Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 84

— На війні вони швидко постарішають, — мовила Кетлін, — як постарішали ми.

Вона була ще юною дівчиною, коли Роберт, Нед та Джон Арин підняли корогви на бій проти Аериса Таргарієна, але до кінця тієї війни стала жінкою і матір’ю.

— Мені їх жаль.

— Чому б це? — запитав князь Рябин. — Погляньте лишень на них. Такі молоді, такі дужі, повні життя та сміху. А до того ж хіті — надто багато, щоб дати їй ради. Цієї ночі буде нагуляно багато нових байстрюків, це я вам обіцяю. То чого жалітися?

— Бо все те триватиме недовго, — зі скорботою відповіла Кетлін. — Бо всі вони — лицарі літа, а насувається зима.

— Ви помиляєтеся, пані Кетлін. — Брієнна роздивлялася її очима такими ж блакитними, як її обладунок. — На таких, як ми, зима не насунеться. Якщо ми загинемо у битві, про нас заспівають співці, а в піснях у них царює вічне літо. У піснях всі лицарі шляхетні та відважні, всі діви — прегарні, а в небі завжди сяє сонце.

«Зима насувається на всіх нас», подумала Кетлін. «До мене вона прийшла, коли помер Нед. І по тебе вона теж прийде, ще й скоріше, ніж ти гадаєш.» Але не знайшла сили сказати це вголос.

Врятував її король власною особою.

— Пані Кетлін, — покликав Ренлі зі свого престолу. — Маю бажання подихати повітрям. Чи не буде ваша ласка прогулятися зі мною?

Кетлін негайно підвелася.

— Матиму за честь.

Брієнна також прожогом скочила на ноги.

— Ваша милосте, дайте мені хвильку вдягти броню. Вам не слід виходити без збройного супроводу.

Король Ренлі всміхнувся.

— Якщо я не можу почуватися безпечно посеред замку князя Крестава, оточений власним військом, то один зайвий меч навряд чи мене врятує… навіть твій меч, Брієнно. Сідай та попоїж. Якщо я матиму в тобі потребу, то пришлю гінця.

Його слова, здавалося, вдарили дівчину сильніше за ті мечі та сокири, яких вона скуштувала удень.

— Воля ваша, милостивий володарю, — відповіла вона, опустивши очі долу.

Ренлі узяв Кетлін під руку та вивів з палати повз вартового, що був зігнувся й закуняв, але випростався так хутко, що трохи списа не впустив. Ренлі ляснув небораку по плечі й перетворив його недбалість на жарт.

— Прошу сюди, ласкава пані.

Король провів її крізь низькі двері до башти зі сходами. Видираючись нагору, він розпочав розмову.

— А чи раптом немає поруч з вашим сином у Водоплині пана Барістана Селмі?

— Ні, — відповіла вона, здивувавшись. — Хіба він вже не служить Джофрі? Він же був Регіментарем його Королегвардії.

Ренлі хитнув головою.

— Ланістери збрехнули йому, що він застарий для служби, і віддали його корзно Хортові. Я чув, що він виїхав з Король-Берега і присягнувся стати до служби єдиному істинному королеві. Корзно, яке сьогодні попрохала Брієнна, я тримав саме для Селмі, сподіваючись, що він принесе свого меча на службу мені. Коли ж він не з’явився до Вирію, то я вирішив, що він міг податися до Водоплину.

— Ні, ми його в себе не бачили.

— Так, він вже немолодий. Але гідний лицар. Сподіваюся, йому не зашкодили. Ті Ланістери геть здуріли.

Вони подолали ще кілька сходинок.

— У ніч Робертової смерті я запропонував вашому чоловікові сотню мечів і наполягав, щоб він узяв Джофрі під свою владу. Якби він послухав, то сьогодні правив би як намісник на державі, і мені не було б потреби вимагати престол собі.

— А Нед вам відмовив. — Вона не питала, бо зрозуміла й так.

— Він, мовляв, присягнувся захищати Робертових дітей, — знизав плечима Ренлі. — Мені бракувало сили, щоб діяти самому, тож коли князь Едард дав мені одкоша, я мусив тільки тікати. А якби лишився, то навряд чи королева дозволила б мені довго зажитися на світі після брата.

«Якби ти лишився і підтримав Неда, він міг би зараз жити», майнула в Кетлін гірка думка.

— Мені ваш чоловік був до вподоби, пані. Вірний друг Робертові, так, але ж… нікого не слухав, ні перед ким не схилявся. Ось я вам зараз дещо покажу.

