Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі - Страница 39

Вклонившись, вони з великим небажанням віддалилися. Одна з них озирнулася біля дверей. Річард зрозумів, що вони вважають верхом неблагопристойності, коли обручені чоловік і жінка залишаються наодинці в її спальні. А для Матері-сповідниці це подвійно непристойно.

Річард роздратовано зітхнув. Варто було йому з'явитися біля покоїв Матері-сповідниці, кожну хвилину з'являвся хтось з обслуги дізнатися, чи не потрібно їй що-небудь. Різноманіття речей, в яких вона, на їхню думку, могла щохвилини потребувати, не переставало його дивувати. Іноді він думав, чи не питав її хто-небудь із слуг прямо — чи не потребує вона захисту її чесноти? За межами її покоїв служниці були ввічливі і деколи навіть жартували з Річардом, коли він їх заспокоював або допомагав піднести важкі речі. У Палаці його не боялися дуже мало людей. Але в покоях Матері-сповідниці вони всі як один перетворювалися в орлиць, що захищають своє гніздо.

У спальні біля оббитої панелями стіни стояло широченне ліжко з товстими темними ніжками-стовпами, схожими на колони перед палацом. Товсте вишите покривало стікало з ліжка як застиглий райдужний водоспад. Сонячний промінь розсікав темний дорогий килим і висвітлював нижню половину ліжка.

Річард пам'ятав, як Келен описувала йому це ліжко, як говорила, що їй не терпиться заманити його туди, коли вони одружаться. Йому теж цього дуже хотілося. З тієї ночі між світами пройшло вже багато часу. Але він змушений був зізнатися, що це ліжко його трохи бентежить. Він побоювався, що може легко її там втратити, незважаючи на всі запевнення Келен, що йому це не загрожує.

Келен стояла перед дзеркальними дверима, що ведуть на широкий балкон, і дивилася на замок Чарівника, який підносився в горах. При вигляді коханої, одягненої в біле атласне плаття, яке м'яко облягало її витончену фігурку, у Pічарда перехопило подих. Він хотів її до болю. І вирішив, що, мабуть, ліжко не таке вже страшне.

Коли він торкнувся її плеча, Келен здригнулася.

Обернувшись, вона розцвіла в променистою усмішкою.

— Я думала, це Ненсі повернулась.

— Чому ти подумала, що це Ненсі? Хіба ти не знала, що це я?

— Звідки я могла це знати?

— Звідки? — Річард знизав плечима. — Я завжди знаю, коли ти входиш. Мені не треба бачити. Вона недовірливо насупила брови.

— Ти жартуєш.

— Анітрохи.

— Як же це в тебе виходить?

— У тебе особливий запах. І я знаю шум твого дихання, звук твоїх кроків, шерех сукні. Помилитися не можна. Вона спохмурніла сильніше.

— Ти серйозно?

— Звичайно. А ти хіба не можеш впізнати мене по звуку кроків?

— Ні. Але ж ти жив у лісі, спостерігаючи, принюхуючись, прислухаючись. — Вона обняла його здоровою рукою. — І все-таки я не вірю.

— Так перевір при нагоді. — Річард провів рукою по її волоссю. — Як ти себе почуваєш? Як рука?

— Все в порядку. Коли Тоффалар поранив мене, було набагато гірше. Пам'ятаєш?

Річард кивнув.

— А чому ти не в ліжку? Тобі було велено відпочивати.

— Припини! — Келен жартівливо тицьнула його в живіт кулачком. — Я здорова. Вона оглянула Річарда з ніг до голови. — А ти виглядаєш чудово. Повірити не можу, що ти зробив це заради мене. Ви справжній володар, Магістр Рал!

Річард ніжно торкнувся губами її губ. Келен зробила спробу перетворити поцілунок в більш чуттєвий, але він відсунувся.

— Я боюся зробити тобі боляче.

— Річард, я абсолютно здорова! Просто я була виснажена, тому що вдалася до своєї магії, а через це всі вирішили, що я постраждала більше, ніж було насправді.

Річард довго дивився на неї, перш ніж нагородити її тим поцілунком, якого вона домагалася.

— Давно б так! — Видихнула Келен і трохи відсторонилася. — Річард, ти бачив Кару? Ти пішов так швидко і в тебе були такі очі… Я не встигла толком з тобою поговорити. Кара не винна.

— Знаю. Ти мені сказала.

— Ти ж не накричав на неї, так?

— Ми поговорили.

