Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 176

— Коли прийде Станіс, він матиме вдесятеро більше людей, ніж Джофрі. Так усі кажуть.

Донтос стиснув їй плече.

— Скільки в нього війська, нічого не важить, мила дівчино, поки воно на тому березі річки. А без кораблів Станіс річку не подолає.

— Він має кораблі. Більше, ніж Джофрі.

— Від Штормоламу пливти неблизько. Флот мусить подолати Масеїв Гак, пройти крізь Гирло, перетнути Чорноводну затоку. Може, ласкою богів вони втраплять у шторм, який змете їх з лику моря. — Донтос обнадійливо посміхнувся. — Вам нелегко, я знаю. Мусите потерпіти, дитино. Коли мій друг повернеться до міста, ми матимемо наш корабель. Вірте у свого Флоріана і спробуйте не боятися.

Санса втиснула нігті у долоні. Живіт їй судомило зі страху, і щодня дедалі гірше. Уві сні її переслідували жахіття того дня, коли відпливла у Дорн принцеса Мирцела. Темна задуха змушувала Сансу прокидатися серед ночі, хапаючи повітря. Вона чула, як на неї верещать люди — верещать без слів, наче тварини. Її оточили, затиснули, кидали бруд і всяку гидоту, намагалися стягти з коня, і зробили б щось гірше, якби Хорт не прорубав до неї собі дорогу. Верховного септона того дня розірвали на шматки, а панові Арону розтрощили голову каменем. А він каже: «спробуйте не боятися»!

Боялося все місто — Санса сама бачила з замкових мурів. Міщани ховалися за зачиненими віконницями, засували двері, наче це мало їх врятувати. Останнього разу, коли Король-Берег здався ворогові, ланістерівці досхочу грабували, гвалтували, різали людей сотнями, хоча місто саме відчинило браму. Цього ж разу Біс намірився дати бій. А місто, яке опирається, не може чекати на найменшу милість.

Донтос тим часом базікав далі.

— Якби я досі був лицарем, то мусив би вдягти броню та стати на мурах поруч з іншими. Я маю цілувати королю Джофрі ноги й лити сльози дяки за свій нинішній стан.

— Якщо ви подякуєте йому за те, що стали блазнем, то він вас знову зробить лицарем, — буркнула Санса.

Донтос гигикнув.

— Моя Жонкіль — розумна дівчинка, чи не так?

— Джофрі та його мамця кажуть, що я дурепа.

— Хай кажуть. Так воно безпечніше, мила моя. Королева Серсея, Біс, пан Варис та їм подібні — всі вони дивляться один на одного хижим оком, платять шпигунам наліво й направо, аби взнати, хто що робить. Але нікому нема діла, що робить, приміром, дочка пані Танди, чи не так? — Донтос прикрив рота рукою і відригнув. — Хай вас боги бережуть, моя маленька Жонкіль.

Він вже починав пускати сльозу. Від вина з ним таке траплялося.

— А тепер подаруйте вашому Флоріанові цілуночок. На щастя.

Донтос хитнувся у її бік. Санса ухилилася від слинявих плямкаючих вуст, легенько поцілувала його у неголену щоку і побажала доброї ночі.

Щоб не плакати, вона зібрала усі сили, які ще мала. Останнім часом вона забагато плакала і сама знала, що так не годиться, але вдіяти нічого не могла — сльози текли самі, інколи з найменшого приводу, і ніщо не могло їх стримати.

Підйомний міст до Маегорового Острогу ніким не охоронявся. Біс переставив більшість золотокирейників на міські мури, а лицарі Королегвардії мали важливіші обов’язки, ніж бігати цуциками в неї по п’ятах. Санса могла вільно ходити, куди схоче, аби не виходила з замку. Та їй, власне, нікуди й не хотілося.

Санса перетнула сухий рів з грізними залізними шпичаками і пішла вгору вузькими гвинтовими сходами. Але коли досягла дверей своєї опочивальні, то не мала сил увійти. Самі стіни кімнати змушували її почуватися, наче в пастці; скільки не відчиняй вікно, а дихати, здавалося, не було чим.

