Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 179

— Тільки б ти не пробував звалити кота, — пробурмотів Джон, куняючи. Навіть для лютововка бійка з сутінькотом не минулася б дурно.

Джон загорнувся у кобеняка і витягся попід скелею. Заплющивши очі, він побачив уві сні лютововків.

Їх було п’ять, хоча мало бути шість, до того ж розсіяних далеко один від одного. Джон відчув глибокий відчай, почуття неповноти, порожнє місце у серці. Ліс був величезний та холодний, а вони — такі малі, такі розгублені. Десь там блукали його брати і сестра, та він загубив їхній запах. Він сів на задні лапи, підняв голову до неба, що темніло, і лісом залунав його плач — довгий, самотній, жалібний. Коли плач завмер, він нашорошив вуха і дослухався, та єдиною відповіддю було зітхання сніговію.

«Джон?»

Виклик пролунав звідкілясь ззаду — тихіший за шепіт, але водночас сильний. Хіба буває на світі мовчазний крик? Він повернув голову в пошуках брата, намагався побачити хоч слід кощавої сірої тіні серед дерев, але там не було нічого, саме тільки…

Оберіг-дерево.

Здавалося, воно росло просто зі скелі. Бліді корені звивалися з безлічі тріщин та тонких, як павутинка, щілинок. Дерево було тендітне й молоденьке проти звичайних оберіг-дерев, які він бачив раніше. Але поки він дивився, воно росло, гілля витовщувалося і тягнулося до неба. Він сторожко обійшов гладкий білий стовбур, поки не натрапив на обличчя. Просто на нього витріщилися червоні очі. Люті очі, але чомусь раді його бачити. Оберіг-дерево мало обличчя його брата. Але хіба брат завжди мав три ока?

— Не завжди! — відповів мовчазний крик. — Тільки після гайворона!

Він принюхався до кори, відчув вовка, дерево та хлопчика, але під ними ще й інші запахи: насичені брунатні пахощі теплої землі, жорсткий сірий запах каменю і ще щось — страшне, жахливе. «Смерть», зрозумів він. То були пахощі смерті. Він сахнувся назад, хутро стало дибки, ікла вишкірилися.

— Не бійся, мені у темряві добре. Ніхто тебе не бачить, а ти бачиш усіх. Але спершу мусиш розплющити очі. От бачиш! Саме так. — Дерево сягнуло вниз і доторкнулося до нього.

І раптом він знову опинився у горах, глибоко вгрузнувши лапами у сніговий замет на краю високого урвища. Просто перед ним Вискливий Пересув відкривався у простору порожнечу — довгу трикутну долину, схожу на кольорову ковдру з клаптів, де змішалися усі фарби осіннього дня.

Один кінець долини затикала, наче чіп барило, стиснута між гір широка біло-блакитна стіна, мовби намагаючись розштовхати їх плечима. На мить він вирішив, що уві сні потрапив назад до замку Чорного. А тоді усвідомив, що дивиться на річку криги у кількасот сажнів заввишки. Під блискучою крижаною скелею розташувалося велике озеро, де у темно-синій воді відбивалися навколишні гори, вкриті сніговими шапками. Він побачив у долині людей — велетенське скупчення у кілька тисяч. Дехто з них копав великі ями у напівзамерзлому грунті, а інші вправлялися у військовому ремеслі. Ось велика купа вершників на конях, не більших за мурах, нападала на стіну щитів; їхня потішна битва долинала до нього шурхотом сталевого листя на вітрі. Табір людей не мав жодного військового порядку: ані ровів, ані загострених паль навколо, ані рівних довгих конов’язей. Незграбні курені з дернини та намети зі шкур були безладно розкидані по всій долині, нагадуючи віспини на обличчі землі. Він побачив недбало складені копиці сіна, відчув сморід кіз та овець, коней та свиней, а найбільше за все — собак. З-над тисячі багать здіймалися струмки диму.

«То не військо і не місто. А цілий народ, зібраний разом.»

На тому березі озера ворухнувся один з пагорбів. Він придивився і побачив, що то не мертва земля, а живий кошлатий звір зі змією замість носа та величезними іклами, яких не мав і найбільший вепр на світі. А верхи на ньому їхало теж щось величезне, незрозуміле, з надто товстими ногами та стегнами, аби скидатися на людину.

Раптом від пориву холодного вітру хутро стало дибки, повітря завищало швидкими крилами. Коли він підняв очі до крижано-білих гірських вершин навколо, просто з неба каменем впала якась тінь. Повітря розірвав вереск. Він побачив блакитно-сіре пір’я на широких крилах, що затулили сонце…

— Привиде! — заволав Джон, рвучко сівши. Він ще досі відчував пазурі, біль… — Привиде, до мене!

