Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 30

Я годувала донечку та думала про те, чи любили б матері так своїх дітей, якби не народжували в таких муках? Можливо, так було заплановано матінкою-природою? Чим сильніші біль та муки, тим дорожча дитина. Чи я помиляюся?

…лютого 1960 р

– Як би ти хотів назвати донечку? – запитую Романа, який приїхав до мене, коли я вже виписалася з пологового будинку.

– Я хотів би почути, яке ім’я ти уподобала, – говорить Роман, несміливо та невміло тримаючи немовля на руках.

– Я промовчу, а ти скажи.

– Мені подобається ім’я Даринка.

– ?!

– Я щось не так сказав?

– Цього не може бути! Ти хитруєш! Напевне, я тобі колись казала, що Даринка – гарне ім’я?

– Як ти могла мені казати таке, якщо ми не знали, хто народиться: дівчинка чи хлопчик? А як ти хочеш її назвати?

– Ти не повіриш, але я теж так думала. Ми мислимо однаково, чи то збіг обставин?

– Ми кохаємо один одного, – говорить Роман, кладучи донечку в ліжко. – А кохати – значить і дивитися разом в один бік, і мислити.

Роман обіймає мене за плечі, дивиться в очі.

– Дякую тобі за донечку, – каже він лагідно та цілує мої повіки. – Ви – найкращі у світі жінки. І не треба перейматися зараз зайвими турботами. Я щось придумаю, щоб нам бути разом. Домовились?

– Так, – киваю я на знак згоди і кладу голову йому на груди.

Стає так спокійно, затишно, надійно та тепло…

…квітня 1960 р

Як тяжко, коли хворіє дитина! Краще б вже я сама захворіла, ніж дивитися, як пашить жаром Даринка! Вона застудилася десь по дорозі, коли я поверталася з дитиною на руках на роботу. Ледь приїхала до села, у донечки різко підскочила температура. Викликала лікаря, а він зміг дістатися лише за дві години.

– Двостороння пневмонія, – констатував лікар.

Поспіхом збираю речі, і нас везуть до районної лікарні. І знову Романа немає поруч. Від думки, що я знову сама, що немає кому навіть пожалітися, я впадаю у відчай. Лікарі роблять маленькій уколи, ставлять крапельниці, але після кожного прийому ліків у дитини починаються судоми. Даринка закочує очі та починає задихатися. Лікарі не можуть нічого вдіяти, а я від свого безсилля ледь не втрачаю розум. Залишаю дитинку на сусідку по палаті, Олесю, та біжу на телеграф, щоб дати телеграму Романові. Пишу йому: «Приїжджай, Даринка тяжко захворіла», й біжу знову до лікарні. По дорозі в голові рояться, гудуть, як у вулику бджоли, різні сумні думки.

– Як ти, моє сонечко? – кидаюся одразу до дитинки, а вона лежить бліда та гаряча.

– Марійко, – каже мені Олеся, сусідка по палаті. – Ось послухай мене, бо я вже третю дитинку народила, а ти ще молода, не маєш досвіду.

– Що? Що мені робити?! – у відчаї я заламую руки.

– Тобі треба взяти дитячу сорочечку, у якій вона була вдягнена, та піти до знахарки.

– Ми ж не в середньовіччі живемо! Чи ти віриш, що знахарка може вилікувати запалення легенів?!

– Не запалення, а зняти судоми зможе лише знахарка. Лікарі нічим тобі не зарадять, повір моєму досвіду.

Я в такому стані, що ладна зробити що завгодно, аби лише було на користь дитині.

– Я ж не можу покинути дитину та йти шукати ту жінку.

– До мене незабаром прийде свекруха, вона знає, де живе сильна шептуха. Якщо хочеш, то можеш їй передати сорочечку немовляти, – пропонує Олеся.

– А вона погодиться сходити? – запитую я з надією.

– Гадаю, що так, – відповідає Леся. – Вона добра людина.

Загортаю сорочечку в газету, кладу туди трохи грошей та передаю жінці, свекрусі Лесі.

– Це допоможе? – запитую її.

– Тільки Максимівна може допомогти, – говорить та. – Я п’ятеро діток народжувала, і кожному вона зуміла допомогти. Ця хвороба «дитячою» зветься, а лікарі не знають, як її лікувати. Помолися Богові, дитинко, – наостанок радить вона. – Він милостивий до нас усіх.

Я згодна на все! Згодна молитися і вдень, і вночі, лише б Даринку вдалося врятувати, бо лікарі роблять невтішні прогнози. А куди молитися, якщо немає образів?

