Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі - Страница 37

Бердіна або Раїна зроблять це. Вони знають як.

Річард обійшов навколо столу. Присівши на край, він подивився на схилену перед ним Морд-Сіт і схрестив на грудях руки.

— Відмовлено. — Вона схлипнула.

— Можу я запитати… Що вибере Магістр Рал?

— Кара, подивися на мене, — м'яко наказав Річард. Вона підняла залите сльозами обличчя. — Кара, я дуже розгніваний. Але як би я не був злий, я ніколи чуєш — ніколи не віддам наказ страчувати когось із вас.

— Це ваш обов'язок. Я винна перед вами. Я не послухалася вашого наказу, і та, кого ви любите, ледь не загинула. Я допустила непростиму помилку.

— А я й не знав, що бувають непростимі помилки, — посміхнувся Річард. Не можна пробачити зраду, але не помилку. Якби людей страчували за помилки, то, боюся, я сам давно вже був би покійником. Я помиляюся на кожному кроці. І часто дуже серйозно.

Дивлячись йому в очі. Кара похитала головою.

— Морд-Сіт завжди знає, коли заслуговує кари. Я її заслужила. — У її блакитних очах Річард побачив сталеву рішучість. — Або мене страчуєте ви, чи я сама обірву своє життя.

Річард помовчав, зважуючи силу почуття обов'язку, в якому виховувалися Морд-Сіт, і силу безумства в цих блакитних очах.

— Ти хочеш померти, Кара?

— Ні, Магістр Рал. З тих пір, як ви стали нашим Магістром ралом, — не хочу. Але саме тому я повинна померти. Я підвела вас. Життя і смерть Морд-Сіт визначається кодексом вірності їх пану. Ні ви, ні я не в силах цього змінити. Моє життя скінчилася. Ви повинні мене стратити, або я обірву його сама.

Річард розумів, що вона не розігрує спектакль, щоб викликати жалість до себе. Це не в звичках Морд-Сіт. Якщо він якимось чином не змінить її погляд на речі, вона виконає обіцянку.

Усвідомлюючи неминучість єдиного вибору, який у нього був, Річард зробив уявний стрибок з розсудливості в безумство, в якому перебувала частина розуму цієї жінки і, як він сильно побоювався, частина і його власного розуму.

Безповоротне, як биття серця, рішення було прийнято.

Річард дістав меч, і м'язи відразу налилися силою. Кімната наповнилася чистим дзвоном сталі.

Це проста дія звільнила магічну лють меча. Брама, що вела у світ смерті, відкрилася. Як завжди, виникло відчуття, ніби він вдихнув гіркий вітер. Лють зметнулася клубами.

— Тоді твоїм суддею і катом буде магія, — сказав Річард Каре.

Вона заплющила очі, — Дивись на мене!

Лють меча бушувала в ньому, тягнучи його за собою. Річард насилу зберігав над нею владу — так було завжди, коли він звільняв цей магічний гнів.

— Дивись мені в очі, коли я буду тебе вбивати! — Кара підняла погляд.

Брови її страдницьки скривилися, по щоках струмком текли сльози. Все хороше, що вона зробила, її хоробрість перед обличчям будь-якої небезпеки, всі жертви, на які вона пішла в ім'я обов'язку, зведені нанівець цим проступком. Їй навіть відмовлено в честі прийняти смерть від власного ейджа. Але тільки через це, що їй відмовили у останній милості, вона зараз плакала.

Річард провів лезом по плечу, щоб меч відчув смак крові, потім торкнувся клинком чола; холод сталі стикнувся з теплом людського тіла.

— Будь сьогодні справедливий, меч, — прошепотів він свою звичайну молитву.

Через самовпевненість жінки, що стоїть перед ним на колінах, він ледь не втратив Келен. Ледь не втратив все.

Вона дивилася, як він піднімає меч. Бачила лють, що бушує в його очах.

Бачила танцюючу в них магію.

Бачила танцюючу в них смерть.

Річард з такою силою стискав руків'я, що побіліли кісточки пальців.

Він розумів, що не зможе піти всупереч волі магії. Він довірив цій жінці саме дороге, що у нього було, а вона зрадила своєму обов'язку, зрадила його довіру.

І у Річарда, і у Кари в очах було однакове безумство — відображення того, що зараз відбувалося, того, ким вони стали. І обидва розуміли, що іншого шляху у них немає.

Він розрубає її надвоє.

