Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 180

— Рушаймо далі.

Розвідники знову рушили вгору.

«Привиде», ладен був заволати Джон, «де ж ти є?!»

Він вже збирався їхати слідом за Кворином та іншими, коли побачив щось біле між двома великими каменями. «Латка снігу», подумав він, але тут вона ворухнулася. Джон миттю злетів з коника. Коли він став на коліна, Привид підняв до нього голову. Шия його мокро блищала, та він і не писнув, коли Джон здер рукавицю і почав обмацувати. Пазурі птаха продерли криваву стежку крізь хутро та плоть, але дістатися до горлянки чи зламати шию орел не зміг.

Кворин Піврукий став над ним.

— Погано?

Наче у відповідь Привид важко зіп’явся на ноги.

— Вовк — міцна тварина, — мовив розвідник. — Міляку, води. Вуж, давай сюди свій міх вина. А ти, Джоне, тримай його якнайкраще.

Разом вони вимили засохлу кров з лютововкового хутра. Привид борсався і шкірив зуби, коли Кворин лив вино на червоні подряпини, що лишив орел. Але Джон обіймав його обома руками, шепотів заспокійливі слова, і скоро вовк угамувався. Доки вони відірвали смужку від Джонового кобеняка, щоб перев’язати рани, настала темрява. Тільки розсип зірок відрізняв чорне небо від чорних скель.

— Тепер далі? — спитав Вуж.

Кворин повернувся до коня.

— Ні, тепер назад.

— Назад? — здивувався Джон. Цього він не чекав.

— Орли мають гостріші очі, ніж люди. Нас бачили. Отож тепер ми тікаємо.

Піврукий намотав на обличчя довгого чорного шалика і стрибнув у сідло.

Інші розвідники обмінялися поглядами, та ніхто не став сперечатися. Один за одним усі всілися у сідла і повернули морди коней туди, звідки прийшли.

— Привиде, ходімо! — закликав Джон, і лютововк побіг слідом блідою тінню посеред ночі.

Вони їхали цілу ніч, намацуючи шлях звивистим пересувом, поволі перебираючись через ділянки нерівного, потрісканого, кам’янистого грунту. Вітер посилився. Інколи ставало так темно, що вони злазили з коней і йшли пішки, ведучи бахмутиків у поводі. Якось Міляк був натякнув, що не завадило б запалити смолоскипи, та Кворин буркнув:

— Ніякого вогню.

І на тому балачки про світло скінчилися. Вони досягли кам’яного мосту на вершині пересуву і знову почали сходити донизу. Десь у темряві люто заверещав сутінькіт; голос його відлунював від скель так, що здавалося, наче у відповідь галасує цілий десяток інших котів. Якось Джонові здалося, що він бачить вгорі на стрімчаку двійко блискучих очей завбільшки з повний місяць.

Чорної години перед світанком вони спинилися напоїти коней і згодувати їм по жмені вівса та по жмутові сіна.

— Ми недалеко від місця, де загинули дичаки, — мовив Кворин. — Звідти одна людина може стримати сотню. Якщо то гідна людина.

Він подивився на Джуру Долоброда.

Немолодий зброєносець схилив голову.

— Лишіть мені, браття, стільки стріл, скільки зможете. — Він попестив свого довгого лука. — І пригостіть мого коника яблучком, як дістанетеся додому. Він його заслужив, бідолаха.

«Він лишається на смерть», зрозумів Джон.

Кворин схопив зап’ясток розвідника своєю рукою в рукавиці.

— Якщо на тебе налетить орел, щоб роздивитися ближче…

— …то відростить собі кілька нових пір’їн.

Востаннє Джон бачив Джуру Долоброда зі спини, коли той видирався вузькою стежкою на височину.

Коли зайнявся світанок, Джон зиркнув угору в безхмарне небо і побачив крапку, що рухалася блакиттю. Міляк теж побачив її та вилаявся, але Кворин наказав йому замовкнути.

— Слухайте!

Джон затамував подих і почув. Дуже далеко за ними у горах лунав мисливський ріг.

— Ідуть, — мовив Кворин.

Тиріон XII

Под убрав його для майбутнього тяжкого випробування у оксамитовий жупан ланістерівського кармазину і приніс ланцюг його уряду, який Тиріон лишив на столику при ліжку. Сестрі не до смаку були нагадування, що він є Правицею Короля, а він не бажав зайвий раз роздмухувати пожежу їхніх чвар.

Варис наздогнав його у дворі.

— Ласкавий пане, — мовив він, дещо засапавшись, — вам краще прочитати негайно.

М’якою білою рукою євнух простягнув йому пергамена.

— Тут новини з півночі.

