Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 83

— Добріший за Ланістерів, — пробурмотіла пані Дубосерд, гірко скривившись, — це сухіший за море.

— А я кажу, що це слабкість. — Князь Рандил Тарлі мав коротку цупку сиву бороду і славу людини, яка каже правду в очі. — Не бажаю вас образити, пані Старк, та князеві Роббу краще личило б засвідчити свою вірність королю особисто, не ховаючись за материними спідницями.

— Король Робб веде війну, добрий пане, — з крижаною чемністю відповіла Кетлін, — а не грається у турніри.

Ренлі вишкірився усмішкою.

— Обережніше, пане Рандиле. Від цієї пані ви, здається, діждетеся тільки доброго одкоша.

Він покликав шафаря у ліберії кольорів Штормоламу.

— Розташуйте супутників вельможної пані та забезпечте усіма вигодами. Пані Кетлін оселиться у моєму власному шатрі. Князь Крестав зі своєї ласки віддав мені у вжиток свій власний замок, тож шатра я наразі не потребую. Коли ви, ласкава пані, перепочинете, я вважатиму за честь поділити з вами трунок і частунок на учті, що нам сьогодні влаштовує князь Крестав. Це буде прощальна учта. Уявляю собі, як палко його вельможність бажає нарешті побачити п’яти моєї голодної орди.

— Неправда ваша, милостивий володарю, — заперечив худорлявий молодик, який, напевне, і був князь Крестав. — Що моє, те ваше.

— Коли таке казали моєму братові Роберту, він ловив людей на слові, — усміхнувся Ренлі. — Чи маєте ви доньок, пане?

— Так, ваша милосте. Двох.

— То дякуйте богам, що я не Роберт. Моя люба королева — єдина жінка, яку я бажаю на всьому світі.

Ренлі простягнув руку і допоміг Маргерії підвестися.

— Побалакаємо ще, коли ви спочинете з дороги, пані Кетлін.

Ренлі повів молоду до замку, а шафар супроводив Кетлін до зеленого шовкового королівського шатра.

— Якщо ви матимете в чомусь потребу, мосьпані, тільки накажіть.

Та Кетлін не могла уявити, чого б їй могло бракувати в такому помешканні. Шатро було більше за залу пересічної корчми і містило всередині усі вигоди, які тільки можна уявити: перину з хутряною ковдрою, мідну купільницю на дерев’яних ногах, у яку залюбки вмістилося б двоє, жарівниці проти нічного холодку, табірні стільці зі смуг шкіри, стіл для письма з перами та каламарями, миски бросквин, слив та груш, срібний глек вина зі срібними ж келихами навколо, кедрові скрині з одягом Ренлі, книжки, мапи, дошки для ігор, високу арфу, довгий лук з сагайдаком стріл, двійко червонохвостих мисливських яструбів, цілу зброярню чудової зброї. «Він себе нічим не обділяє, цей Ренлі», подумала вона, роздивляючись навколо. «Не диво, що його військо ледве повзе.»

Коло входу стояв, наче вартовий, обладунок самого короля: повні лати зеленого, наче ліс, кольору з визолоченими пряжками та великим кущем золотих оленячих рогів на шоломі. Криця була така вилощена, що Кетлін могла бачити власне віддзеркалення у панцирі, наче дивлячись на себе з дна зеленого ставка. «Обличчя втоплениці», подумала вона. «Чи можна потонути у власному горі?» Вона різко відвернулася і розсердилася на свою полохливість. Нема коли себе жаліти. Треба змити пилюку з волосся і вбратися у шати, які пасуватимуть до королівської учти.

До замку її супроводили пан Вендел Мандерлі, Лукас Чорноліс, пан Первин Фрей і решта її шляхетних супутників. Велику трапезну в домівці князя Крестава називали великою тільки з чемності, та все ж на лавах поміж лицарів Ренлі знайшлося досить місця для почту Кетлін. Саму Кетлін посадовили на помості між розпашілим князем Матісом Рябином та привітним паном Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Пан Джон сипав жартами, а князь Матіс чемно розпитував про здоров’я її батька, брата та дітей.

Брієнну Тарфійську розташували на дальньому кінці високого столу. Вона не вдягла сукні, як личило б шляхетній панні, а натомість обрала собі лицарське вбрання: оксамитовий жупан, рожево-лазуровий у протилежних чвертях, штани, чоботи та мистецької роботи пас із мечем; за спиною висіло її нове веселкове корзно. Проте жодне пишне вбрання не могло сховати незугарної зовнішності дівчини: вкритих ластовинням велетенських долонь, плаского широкого обличчя, випнутих наперед зубів. Без обладунку її тіло здавалося завеликим і незграбним — широкі стегна, товсті руки й ноги, м’язисті плечі та майже відсутні груди. З кожного її руху було зрозуміло, що Брієнна про усі свої вади знає сама і від того страждає. Вона щось казала, тільки коли її питали, і рідко здіймала очі від тарелі з їжею.