Лють меча вимагала цього.

На менше меч не погодиться. І він отримає те, що хоче. Її кров.

З лютим криком Річард обрушив меч на голову Кари. Свиснув клинок.

З усією виразністю Річард бачив, як опускається сяючий в сонячних променях меч. Бачив, як виблискують на сонці краплі поту на обличчі Кари. Він міг би їх перерахувати. Бачив, куди опуститься меч. Вона теж бачила, куди вдарить клинок.

М'язи Річарда стогнали від зусилля, а з горла рвався крик люті.

У дюймі від голови Кари меч зупинився, ніби наштовхнувшись на непробивну стіну.

По обличчю Річарда градом котився піт. Руки тряслися. У кімнаті гримів його лютий крик.

Нарешті він прибрав меч від голови Кари. Морд-Сіт дивилася на нього не кліпаючи.

— Страти не буде, — прохрипів Річард.

— Як… — Прошепотіла вона. — Як це могло статися? Чому він зупинився?

— Мені шкода, Кара, але магія меча зробила вибір. Вона вирішила, що ти будеш жити. І тобі доведеться змиритися з її рішенням.

Вона подивилася йому в очі.

— Ви дійсно хотіли… Ви хотіли стратити мене. Річард повільно вклав меч у піхви.

— Так.

— Тоді чому я не вмерла?

— Тому що так вирішила магія. Ми не можемо заперечувати її рішень. Можемо тільки коритися їм.

Насправді Річард був майже впевнений, що магія меча не вб'є Кару. Вона не дозволила б йому знищити союзника. На це він і розраховував.

Але все ж сумнів був. Кара піддала Келен смертельній небезпеці, хоч і зробила це ненавмисно. І Річард боявся, що цей сумнів дозволить мечу завдати удару. Завжди так з магією Меча Істини — ніколи не можна бути впевненим до кінця.

Вручаючи Річарду Меч Істини, Зедд попереджав його про цю небезпеку. Меч вбиває ворогів і не заподіює шкоди друзям, але його магія керується не істиною, а лише відчуттями Шукача. Зедд говорив, що сумніви можуть стати причиною загибелі друга або дозволити ворогу уникнути смерті.

Але Річард знав — він повинен був зробити все як належить, інакше Кара просто не повірила б, що магія її пощадила, і вирішила б, що Річард це підстроїв. І тоді вона, безсумнівно, вбила б себе, як обіцяла.

У Річарда скрутило живіт. Затремтіли коліна. Запізнілий страх, що все пройде так, як він задумав.

Гірше того, він не був повністю впевнений, що, пощадивши Кару, не скоїв помилки.

Річард взяв її за підборіддя.

— Меч Істини зробив свій вибір. Він залишив тебе в живих, дав тобі можливість виправитися. І ти повинна змиритися з його рішенням.

— Так, Магістр Рал, — кивнула Кара.

Річард допоміг їй піднятися. Він сам ледве тримався на ногах і сумнівався, що на її місці зміг би встати з такою легкістю.

— Надалі цього не повториться. Магістр Рал. На мить Річард притиснув її голову до свого плеча — зробив те, що йому дуже хотілося зробити. Вона вдячно обвила його шию руками.

— Тільки цього я і прошу. Кара. — Вона пішла до дверей, але Річард окликнув її.

Кара обернулася.

— Але ти як і раніше повинна понести покарання. Вона опустила очі:

— Так, Магістр Рал.

— Завтра після обіду. Ти будеш вчитися годувати бурундуків.

Кара підвела голову.

— Магістр Рал?

— Ти хочеш годувати бурундуків?

— Ні, Магістр Рал!

— Значить, це послужить для тебе покаранням. І візьмеш з собою Берліну та Раїну, Їм теж не зашкодить невелика екзекуція.

Закривши за Карою двері, Річард притулився до неї спиною і заплющив очі.

Лють меча поглинула його гнів. Він відчував себе спустошеним і слабким. Його так трясло, що він ледь стояв на ногах.

Згадавши вираз очей Кари, коли меч летів на неї, Річард відчув нудоту. Він сам був готовий до того, що в наступну мить бризне фонтан крові. Крові Кари. Людини, яка йому дорога.

Він зробив те, що повинен був зробити. Заради того, щоб врятувати їй життя. Але якою ціною?

Пророцтво дзвеніло у нього в голові, і в нападі раптового жаху він в холодному поту впав на коліна.

Його нудило.

15