Вони дісталися верхівки сходового колодязя. Ренлі штовхнув дерев’яні двері, й обоє вийшли на дах.

Невеличкий замок князя Крестава не мав дуже високих башт, але країна навколо була пласка та низька, і Кетлін бачила на багато верст у всіх напрямках. Куди б не падав її погляд, усюди виднілися вогнища. Вони вкривали землю, наче впалі зірки, і так само, як зіркам, їм не було ліку.

— Порахуйте їх, якщо хочте, пані моя, — тихо мовив Ренлі. — Коли на сході займеться світанок, ви все ще рахуватимете. Цікаво, скільки вогнищ нині уночі палає навколо Водоплину?

Кетлін чула слабеньку музику, що потрошку витікала з трапезної та всотувалася у нічну темряву, що оточувала її. Ні, вона не бралася рахувати зірки.

— Мені казали, що ваш син вийшов з Перешийку, маючи двадцять тисяч війська за спиною, — вів далі Ренлі. — Тепер на його боці ще й панство Тризуба, тож він очолює приблизно тисяч із сорок.

«О ні», подумала вона, «до цього числа нам далеко. Одних забрали битви, інших — власні врожайні лани.»

— В мене ж лише тут удвічі більше, — мовив Ренлі, — а деінде я маю ще і ще. Мейс Тирел тримає у Вирії десять тисяч, міцна залога стоїть у Штормоламі, а скоро з усіма силами до мене приєднаються дорнійці. Не забудьмо й про мого брата Станіса, який тримає Дракон-Камінь і очолює панство вузького моря.

— Здається мені, то саме ви забуваєте про Станіса, — вимовила Кетлін трохи різкіше, ніж мала намір.

— Ви про його закиди щодо трону? — Ренлі засміявся. — Скажімо без викрутасів, пані моя: зі Станіса був би жахливий король. Та на щастя, йому правити не судилося. Люди поважають його, ба навіть бояться, але ж любить його лише кілька нещасних душ у всьому світі.

— І все ж він ваш старший брат. Якщо хтось із вас двох може казати про якесь право на Залізний Трон, то саме князь Станіс.

Ренлі стенув плечима.

— Ви краще скажіть, яке право, власне, мав на нього мій найстарший брат Роберт?

Відповіді він не чекав.

— Так-так, подейкували про кревну спорідненість Баратеонів і Таргарієнів, про якісь там весілля столітньої давнини, про других синів та старших дочок. Усе те відоме одним лише маестрам, і лише їм цікаве. Загалом же справа проста: Роберт звоював престол з келепом у руці.

Ренлі майнув рукою на табірні вогнища, що палали від обрію до обрію.

— А осьде воно, моє право на престол — незгірш Робертового. Якщо ваш син стане за мене, як його батько став за Роберта, то матиме нагоду вневнитися, що я не жмикрут. Я йому радо дам свій королівський привілей на усі його землі, титули та почесті. Хай править на Зимосічі можновладним господарем, ба навіть титулює себе Королем-на-Півночі, якщо його ласка — аби тільки схилився переді мною та визнав мою зверхність як володаря Семицарства. Король — то просто таке слово, хай бере його собі, мені не шкода. А от клятви вірності, підтримку та службу… їх він хай принесе мені.

— А якби ж він не схотів їх вам принести, то що тоді, ясний пане?

— Я маю намір королювати, пані моя, і зовсім не над пошматованим королівством. Чи мушу я казати пряміше? Триста років тому один з королів Старків став на коліно перед Аегоном Драконом, бо не бачив надії перемогти його у битві. Він вчинив мудро. Вашому синові теж не завадить мудрість. Щойно він стане на мій бік, як війну, вважайте, скінчено. Тоді ми…

Раптом Ренлі замовк, бо його щось відволікло.

— Що там таке?

Брязкіт ланцюгів позначив підняття брамної решітки. Внизу в дворі вершник у шоломі з крилами, не маючи терплячки чекати, спонукав коня, добряче вкритого піною, пропхатися під її нижніми вістрями.

— Покличте короля! — загукав він.

Ренлі звісився з муру між зубців.

— Я тут, шановний пане!

— Ваша милосте! — Вершник острогами підігнав коня ближче. — Я мчав до вас з усіх ніг. Зі Штормоламу. Почалася облога, ваша милосте! Пан Корній став до оборони, але…

— Що ви таке кажете… це неможливо! Якби князь Тайвин вийшов з Гаренголу, ми б знали!

— То не ланістерівці, володарю. Перед вашою брамою стоїть князь Станіс. Тільки тепер він величає себе королем Станісом.