З’явився Міляк, схопив його, добряче струснув.

— Ану тихо! Ти що, зібрався дичаків навести? Що з тобою таке, хлопче?!

— Сон, — знесилено видихнув Джон. — Я був Привидом, дивився з гребня гори униз на замерзлу ріку, і тут щось на мене напало. Якийсь птах… може, орел…

Джура Долобрід вишкірився.

— А коли мені сниться сон, то завжди з гарними дівками. Аби ж частіше!

Підійшов Кворин.

— На замерзлу ріку, кажеш?

— Молочна витікає з великого озера при підніжжі льодовика, — втрутився Вуж.

— Там було дерево з обличчям мого брата. І дичаки… багато тисяч, я й не знав, що їх стільки є на світі. А ще велетні їхали на мамонтах.

Зі зміни світла Джон розсудив, що спав чотири чи п’ять годин. Голова йому боліла, потилицю, куди вчепилися пазурі, пекло вогнем. Але ж усе те сталося вві сні…

— Кажи все, що бачив, від початку до кінця, — наказав Кворин Піврукий.

Джон був збентежений.

— Та то ж лише сон.

— Вовчий сон, — заперечив Піврукий. — Крастер повідомив князеві-воєводі, що дичаки збираються коло витоку Молочної. Може, тому воно тобі й наснилося. А може, ти справді бачив те, що на нас чекає попереду за кілька годин. Отож кажи, не барися.

Джон почувався дурнем, розповідаючи такі речі Кворинові та іншим розвідникам, але підкорився наказові. Утім, ніхто з чорних братчиків не сміявся. Коли він скінчив, припинив посміхатися навіть Джура Долобрід.

— Перевертень? — похмуро спитав Міляк, дивлячись на Кворина. «Це він про орла?», зацікавився Джон. «Чи про мене?» Перевертні та варги жили у оповідках Старої Мамки, а не в тому світі, де минуло все його життя. І все ж посеред цієї ворожої, бляклої, камінно-крижаної пустки було неважко повірити в усе, що завгодно.

— Здіймаються холодні вітри. Мормонт цього боявся. Бенджен Старк теж відчував серцем. Мертв’яки ходять по землі, дерева знову мають очі. То чому ми маємо зневажати оповіді про варгів та велетнів?

— А чи мої сни теж справдяться? — спитав Джура Долобрід. — Хай Сніг-воєвода лишає собі мамонтів, а я хочу своїх дівок.

— Я служив Варті малим і дорослим. У розвідки ходив трохи не далі за всіх, — мовив Міляк. — Я бачив кістки велетнів, чув безліч чудернацьких казок. Годі вже слухати балачки. Хочу побачити все на власні очі.

— Аби ж вони тебе перші не побачили, Міляку, — зазначив Вуж.

Привид не з’явився, коли вони знову рушили в дорогу. До того часу дно пересуву вкрили тіні, сонце швидко сідало у бік зубчастих подвійних вершин велетенської гори, яку розвідники звали Рогулею.

«Якщо сон був правдивий…» Його жахала сама думка. Невже орел міг поранити Привида чи зіпхнути його з урвища? І що то за оберіг-дерево таке з братовим обличчям, що смерділо мороком та смертю?

Над вершинами Рогулі зник останній промінь сонця. Вискливий Пересув наповнився сутінками. Майже зразу стало холодно. Більше вони не лізли угору; грунт почав навіть знижуватися, хоча й не надто різко. Навколо стрічалися тріщини, поколоті лобаки, безладні купи каміння. «Скоро настане темрява, а Привида досі ані сліду.» Джонові аж серце краялося, але гукнути лютововка він не насмілювався. Адже почути міг не тільки звір.

— Кворине, — тихенько покликав Джура Долобрід. — Онде глянь.

Високо над ними ясно вимальовувалися проти сутінкового неба обриси орла, що сидів на виступі скелі. «Але ж ми бачили й інших орлів», подумав Джон. «Це не мусить бути саме той.»

Міляк ладен був випустити по ньому стрілу, та Джура його спинив.

— Птах сидить надто далеко, не дістанеш.

— Не хочу я, щоб він за нами дивився.

Джура здвигнув плечима.

— Я теж не хочу, та що поробиш. Нащо втрачати добру стрілу?

Кворин сидів у сідлі й довго роздивлявся орла, а тоді нарешті мовив: