Не вурдалаки - Талан Светлана - Страница 58

– Ти добрий, щирий, такий, як був тоді, – сказала я йому. – Ти заслуговуєш на справжнє людське щастя.

– Без тебе? – він іронічно, з присмаком суму, посміхнувся.

– Без мене. Я знала лише одного чоловіка – Романа. Я віддала йому всю любов, не залишивши собі нічого.

– Марійко, нам залишилося не так вже й багато, – швидко заговорив він, ніби боячись, що я його не дослухаю. – Потрібно прожити час, який ще є у нас, не в скорботі за померлими, а в спокої. Роман помер, його вже не повернеш.

– Знаю. Людина може зникнути з життя, але почуття до неї не вмирають. Їх не можна вбити або викреслити, як зайву букву в слові. Ти сам кохав, тому повинен мене зрозуміти. Я нічого тобі не зможу дати, бо моя душа не вільна до цього часу.

– Марійко, я можу дати тобі все-все! Ти не будеш думати, чи купити сьогодні буханець хліба, чи відкласти гроші дітям. Я заплачу кредит твоєї доньки, і вона не буде решту свого життя боятися колекторів. Ти будеш поруч зі мною, а я буду з тебе здувати пилинки, – з жаром говорив Дмитро.

– Дякую тобі за все, – мовила я. – Вибач, що завдала тобі стільки душевних страждань. Бачить Бог, я цього не хотіла.

– Не вибачайся, ти не винна, – сказав він, а я помітила, як дрібно тремтять його пальці.

– Мені шкода, – тихо сказала я.

– Я чую це від тебе вже не вперше, – посміхнувся він.

– Посміхнися ще, – попросила я. – У тебе така сама гарна посмішка, як була колись.

– Посміхнися життю, і життя посміхнеться тобі. Так, здається, говорять?

За розмовами я не помітила, як швидко збіг час.

– Посидь, а я попораюся, – попрохала я, а сама побігла годувати курей.

З повітки я почула, як біля двору загула автівка, та вмить стало тихо. На кухонному столі Дмитро залишив записку. «Марні мої сподівання впродовж п’ятдесяти років, – прочитала я. – Скоріше за все, повернувшись, я одружуся знову. Людині мого віку конче потрібно знати, що його чекають вдома. Але я буду приходити додому з думкою, що на мене чекає інша, зовсім мені непотрібна жінка. Я мріяв і буду мріяти про той час, коли ти, Марійко, зустрінеш мене на порозі. Ця мрія майже нездійсненна, але дива в житті трапляються. Я буду посміхатися життю, бо в ньому є ти. Пробач, що увірвався у твоє життя, але я не міг тебе не побачити. І цього разу залишаю собі надію, а тобі – номер свого телефону. Ледь не написав «Твій Дмитро». Вічно закоханий, старезний Дмитро Павлович».

Я дочитала послання Дмитра. Я була впевнена, що він мене зрозуміє, бо цей кремезний, статний чоловік вже не молодого віку пізнав на собі, що таке справжнє кохання. А завтра вранці піду до Романа і все йому розповів. Поміж нами ніколи не було недомовок, то й тепер не повинно бути.

Вже довгий час не можу знайти собі місця від відчуття незавершеної справи. Ходжу по хаті, по двору, по городу, заглядаю мало не в кожну шпарину, але не можу зрозуміти, що я не зробила. Мій час на цій землі швидко спливає – я це відчуваю. Копирсаюся в пам’яті, перебираю, ніби гортаю сторінки книжки, різні події, але окрім слова «вурдалаки», нічого в голові не тримається. Це слово, яке вкоротило віку Романа, цвяхом сидить у свідомості. Від цього дико болить голова. Я знову тиняюсь без цілі з кімнати в кімнату. Здається, зроблено все. Ні! Я знаю, що потрібно зробити! Я не можу піти з цього світу, не зробивши одну важливу справу. Я напишу книгу про наше життя та кохання у повному обсязі, починаючи з того, що відчували, що пережили ми, діти війни. За наші заощаджені гроші та за твою пенсію, яку я отримала вже без тебе, Романе, я видам книгу. Перша частина буде називатися «Спогади з дитинства», бо без цього не можна зрозуміти, які ми, діти війни (краще б вже назвали нас жертвами війни). Другою частиною буде мій щоденник, а потім розповім про життя після щоденника. І буде моя розповідь не лише про історію мого кохання. На прикладі свого життя я покажу історію цілого покоління. По примірнику роздам дітям та онукам, один надішлю Дмитрові, роздам книжки колишнім учням, які навідуються до мене. Не забуду про сусідів та просто добрих людей. Один примірник залишу собі. А ще один примірник, заради якого я видам книгу, я візьму з собою та поїду до міста. З ним, обов’язково в приймальний день (як же інакше?) я зайду до кабінету судді Пірсик Марини Григорівни, до тієї, яка вбила мого Романа образливим та болючим словом «вурдалаки». Ні в чому не буду їй дорікати, лише гляну прямо у вічі. Буду сподіватися, що вона прочитає книгу хоча б із цікавості. Я навіть не плекаю надію, що ця жінка без серця відчує себе вбивцею. Вручаючи книгу, я скажу їй лише кілька слів:

– Ми – діти війни. Ми – не вурдалаки.