Тоді Санса повернулася на сходи і рушила далі вгору. Дим затулив зорі та тонкий серп місяця, тому на даху було темно і панували чорні тіні. Все ж згори було видно геть усе: високі башти та великі кутові укріплення Червоного Дитинця, плутанину міських вулиць за ним, чорну річку на південь та захід, затоку на схід, стовпи диму та попелу, і пожежі — всюди навколо пожежі. Вояки купчилися на міських мурах, наче мурахи зі смолоскипами, порпалися на риштунках, що простягалися з верхівки стін. Унизу коло Грязючної Брами на тлі рухливого диму вона розрізнила нечіткі обриси трьох велетенських метавок, більших за які ще в світі не бачили — вони витикалися вгору над мурами на добрячих три сажні. Та ніщо з цього не заспокоїло Сансин переляк. Раптом її щось штрикнуло зсередини — таке гостре, що Санса схлипнула, схопилася за живіт і могла б навіть впасти, якби поруч раптом не зрушила з місця тінь, а міцні пальці не вхопили її за лікоть та не втримали на місці.

Санса вчепилася у зубець стіни, щоб встояти, шкрябаючи пальцями шорсткий камінь.

— Ану відпустіть! — скрикнула вона. — Пустіть мене!

— Пташечка гадає, що має крильця, чи що? Може, зібралася скалічитися, як її братик?

Санса смикалася у його руках, пробувала видертися.

— Я нікуди не падала! Я тільки… ви мене збентежили, от і все.

— Тобто злякав до лихого дідька. І зараз лякаю.

Санса глибоко вдихнула, щоб опанувати себе.

— Я гадала, що я тут сама, і…

Вона відвернула очі.

— Пташечка досі не може на мене дивитися, еге ж? — Хорт відпустив руки. — Та коли тебе запопав натовп, ти моєму обличчю навіть зраділа. Не пригадуєш?

Санса усе пам’ятала надто добре. Пам’ятала, як навколо вив натовп, як щокою текла кров від кинутого в неї каменя, як смердів часником чолов’яга, що пробував стягти її з коня. І досі відчувала жорстокі пальці на зап’ястку, коли втратила рівновагу і почала падати.

Вона думала, що її життя вже скінчилося, та раптом пальці смикнулися, усі п’ять разом, і чолов’яга заверещав гучніше за коняку. Рука відпала геть, а інша, сильніша, підштовхнула її назад у сідло. Чолов’яга з часниковим подихом судомився на землі, з пенька його руки струменіла кров, але навколо з’явилися інші, дехто з ломаками у руках. Хорт наскочив на них, блимаючи майже невидимим віялом криці, що лишала по собі мряку з кривавих крапель. Коли нападники змішалися і втекли перед його навалою, він зареготав, і жахливе обпечене обличчя на мить змінилося.

Санса змусила себе подивитися на нього зараз. Подивитися, не ховаючи очей. Так воно було чемніше, а панна не повинна забувати чемність. Рубці — то не найгірше. Навіть смикання рота — не найгірше. Найстрашнішими були очі. Вона ще ніколи не бачила в людських очах стільки люті.

— Я… я мала б прийти до вас тоді, — мовила Санса, запинаючись. — Щоб подякувати за… за свій порятунок… адже ви билися так відважно…

— Відважно? — Регіт Хорта скидався на гарчання. — Щоб ганяти пацюків, собаці не потрібна відвага. Їх там було тридцять на мене одного, і ніхто не насмілився стати лицем до лиця.

Вона ненавиділа, як він розмовляє: завжди так хрипко, грубо та сердито.

— Невже ви радієте, коли лякаєте людей?

— Ні, я радію, коли вбиваю людей. — Губи в нього пересмикнулися. — Можеш кривити мармизу, скільки забажаєш, та позбав мене свого брехливого благочестя. Ти вродилася у вельможній сім’ї. Не кажи мені, що князь Едард Старк, господар зимосіцький, ніколи не вбивав людей.

— То був його обов’язок. Він ніколи не втішався зробленим.

— Це він тобі казав? — Клеган знову зареготав. — То значить, брехав. Убивати — найсолодша з насолод.

Він витяг меча і продовжив:

— Ось тобі правда. Твій безцінний батечко взнав її на Баелорових сходах. Князь на Зимосічі, Правиця Короля, Оборонець Півночі, могутній Едард Старк з родоводом завдовжки вісім тисяч років… а шия репнула під клинком Ілина Пейна як от тобі раз, еге ж? Пам’ятаєш, якого він танку станцював, коли голова злетіла з плечей?

Санса охопила себе руками. Їй раптом стало морозно.

— Чого ви завжди такий лихий? Я ж хотіла вам подякувати…

— Еге ж. Наче я один з тих правдивих лицарів, у яких ти так кохаєшся. А чи знаєш ти, дівчинко, нащо взагалі потрібні лицарі, га? Може, для того, щоб цілувати панянкам ручки та хизуватися у золотій броні? Дзуськи! Лицарі живуть на світі, щоб вбивати.

Він підніс лезо меча до її шиї, просто під вухом. Санса відчула гостроту криці.