Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 29

– Доброго дня вам, – привіталася я, підійшовши ближче. – Підкажіть, будь ласка, де тут школа?

– Здоровенька була, дівчино! А хто ж ти така? – запитали вони.

– Я нова вчителька, приїхала за направленням на роботу.

– Така молодесенька, а вже вчителька! – старенькі розпливлися у посмішці та показали, куди їхати далі. – Там буде три будинки, у яких навчаються діти, а у тому, що посередині – є вчительська. Тож іди туди, дитинко, там і знайдеш директора.

Директор, Михайло Герасимович, здався мені приємною та привітною людиною. На вигляд йому можна було дати і сорок п’ять років, і п’ятдесят п’ять.

– А ми вже вас зачекалися, – сказав він, привітавшись. – Вчителька географії пішла на пенсію. Та і скільки ж їй працювати? Шістдесят років має, то вже не одне покоління виховала. А ви, виходить, до нас на відробіток на три роки?

– Чому ж тільки на три? Якщо знайдеться робота для мого чоловіка та мені тут сподобається, то й коріння пустимо.

– А яку спеціальність має твій чоловік?

– Він закінчив технікум електрифікації.

– Навряд чи знайдеться робота за фахом. Напевне, ви помітили, що до нас ще не дійшла черга на електрифікацію. Та й що тут, на селі, може бути привабливе для молоді? Житла нема, клуб працює тільки по суботах, та й то ні тобі танців, ні музики. Все буде, тільки не одразу. У війну село вигоріло вщент, тож хто зміг, відбудувався, а частина населення пороз’їжджалася по містах та інших селах. Але трохи жителів залишилося. Вони живуть, одружуються, народжують діточок, а їм потрібна школа та вчителі.

– А де ж я буду жити?

– Тут є один саманний будиночок. Його господарка поїхала до сина кудись аж на Урал, то я домовився з головою сільради, щоб платили за житло. Колись почнуть будувати житло для молодих спеціалістів, а зараз… Зараз маємо те, що маємо.

Михайло Герасимович привів мене до хатинки-мазанки. У ній стояв ослін, один стілець та стіл.

– Не злякалася, молодий спеціалісте? – щиро, по-батьківськи, посміхнувся до мене директор.

– Я готова до труднощів.

– А як же ти будеш сама та й ще вагітна?

Я зашарілася. Помітив-таки мою вагітність.

– Чому сама? Сходжу завтра до голови колгоспу. Можливо, він щось запропонує для мого чоловіка.

– Ну й правильно! А зараз я покличу хлопців, щоб допомогли розвантажити речі.

Коли я залишилася сама, то розклала свої «скарби». У нагоді стала і та скатертина, що колись вишивала, і фіранки на вікна, і гасова лампа, яку завбачливо порадив взяти Роман. Вперше я відчула, що роки безтурботного студентського життя закінчилися. Я стала дорослою та самостійною і входила у великий світ.

…серпня 1959 р

Я в розпачі! Голова колгоспу сказав, що для чоловіка немає жодної вакансії. Це означало, що я не буду поруч із коханим. А моя кімнатка, хоч і прибрана, але в ній не вистачає тепла Романа. Без нього вона здається такою сумною! Я пишу Романові листа про останні невтішні новини. Пишу і плачу, бо не можу вже жити чеканням. Скільки можна?!

…вересня 1959 р

Я вже ознайомилася з усіма трьома шкільними будівлями. В одній хаті були класи для молодших школярів, в іншій навчалися учні середніх класів, а там, де була вчительська – старшокласники. Парти старенькі, ще довоєнних років. Їх звозили з усього району, щоб відкрити школу у сорок четвертому році. Дітей було мало, тому в одному приміщенні знаходилося по кілька класів. Десь подівся мій романтичний настрій, коли прийшло перше вересня. У мене була гарна коса, майже така, як в улюбленої вчительки, на мені була біленька блузочка та вузька спідниця трохи нижче колін. Взута я була, як і мріялося, в черевички на невисоких тоненьких підборах. На лихо, саме перед першим вересня пройшли рясні дощі. Дорогу на вулицях розквасило так, що вона стала схожою на суцільне болото. І як я мала йти до школи у своїх туфельках?! Ще вдосвіта я спробувала походити по двору у новому взутті, але не вийшло – мої туфлі прогрузли в багнюку так, що довелося роззуватися та витягати їх з пастки. Я помила взуття та дістала калоші, які майже силою моя мама всунула мені у валізу. Ніби знала мати, що тут таке болото. Ноги в новеньких черевичках я всунула в калоші. Незручно, але дістатися до школи можна. Я завбачливо прихопила газетку, щоб поблизу школи загорнути в неї брудні калоші. Було майже все так, як мріялося, але чомусь не було повноти щастя, не було тієї ейфорії, яка опановувала мене щоразу, коли я починала мріяти про цей день. І не погана погода, не ця грязюка були винні у цьому. Що тоді?

