із заздрощів, – відказала їй Валя.

– Думай, що хочеш, але Марійка не достойна такого хлопця, як Дмитро, – сказала Ніна. – Він заслуговує на іншу, кращу дівчину.

– Таку, як ти! – кинула їй з усмішкою Валя.

– Так! Саме так. Я краща за неї, і з нас вийде гарна пара.

– Баран і яра!

– Смійся скільки завгодно, але Дмитро вже мій! – нахабно мовила Ніна.

– А це ще казав сліпий «побачимо», а глухий – «почуємо».

– Не знаю, що там вони казали, а я йому довела, що Марія його не варта. Тепер ми разом і обоє щасливі.

– Якщо хочеш знати, то Марійка сама не захотіла з ним зустрічатися.

– Скажеш таке! То він її кинув! – Ніна розсміялася прямо їй в очі.

– Ти просто… нахаба! І я не хочу з тобою розмовляти! – кинула їй Валя і зо два дні не спілкувалася з Ніною.

Про цю розмову Валя мені розповіла за кілька днів по тому, бо я не могла зрозуміти, чому вони обоє мовчать.

– Не переймайся, – сказала я Валі. – Нехай зустрічаються. Мені до них нема діла.

– А якби ти передумала? – Валя ніяк не могла вгамуватися. – Можливо, у вас були б стосунки, так вона вже встигла всунути свого п’ятака!

– У нас не було майбутнього.

– Нехай навіть так. Але ж ми живемо під одним дахом, їмо з однієї тарілки, тож могла вона хоча б запитати тебе, чи насправді ти розлучилася з Дмитром? Ні, щоб ти мені не казала, але Ніна вчинила не по-людські, неправильно. І до речі, ти впевнена, що вона віддала Дмитрові гроші?

– Валю, та не думай ти про ті копійки! Чи ми збідніли?

– Справа не в грошах, а в чесності. Гадаю, що Дмитро не взяв їх у неї, а Ніна просто привласнила наші гроші. Так не чесно! Я ось запитаю у Дмитра…

– Не треба. Це моє прохання до тебе. Не варто ставити Дмитра у незручне становище, а то Ніна нас звинуватить у тому, що ми втручаємося в їхні стосунки. Обіцяй, що не будеш нічого розпитувати.

– Добре, – погодилася Валя і зітхнула. Вона помовчала, а потім додала: – І Дмитра не розумію. То він покохав тебе на все життя, то одразу ж побіг за іншою спідницею.

А ще за тиждень Дмитро почав частенько до нас навідуватися. Зазвичай він заходив увечері та чекав на Ніну, доки та вдягається. Я відверталася від нього і втикала ніс у книжку, хоча відчувала на собі його погляд. Ніна виглядала задоволеною та щасливою. Іноді вона починала розмови про Дмитра, але ні мені, ні Валі вони були нецікаві, тож Ніні нічого не залишалося, як замовкнути. А я почувалася винною. Намагалася зрозуміти, у чому моя провина? Лише в тому, що кохаю іншого? Але ж я завдала ненароком людині душевного болю. Від цього було сумно і неприємно.

А сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, Валя принесла мені вітальну листівку.

– Тобі передали, – сказала вона.

– Хто?

– Почитай, сама дізнаєшся.

Це було поздоровлення від Дмитра. Стримане в усьому, але в кінці: «З вічною надією, Дмитро».

– Навіщо ти її брала? – запитала я Валю.

– Я не хотіла її брати, навіть сказала, що не працюю листоношею, але Дмитро дуже просив. Мені стало його шкода.

– Чому він сам її не приніс? Дорогу сюди, здається, добре знає.

– Сказав, що ти від нього не приймеш поздоровлення.

– Це він точно сказав, – сказала я, збираючись порвати листівку.

– Ти що?! – Валя вихопила її у мене з рук. – Збираєшся порвати?

– Так.

– Така краса! Віддай її мені, я виріжу картинку та наклею в пісенник.

– Бери.

– До речі, Дмитро мені дещо розповів. Цікаво знати, що саме?

– Взагалі ні, але можеш розповісти, – мовила я, зробивши байдужий вигляд.

– Він зізнався, що зустрічається з Ніною лише заради того, щоб хоча б іноді бачити тебе.

– Справді?! – вирвалося у мене.

– І це ще не все! Дмитро розповів, що Ніна сама натякнула на те, що вона не проти з ним зустрічатися, бо він їй подобається. На що Дмитро відповів, що буде з нею дружити, але кохає він тебе. І на що вона розраховує?

– Сподівається, що почуття до мене згаснуть, коли вона буде з ним поруч. І нехай. Я хочу, щоб він був щасливий. Мені навіть не важливо з ким, з Ніною чи з кимось іншим, – сказала я Валі. І я не кривила душею.

А ввечері Ніна ненароком побачила на столі вітальну листівку від Дмитра. Валя намагалася вихопити її з рук Ніни, але та відбігла і встигла прочитати. І тут зчинився скандал.

– Що це таке?! – заверещала Ніна, тицяючи мені в обличчя листівку. – За моєю спиною?! А ще подругою зветься!

– Я його не просила мене поздоровляти, – почала я виправдовуватися, але Ніна від люті мене не чула.

– Я його дівчина, а він тебе поздоровляє?! – кричала вона, бігаючи по кімнаті. – Так нечесно!

– Послухай, я тобі зараз все поясню, – почала я, але марно.

– Ти завжди мені заважала! Навіть зараз, коли я поруч з ним, він мені каже, що зустрічається зі мною, щоб бачити тебе!

– То покинь його! – Валя втрутилася в нашу розмову. – Навіщо він тобі такий? Він використовує тебе, а ти бігаєш до нього на побачення.

– І ти туди ж?! – Ніна накинулася на Валю. – Та ви мені обоє заздрите!

– Тобі? – спитала Валя.

– Так, мені. Бо у самих хлопці далеко від вас, і ви не знаєте, з ким вони зараз. Скоріше за все, зараз обіймають інших!

Після такої заяви я хотіла закричати, щоб Ніна стулила свою пельку, але не встигла, бо Валя кинулася до неї і вчепилася їй у волосся обома руками. Довелося їх розтягати в різні боки. Коли всі вгамувалися, Ніна сказала:

– І все одно, ви мені заздрите, бо Дмитро поруч зі мною, а ви лише в чеканні.

– Краще подумай, де собі знайти інше житло, – вже спокійно сказала їй Валя. – Мені здається, що тепер ми не зможемо жити під одним дахом.

– І не подумаю! – відказала Ніна. – Це не твоє житло, і не ти мені його надавала.

На цьому, здавалося б, сварка припинилася. Якби ж то! Ніна цього дня була чергова, тож на вечерю смажила картоплю. Коли ми почали їсти, то з’ясувалося, що вона пересолила страву, ніби ненароком. Валя дорікнула, що та навмисне залишила нас без вечері, бо то не картопля, а ропа.