— Поговорили! — Келен скривилася. — Та хіба вона стане себе вигороджувати?

Хіба вона не намагалася розповісти тобі, що була зму…

— Що тут робить Надін?

Келен подивилася на нього і схопила за зап'ястя.

— Річард, у тебе рука в крові! Що сталося? Річард… Ти ж не вдарив її, ні? — Вона підняла його руку ближче до світла. — Річард, це схоже… Так буває, коли ти… Вона схопила його за комір. — Ти нічого з нею не зробив?! Скажи мені, що ти нічого з нею не зробив!

— Вона вирішила, що її треба стратити. І надала мені вибір — або це зроблю я, або вона сама накладе на себе руки. Мені довелося скористатися мечем, як тоді, зі старійшинами Племені Тіни.

— З нею все гаразд? Вона жива, так?

— З нею все добре.

Келен заклопотано заглянула йому в очі.

— А ти? Ти як?

— Бувало й краще. Келен, що тут робить Надін?

— Просто гостює, і все. Ти вже бачив Дрефана? Вона хотіла покласти голову йому на груди, але Річард відсторонився.

— Що це за жарти? Навіщо ти запросила її залишитися?

— Довелося, Річард. Від того, що затіяла Шота, не так-то легко відмахнутися. Вже тобі це повинно бути відомо. Треба з'ясувати, що відбувається, щоб впоратися з її підступами.

Річард підійшов до скляних дверей і спрямував погляд на гори, які підносилися над містом. Замок Чарівника поглядав на нього в їх оточенні.

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — сказала Келен у нього за спиною. — Але, Річард, вона мене виручила. Я не думала, що у неї вистачить мужності, але їй відваги не позичати. Вона теж засмучена всією цією історією. Ми бачимо тільки частину того, що відбувається, і треба гарненько розкинути мізками, а не ховатися під ковдрою.

Річард важко зітхнув.

— Мені все одно це не подобається, але ти права. Я одружуся тільки на кмітливій жінці.

Він чув, як Келен позаду нього неуважно розгладжує свою сукню. Її присутність діяла на Річарда заспокійливо.

16

Келен відчула на щоках гарячі сльози. — Річард… — Вона придушила схлип. — Річард, ти ж знаєш, що я ніколи… Ти ж не віриш, що я можу… Життям клянусь! Я ніколи… Ти повинен мені вірити…

Вона не витримала і заридала. Річард обійняв її, втішаючи.

— Річард, — схлипувала вона у його грудях, — я ніколи тебе не зраджу. Ні за що на світі. Навіть заради позбавлення від вічних мук в лапах Володаря.

— Знаю. Звичайно, я знаю. Тобі не гірше за мене відомо, що не можна зрозуміти пророцтво, виходячи лише зі слів, якими воно викладено. Не дозволяй цьому пророцтву заподіяти тобі біль. Саме цього домагається Джеган. Він навіть не знає істинного значення пророцтва. Він написав його лише тому, що воно звучить так, як йому хочеться.

— Але… Я… — Келен ніяк не могла заспокоїтися.

— Ш-ш-ш! — Річард ласкаво притиснув її голову до своїх грудей.

Це була істерика — наслідок пережитого вчора й почутого сьогодні.

Келен ніколи не плакала напередодні битви, але зараз, в його теплих надійних обіймах, вона не могла з собою упоратися.

— Келен, не вір цьому. Прошу тебе.

— Але воно свідчить… що я…

— Послухай мене! Хіба я не заборонив тобі допитувати Марліна? Хіба не казав, що сам ним займуся? Хіба не попереджав, що це небезпечно і я не бажаю, щоб ти спускалася туди?

— Так, але я боялася за тебе і просто хотіла…

— Ти порушила мою волю. Не важливо, з яких міркувань, але ти порушила мою волю, так? — Келен кивнула. — Можливо, це і є та зрада, про яку йдеться в пророцтві. Ти була поранена, у тебе текла кров. Ти зрадила мене, і ти була в крові. У своїй крові.

— Я б не назвала свій вчинок зрадою. Я зробила це заради тебе, тому що люблю тебе і боюсь за тебе.

— Але хіба ти не розумієш? Сенс пророцтв глибше слів, якими вони викладені. У Палаці Пророків і Уоррен, і Натан попереджали мене, що пророцтва не можна сприймати буквально. Слова — це лише звукове втілення видінь, спосіб передати їх іншому пророкові, а для звичайних людей вони, як правило, означають зовсім інше.