– Олесю, у тебе випадково нема ікони? – запитую сусідку.

– Як же без неї? Є маленька. Я її завжди з собою ношу. Візьми! – говорить Олеся та дістає з гаманця з потаємної кишені маленьке зображення Ісуса, завбачливо сховане у шматок паперу.

– Дякую, – шепочу я. – А де ж мені помолитися?

– Я залишу тебе в палаті, а сама стану на дверях на варті. Непотрібно, щоб це бачили лікарі.

– А як мені молитися?

– Як серце підкаже. Головне, щоб щиро, – радить мені добра, малознайома жінка.

Дякую їй за добре серце, ставлю ікону на ліжко та падаю перед нею на коліна. Молюся довго та щиро, обливаючись слізьми. Прошу пробачення у Бога за всі свої гріхи, прошу пробачити ту маленьку брехню щодо Валі та Петруся. Вірю, що Бог мене почув, пробачив та змилосердився.

…травня 1960 р

Знахарка дійсно допомогла, бо з того часу, як я вдягла ту сорочечку на дитину, судоми пройшли, і більше їх не було. Даринка поступово почала одужувати. А коли приїхав Роман, то ледь мене пізнав.

– Що з тобою, Марійко? – сказав він. – На тобі ж лиця немає! Один скелет залишився. Тебе чи не годували?

– Звичайно ж, що ні. Їла манку ту, що давали дитині, а я ж її годую грудьми. Пригощала сусідка по палаті, але мені було незручно у неї брати їжу. До того ж, нічого до рота не лізло.

– Доведеться мені тебе відгодовувати. Як Даринка?

– Якщо піде все так і надалі, то за тиждень нас випишуть. Вдома розповім, що нам довелося пережити, – говорю я і намагаюся посміхнутися, щоб якось його підбадьорити.

Я віддаю ключі від хати та розказую, як її знайти. Роман пішов, щоб щось приготувати мені поїсти, а мені стало на душі спокійніше. Отак завжди. Коли він поруч, мені нічого не страшно. Здається, що і лихо повинно нас оминати…

…травня 1960 р

До Михайла Герасимовича ми пішли з Романом удвох.

– Михайле Герасимовичу, – почала я. – Дайте мені відкріплення, будь ласка.

– А які на то причини?

– Ви ж знаєте, що у нас тяжко перехворіла дитина. Я тут одна, дитсадка немає, чоловік працює за сотні кілометрів від мене. Хіба це подружнє життя?

Він уважно дивиться то на мене, то на Романа, насуплює брови та мовчить.

– Розумієте, – до розмови втрутився Роман, – мені тут немає роботи, а їй тяжко буде одній з маленькою дитиною.

– Інші ж жінки якось викручуються, – відказує директор.

– У них чоловіки поруч, матері або свекрухи, а я… Я зовсім одна, – кажу я та поглядаю на Михайла Герасимовича.

– Не можу я дати відкріплення, – говорить він, уникаючи мого погляду. – Не можу – і все! Треба відпрацювати три роки, до того ж, у мене катастрофічно не вистачає спеціалістів.

Я у розпачі! Спочатку різні думки плутаються у голові, потім з’являється одна, рятівна.

– Михайле Герасимовичу! – я ледь не плачу, підходжу до нього та падаю на коліна. – Любий, хороший Михайле Герасимовичу! Відпустіть мене на всі чотири сторони! Зробіть заявку, й вам пришлють нового спеціаліста. А я… Я не можу жити без Романа. Ви це розумієте?! Я кохаю його так, як ніхто нікого не кохав! Він – світ у моєму вікні! Він – моє щастя! Він – моє життя! Благаю вас!

Директор не чекав від мене такого. Та навіть я сама здивувалася своїй сміливості. Він бере мене за руки, допомагає звестися.

– Багато чого бачив на своєму віку, – каже він, посміхаючись. – Але щоб на колінах розповідали про своє кохання… Це вперше бачу.

– Тож не розлучайте нас, будь ласка!

– Ти і справді так його кохаєш?

– Як люди люблять сонце, як вітер, як саме життя! – палко кажу я, задихаючись від хвилювання.

– А він, – киває у бік Романа, – теж без тебе не може?

– Ми одружилися, щоб усе життя бути разом, – каже спантеличений Роман.

– Тоді доведеться дати тобі відкріплення, – зітхнувши, сказав чоловік. – Якщо буде ображати, то кидай його та приїзди до нас. Ми не дамо тебе образити. А дитсадок повинні за рік збудувати, тож дитині буде місце. Зрозуміла?