А їжі на столах було вдосталь. Війна ще не торкнулася казково плодючого та багатого Вирію. Поки співці співали, а штукарі виробляли штуки, задля передобідку на стіл подали тушковані у вині груші, а за ними крихітних, гострих на смак рибок, викачаних у солі й хрустко засмажених, а ще каплунів, набитих цибулею та грибами. На столах лежали житні паляниці, купи ріпи, солодкої кукурудзи та горошку, велетенські окости, смажені гуси, стояли полумиски тушкованої в пиві з ячменем оленини. На солодке стольники пана Крестава внесли таці різноманітного печива з замкової кухні, вершкових лебедів та однорогів з цукрової нитки, лимонні тістечка у подобі троянд, гострі медовики та ягідні мандрики, хрусткі печені яблука та кола масного сиру.

Від щедрого, жирного та солодкого столу Кетлін трохи не знудило. Але не личило показувати слабкість у годину, коли так багато залежало від її сили. Тому їла вона небагато, спостерігаючи за людиною, яка так прагнула бути королем. Ренлі посадив ошую себе молоду дружину, а одесну — її брата. Крім білої льоняної перев’язки на лобі, пан Лорас не ніс на собі ніяких ознак денних негараздів. Він справді був такий гарний, як і гадала Кетлін. Очі його, вже не вирячені, дивилися живо й розумно, волосся спадало безладним потоком брунатних кучерів, яким позаздрило б чимало дівчат. Пошматоване у бою корзно він змінив на нове — такого самого вишуканого смугастого шовку Веселкової Гвардії короля Ренлі, скріплене золотою трояндою Вирію.

Час від часу Ренлі згодовував Маргерії якогось ласого шматочка з кінчика кинджала чи нахилявся, щоб легесенько поцілувати у щоку. Але більшою мірою його жарти та довірливі бесіди поділяв пан Лорас. Вочевидь, король мав насолоду від їжі та пиття, але не здавався ані ненажерою, ані п’яницею. Він сміявся часто і невідразливо, привітно балакав і до шляхетних панів, і до дівчат-служниць.

Дехто з його гостей, проте, не виявляв королівської поміркованості: тут пили надто багато, а вихвалялися надто гучно, як на її смак. Сини князя Вілума Єшуа та Еліас гаряче сперечалися, хто перший видереться на мури Король-Берега. Князь Варнер гойдав на коліні служницю і слинявив їй шию, водночас ковзаючи рукою в пазуху. Гвияр Зелений затямив собі в голову, що буцімто вміє співати, схопив арфу і почав її мучити, водночас голосячи щось там про «зав’язати левові хвоста», подекуди навіть з римою. Пан Марк Мулендор приніс на бенкет чорно-білу мавпу і годував її шматками з власної миски, а пан Тантон з Фосовеїв червоного яблука видерся на стіл і присягнувся вбити Сандора Клегана у двобої. Але його шляхетна обітниця викликала б до себе більше поваги, якби пан Тантон, проказуючи її, не стояв однією ногою в макітрі з юшкою.

Вершина дурощів була досягнута, коли до палати вбіг пухкий блазень у пофарбованому під золото бляшаному обладунку, з повстяною левовою головою на плечах, і почав ганяти навколо стола карлика, лупцюючи його по голові міхуром і вимахуючи іграшковим визолоченим мечем. Зрештою король Ренлі змушений був спитати, навіщо він переслідує власного брата.

— Та я ж, перепрошую вашу милість — Карлоріз, — відповів блазень.

— Ти Крулеріз, а не Карлоріз, дурна твоя голова! — вигукнув Ренлі, й палата загриміла реготом.

Князь Рябин коло неї не брав участі у загальних веселощах.

— Вони всі такі молоді, — зазначив він.

То була щира правда. Коли Роберт убив принца Раегара на Тризубі, Лицар Квітів, мабуть, не справив ще й других іменин. Та й загалом у палаті було небагато старших за нього. Під час Погрому Король-Берега вони ще смоктали мамчину цицьку, а коли Балон Грейджой знуртував Залізні острови, бігали зовсім хлопчаками. «Жоден не нюхав крові на війні», думала Кетлін, спостерігаючи, як князь Брис піддражнює пана Робара пожонглювати вервечкою кинджалів. «То все для них гра, той самий турнір, тільки що трохи більший. Вони бачать лишень майбутню славу, почесті та здобич. Вони просто хлопчики, п’яні від пісень та казок. І як усі хлопчики, вони гадають, що житимуть вічно.»