Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 57

– Звичайно, що це не великі гроші, – сказала Галинка. – Бо я не багата людина, але це те, що я змогла зробити для пам’яті мами.

Я так розчулилася, що розплакалася прямо в слухавку телефону. Галинка запитала, чи зареєстрована Даринка на «Однокласниках» та як зараз її прізвище.

– Ми з нею найбільше товаришували в дитинстві, – пояснила Галинка. – Звичайно, ми не були такими друзями, як ви з мамою, але мені хотілося б не втратити зв’язок хоча б заради мами.

Я сказала, що на сайті можна знайти Даринку, і дуже тішуся з того, що зв’язок поколінь не буде втрачений.

Мене запросили на зустріч випускників колишні учні, у яких Роман був класним керівником. Вдяглася святково, наказала Шарикові сумлінно стерегти хату, Нічці – далеко не ходити та не полохати курчат, та й пішла.

Було багато спогадів про шкільне життя, сказано немало слів подяки мені, згадано добрим словом Романа.

– Він був не просто гарним спеціалістом, – сказав один із учнів. – Він був Вчителем з великої букви, бо вчив нас бути чесними, не проходити повз чужої біди, жити так, щоб від людини йшло світло, щоб поруч з нею було затишно та тепло.

І це була правда. Таким був сам Роман, такими бути вчив своїх учнів. Шкода, що про нього говорять вже у минулому часі.

Ще на початку вечора я помітила на столі два великі букети троянд. З учителів була присутня лише я, тож все думала: кому призначений другий букет? Я знайшла відповідь, коли колишні учні подарували мені квіти та набір постільної білизни та запропонували піти на могилу Романа.

– Напевне, я не дійду, – ніяковіючи, сказала я. – У мене налилися ноги.

– Ми вас довеземо на автівці, – сказав один із учнів та взяв букет зі столу.

Два десятки випускників підійшли по черзі, привіталися зі своїм класним керівником. Дівчатка (їм вже по сорок років, а для мене вони все одно діти) не стримали сліз, згадуючи і жарти свого вчителя, і вистави, і уроки, і мудрість життя, якої він їх навчав. Поклали на могилу квіти та зібралися йти.

– Сідайте, ми вас підвеземо додому, – запропонували мені.

– Не можу піти звідси, не побалакавши з чоловіком, – сказала я. – Ви йдіть, мені додому недалеко, тож дійду потихеньку.

Попрощалися та пішли, залишився лише Тарасик. Його так і звали до цього часу, напевне тому, що він був худорлявий, невисокого росточку та на правій руці не мав кисті.

– Я хотів вам розповісти про те, як одного разу мені Вчитель допоміг вижити, – сказав Тарасик. – Я був одружений, мав дитину і відчував себе щасливим. Але одного разу дружина заявила, що їй соромно перед односельцями за те, що ті тикають в неї пальцями, бо живе з калікою.

– Як то?! Вона ж сама погодилася стати твоєю дружиною?

– Так. А потім так і сказала: мені каліка не потрібний, і нікому ти не будеш потрібний. Мені було так боляче! Єдина людина, до якої я міг би прихилити голову – мати, вже померла, а будинок її продали, бо потрібно було нашу хату добудувати. Уявляєте, я опинився на вулиці ні з чим, нікому не потрібний. Потім поїхав до міста, найняв житло, знайшов роботу, але боліла душа так, що світ навколо хитався. У той час я випадково зустрів свого колишнього вчителя. На душі наболіло, тож все йому розповів, як на духу. «Все у тебе буде добре, – сказав він мені. – Але не одразу, а поступово все налагодиться. Ось побачиш!» Він був для мене таким авторитетом, що я одразу йому повірив. Вчитель порадив мені йти вчитися, і я вступив до інституту, а потім знайшов і роботу за фахом, і дружину. А ще він сказав золоті слова: «Не дай душевному болю стати складовою частиною свого життя». Я хотів би, щоб ви почули ці слова зараз, коли вам нелегко.

– Тарасику, дякую, що пам’ятаєш його, – сказала я. – Його частина живе у кожному з вас, і я розумію, що душевний біль може спопелити душу людини. Різниця у нас з тобою лише в тім, що тоді у тебе було все життя попереду, а моє – вже позаду.

– Все одно, потрібно жити стільки, скільки часу відведено.

– Моє життя – Роман. Він помер, а з ним вмерло все живе у мені, – мовила я з сумом. – Я тут, я – жива, але я вже не живу, а доживаю свій час.

Шарик загавкав на чужу людину, тож я пішла подивитися, хто там прийшов. Відкрила хвіртку, а прямо перед нею стоїть великий чорний джип.

– Не до мене, – подумала я і вже хотіла йти, коли з автівки вийшов високий худорлявий чоловік приблизно мого віку. Щось було знайоме і в його ході, і в поставі, і в легкій посмішці на обличчі, але я ніяк не могла пізнати цю людину.