Після урочистої лінійки я повела свій п’ятий клас до класної кімнати. Діти розсілися за парти, і я пройшлася між рядами. Якби ж то хто знав, як це я зробила! З якою гордістю скинула вгору голову, процокотіла підборами. Потім стала біля дошки й оглянула дітей. Одягнуті всі бідненько, дехто в полатаному одязі, з протертими рукавами, але очі! Ці дитячі допитливі та цікаві очі! З яким захопленням дівчатка розглядали мене! Вони дивилися на мене так, ніби перед ними не молоденька вчителька без досвіду, а шанована королева. Напевне, такими очима я дивилася на свою першу вчительку. Діти хотіли вчитися – це було видно по їх допитливих очах. І тут я зрозуміла: ніколи не зможу зрадити ці очі, не зможу думати і піклуватися про щось своє, коли в цих очах стільки надії, стільки жаги до навчання!

– Доброго дня! – сказала я слова, про які мріяла стільки років. – Я ваша нова вчителька та класний керівник…

Романе, Романе, як шкода, що ти не бачиш мене в цю мить! Чомусь згадалася Валя. Вона теж цього дня вперше скаже такі ж слова. Вона поїхала за скеруванням до Вінницької області.

…грудня 1959 р

Господи, які сумні ці довгі зимні вечори! Будиночок, де я мешкаю, стоїть на околиці села, відкритий усім вітрам, які, здається, іноді злітаються сюди з усього світу. В хатинці тепло, бо натоплена плита. У такі дні я лягаю на теплу лежанку, ставлю біля себе лампу та читаю книжки. Це єдина розрада та втіха. Відкладаю книжку в бік і слухаю завивання хуртовини. Вона скаженіє, шарпає хатину за солом’яну стріху, стогне, завиває, тужить, із сумним завиванням дме в димар. Прислухалася. Десь тужно виє собака. Можливо, це вовк? Ліс зовсім близько, то й не дивно, якщо голодний вовк підібрався близько до села. Яке моторошне виття тварини, що злилося в одну симфонію хуртовини!

Романе, Романе! Як погано, що тебе немає поруч! Хіба б я боялася цього виття, якщо б ти був поруч? Зараз я згадую мої з Валею роздуми про те, що гроші не головне, головне – праця на користь Батьківщини. Які ми були тоді наївні та дурненькі! Хіба б я була зараз сама, якщо б мала статок? А так доводиться жити окремо від чоловіка. Єдиним зв’язком з ним залишається листування. Я намагаюся в листах передати, що відчуває у своєму лоні вагітна жінка. Та чи можна передати всі ті почуття, коли чуєш то несміливий, легенький, то більш настирливий поштовх дитини. Шкода, що перший поштовх я відчула сама, бо поруч нема Романа. Звичайно, подумки я все йому розповіла, але це зовсім не так, як я хотіла. Мріялося, щоб мій коханий приклав вухо до мого животика та відчув сам биття нового життя, плоду нашого кохання. Я відчула відразу, що це буде дівчинка. Не знаю, чому я так вирішила? Напевне, материнський інстинкт. Часом я думаю, чи буде Роман любити дитину так, як я, бо він не може спостерігати, як росте в мені ця крихітка, як мені стає все важче й важче ходити. Що буде далі? Сама не знаю. Піду в декретну відпустку та поїду до Романа. Дитину тут народжувати боюся, бо до найближчої лікарні година їзди. До того ж, ми будемо разом майже чотири місяці – два місяці до пологів та два – після. А далі буде видно…

Справді, хто ж так жахливо виє в унісон із завірюхою?

…лютого 1960 р

У мене новий статус. Я стала матір’ю! У нас народилася дівчинка вагою три з половиною кілограми. Вона ще не має імені, але мені хочеться її назвати Даринкою. Втім, якщо Роман буде проти, то підберемо інше ім’я, яке буде подобатися нам обом. Мені вже приносили дитинку годувати, тож я мала змогу її добре розгледіти. Раніше я вважала, що новонароджені діти дуже схожі одне на одного. Навіть боялася, що не впізнаю свою дитинку, якщо санітарка переплутає малюків. Лише хвилинку одразу після пологів я бачила свою дівчинку, але цього вже було достатньо, щоб запам’ятати її личко. Вона схожа на Романа, а від мене їй дісталося лише чорняве волосся та носик.