— Добрі чи погані? — спитав Тиріон.

— Про те не мені судити.

Тиріон розгорнув пергамена і примружився, щоб роздивитися слова у тьмяно освітленому смолоскипами дворі.

— Ласка божа, — тихо мовив він. — Невже обох?

— На жаль, так, пане. Як сумно. Надзвичайне лихо. Такі юні та невинні діти.

Тиріон згадав, як завивав вовк, коли малий Старк звалився з башти. «Цікаво, чи виють вони зараз?»

— Комусь іще казали? — спитав він.

— Ще ні. Хоча, певно, мушу.

Тиріон згорнув сувоя.

— Сестрі я скажу сам.

Йому було цікаво, як сестра сприйме новини. Надзвичайно цікаво.

Королева того вечора виглядала особливо чарівно. На ній була низько вирізана сукня темно-зеленого оксамиту, що пасувала до очей. Золоті кучері вкривали голі плечі, навколо стану вився плетений пасок зі смарагдами. Тиріон почекав на запрошення сісти та келих вина, перш ніж без жодного слова пхнути сестрі листа. Сестра блимнула на нього невинними очима і взяла листа з рук.

— Сподіваюся, ти задоволена, — мовив він, поки вона читала. — Адже ти, здається, саме і бажала малому Старкові смерті.

Серсея кисло скривилася.

— То Хайме викинув його з вікна, а не я. Заради кохання, сказав він. Наче це мало мене втішити! Він вчинив дурницю, ба гірше — небезпечну дурницю. Та коли це наш любий братик зупинявся бодай на мить, щоб подумати головою!

— Але ж малий вас бачив, — зазначив Тиріон.

— Він був мала дитина. Я б залякала його і змусила мовчати. — Серсея подивилася на листа, замислившись. — Чого я мушу слухати звинувачення щоразу, як котрийсь Старк наб’є собі синця? Справу зробив Грейджой, я тут ні до чого.

— Сподіваймося, пані Кетлін у це повірить.

Її очі розширилися.

— Але ж вона не посміє…

— …вбити Хайме? Чому б ні? Що б ти зробила, якби раптом загинули Джофрі з Томеном?

— Але її Санса досі в моїх руках! — вигукнула королева.

— Санса досі в НАШИХ руках, — виправив Тиріон, — і тобі краще гарненько про неї дбати. То де ж обіцяна тобою вечеря, мила сестро?

Стіл Серсея лаштувала нівроку, цього Тиріон заперечувати не міг. Почалася вечеря юшкою з каштанів зі сметаною, хрустким гарячим хлібом, зелениною з яблуками та кедровими горіхами. Далі подали пиріг з вуграми, окіст з медом, моркву з маслом, квасолю зі шкварками, смаженого лебедя з грибами та устрицями. Тиріон був вишукано чемний: пропонував сестрі кращі частки кожної страви, але їв тільки те, що й вона. Не те щоб вона справді збиралася його труїти, але пильність не завадить.

Новини про Старків все-таки її збентежили — Тиріон бачив це досить ясно.

— Чи не було якихось звісток з Лихомостя? — занепокоєно спитала вона, підчепивши шматочок яблука кінчиком ножа і потроху його кусаючи.

— Жодних.

— Я ніколи не довіряла Мізинцеві. За добру торбу золота він перебіжить до Станіса, ми й оком не встигнемо змигнути.

— Станіс Баратеон має занадто багато свого клятого гонору, аби купувати таких, як Петир. Та й господар він для нього не надто зручний. Ладен погодитися, що ця війна бачила чудернацькі союзи, але щоб ті двоє про щось домовилися? Оце вже ні!

Поки Тиріон нарізав шинки з окоста, Серсея мовила:

— За свиню ми мусимо дякувати пані Танді.

— Це такий знак прихильності, абощо?

— Це хабар. Вона проситься до свого замку. А дозволу прохає не тільки в мене, але й у тебе. Напевне, боїться, що ти накажеш її схопити на дорозі, як князя Гиліса.

— Хіба вона теж хоче втекти зі спадкоємцем престолу? — Тиріон поклав сестрі на таріль шмат шинки, а собі узяв інший. — Хай краще лишається тут. Якщо хоче почуватися безпечно, хай приведе свою залогу зі Стокварта. Бажано усю.

— Якщо нам так бракує людей, нащо ти відпустив своїх дикунів? — У голосі Серсеї з’явилося роздратування.

— Я вигадав їм найкраще можливе застосування, — відповів Тиріон цілком правдиво. — Мої дикуни — люті бійці, але не військо. У правильній битві послух очільникам важливіший за просту хоробрість. З них вже вийшло більше зиску в королівській пущі, ніж ми мали б на міських мурах.