– Доброго дня, – привітався він до мене. Голос мені здався дуже знайомим. А ще його очі. З роками люди можуть змінюватися до невпізнанності, але погляд залишається на все життя.

– Добридень, – привіталася я, намагаючись згадати, де я бачила цього чоловіка, бо у тому, що він мені знайомий, вже не було сумніву.

– Не впізнала? – питається.

– Ні, – кажу.

– Я – Дмитро. Гаркавченко Дмитро з Красного Луча.

– Ти?! – мене аж жаром обдало. – Звідки ти?..

– Я ж кажу: з Красного Луча.

– Я не те хотіла спитати. Звідки ти дізнався, де я мешкаю?

– Дякуючи Інтернету, взнав, що буде зустріч випускників вашого курсу, тож поїхав туди, сподіваючись побачити тебе.

– Я не змогла поїхати.

– Я знаю. Мені все розповіла Валя.

– А мені не зізналася.

– Я її попросив тобі нічого не казати. Як вона?

– Нема вже Валі.

– Вибач, я не знав.

– Та чому ж ми стоїмо біля двору?! – сказала я, бо сусідка навпроти вже виглядала з-за паркану. – Ходімо в будинок.

Накрила на стіл, скинула з себе старий полатаний халат, вдягла новенький. Поспіхом глянула в люстерко. Різниця з тим, якою була колись і стала тепер, як бездонна прірва. Пусте! Поспіхом причесала волосся, сіла за стіл з гостем.

Не знаю, як воно вийшло, що я розповіла Дмитрові про все своє життя. Чи то давно не мала змоги з кимось відверто поспілкуватися, чи Дмитро був щирим зі мною?

– Тепер твоя черга, – сказала я, закінчивши розповідь. – Як ти жив всі ці роки?

– Пам’ятаєш наш єдиний поцілунок? – замість відповіді запитав Дмитро.

– Згадала баба дівочий вечір, – посміхнулась я.

– Я все життя пам’ятав твої очі, – сказав Дмитро. – А ще я шаленів, дивлячись на твою товсту шовковисту косу. Мені так хотілося доторкнутися неї, але не наважувався. А коли я поцілував тебе, то торкнувся твого волосся. Це був один дотик, а півстоліття я нею марив. Я довго не міг спати ночами, бо лише засинав, бачив уві сні, як розплітаю твою косу, ніби насправді відчував шовк волосся поміж своїми пальцями. Я був одержимий тобою навіть тоді, коли одружився, бо вночі називав дружину твоїм іменем.

– Ти одружений?

– У мене була гарна дружина: вродлива, добра, покірна, м’яка та турботлива мати нашого сина. Жодного разу я її не скривдив, а коли захворіла, то до останнього боровся за її життя. Але наше подружнє життя було звичайною буденністю, а я… Я хотів свята! Свята поруч з тобою.

Дмитро замовк, а я не знала, що мені сказати.

– Вийшло так, що все своє життя я прожив, як уві сні. Життя у мріях та снах, – сумно посміхнувся Дмитро.

– Ти помиляєшся, – сказала я. – Дмитре, ти не міг мене кохати все життя, бо мене не було поруч. Ти кохав образ юної несміливої студентки, яка щойно приїхала з села та мала гарну косу. З роками люди змінюються, іноді вони стають набагато гіршими, бо життя теліпає їх, як листя на вітрі. Роки накладають зморшки на обличчя, шкіра старіє, очі втрачають природний колір, волосся стає рідким і від товстої коси залишаються лише спогади. Все змінюється в людині не на краще.

– Так. Змінюється все, почуття залишаються. З роками я сам дорослішав, і з ними ставало зрілим моє кохання до тебе. У моїй уяві ти поступово ставала молодою жінкою-матір’ю, потім – зрілою, досвідченою, потім…

– Старою, як зараз, – сумно констатувала я.

– Я все життя працював, накопичував гроші, – не відреагувавши на моє зауваження, продовжив Дмитро. – Я збудував великий красивий будинок, з вікна якого відкриваються живописні краєвиди. І все це заради того, що ти колись переступиш його поріг. Я завжди слідкував за собою, уявляючи, що у будь-яку мить можу тебе випадково зустріти. Ніколи з дому не виходив неголеним, не почистивши зуби, бо думав: можливо, сьогодні я її побачу в натовпі. У житті я всього досяг лише дякуючи тобі і лише тобі. Кохання мене звеличувало, надавало сил. Що я кажу? – Дмитро стенув плечима. – Високі та красиві слова, ніби в мильній опері. Але, повір, я їх виношував у собі, як виношує мати дитину у своєму лоні. Я обертався в колі людей, де панує жорстокість, і лише думки про тебе не дали мені стати грубим, цинічним, жорстоким та жадібним. Я хотів бути гідним твого кохання тоді, коли зустріну тебе знову.