Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі - Страница 83

— Он, — неголосно промовив він. — Бачиш? Келен кивнула, дивлячись вниз, на вузьку долину внизу. Пейзаж був морозно-білим: білі дерева, білі камені, білі луки. Ворожі війська, що піднімалися вгору по долині, здавалися темним потоком мурах, повзучих по цукровому піску.

— Не думаю, що потрібно говорити пошепки, Уоррен, — сказала Кара, яка стояла біля Келен за плечем. — Вони тебе не почують — занадто далеко.

Блакитні очі Уоррена повернулися до Кари. Поверх червоного шкіряного облачення Морд-Сіт наділа вовчий кожух, а тому не надто виділялася на білому фоні. Комір кожуха Келен приємно грів їй щоки. Іноді, з тих пір як Річард зшив для неї цей одяг, дотик хутра нагадував їй ласкавий дотик руки коханого.

— Але якщо ми будемо говорити занадто голосно. Кара, нас можуть почути їх маги, — тихо відповіла Келен. — Навіть з такої відстані.

— Не зрозуміла?

— Не говори так голосно, — прошепотіла Келен, даючи Карі зрозуміти, що непогано б проявити обережність.

При нагадуванні про магію Кара скорчила гримасу. Переступивши з ноги на ногу, вона нахилилася, щоб подивитися на повільно повзуче вверх по долині військо, і замовкла.

Келен побачила все, що їй було треба. Вона махнула рукою, і трійця рушила назад, по коліна в снігу. На цій висоті вони були якраз на рівні важких свинцевих хмар, і від цього здавалося, ніби дивишся вниз з іншого світу.

Вони побрели вгору по схилу, порослому ялинами і голими осиками, до лисої вершини скелі, де чорні камені стирчали зі снігу, як кістки. Коні були прив'язані внизу, по той бік кам'янистого схилу. Ще далі, на відстані, яку Келен з Уорреном визнали цілком безпечною, їх чекав д'харіанський ескорт, виділений генералом Мейффертом для охорони.

— Ну, бачила? — Ледь чутно запитав Уоррен. — Вони як і раніше переміщають війська в цьому напрямку, намагаючись таємно обійти нас.

Мела завірюха, і Келен підняла вище комір. Добре хоч снігопаду немає.

— Не думаю, Уоррен. Він запитально глянув на неї:

— Тоді що це?

— По-моєму, вони хочуть, щоб ми порахували, ніби вони відправляють війська в обхід, розділили наші сили і відправили своїх людей сюди.

— Провокація?

— Можливо. Вони досить близько, щоб ми змогли їх напевно виявити, але все ж на значній відстані і на пересіченій місцевості. Так що, забажай ми щось зробити, нам довелося б розділити військо. До того ж розвідники повернулися всі до єдиного.

— А хіба це погано?

— Звичайно, ні. Але що, якщо у них, як ти і припускаєш, є маги? Чому тоді жоден наш розвідник не загинув, і всі повернулися з повідомленнями про масову передислокацію ворожих військ?

Уоррен задумався і зберігав мовчання весь час, поки вони добиралися до вершини, а потім з'їжджали на задницях по покатом схилу.

— Думаю, вони ловлять рибу, — сказала Кара, приземлившись біля підніжжя скелі. — Їх маги і не намагаються ловити дрібну рибку, сподіваються підманити рибу покрупніше.

Келен струсила сніг з кожуха.

— Таку як ми.

— Значить, по-вашому, це якась хитромудра пастка на наших командирів чи магів? — Засумнівався Уоррен.

— Ну, не зовсім, — відповіла Келен. — Це може бути всього лише додатковим виграшем. Думаю, основна їх мета — змусити нас розділити армію, щоб протистояти фальшивій загрозі.

Уоррен почухав потилицю і подивився туди, звідки всі вони тільки що повернулися, немов намагаючись подумки відтворити побачене.

— Але раз вони передислокують таку велику силу північніше — нехай навіть і для того, щоб відтягнути частину наших військ, — хіба це не повинно нас турбувати?

— Звичайно, повинно, — погодилася Келен. — Будь це правдою.

Уоррен нерозуміюче дивився на неї, поки вони лізли по глибокому снігу вгору. У Келен ноги гули від зусиль. Уоррен простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися на високий виступ. Запропонував він руку і Карі. Кара жестом показала, що допомоги не потребує, але гнівним поглядом не обдарувала. Келен з цього зраділа, зауважуючи, що Кара починає розуміти: пропозиція невеликої допомоги — всього лише ввічливість, а не звинувачення у слабкості.

— Тоді я нічого не розумію, — промовив Уоррен. Келен зупинилася і вказала у бік ворожих військ по ту сторону хребта.

— Так, якби в обхід нас рухалося велике військо в північному напрямку, це, безумовно, викликало б тривогу. Тільки я не думаю, що це так.

Уоррен відкинув світлу пасмо з чола.

— Ти не думаєш, що ці полчища рухаються на північ? Тоді куди?

— Нікуди, — відповіла Келен.

— Таке велике військо?! Ти жартуєш! Вона посміхнулася:

— Я вважаю, що це прийом, а насправді рухається зовсім невелика група військ.

— Але розвідники доносять, що ось вже три доби величезна маса імперців пересувається на північ!

— Тс-с! — З удавано змовницьким видом прошипіла Кара.

Уоррен, зміркувавши, що репетує, затиснув долонями рот. Вони злегка віддихалися, і Келен рушила далі, ведучи їх через невеликий підйом на більш рівну місцевість, повертаючись по власних слідах.

— Пам'ятаєш, що вчора сказали розвідники? — Запитала вона Уоррена. — Вони намагалися перебратися через гори на іншу сторону, щоб подивитися, що відбувається там, але не змогли — перевали посилено охороняються.

— Пам'ятаю.

— Здається, зараз я здогадалася чому. Ми бачимо одне і те ж відносно невелике вороже угруповання, яке ходить по великому колу. Ми можемо їх спостерігати тільки в одній точці, в цій вузькій долині. Ми бачимо, як протягом декількох днів рухається безперервний потік, і робимо висновок, що вони передислоковують велику армію, але мені здається, це одні й ті ж солдати весь час ходять колами.

Уоррен зупинився і серйозно подивився на неї.

— Значить, якщо б їм вдалося нас переконати, що вони пересувають в цьому напрямку армію, ми у відповідь розділили б свої сили і відправили частину наших військ за цією примарною армією?

— Вони і так перевершують нас в чисельності, — сказала Кара, — але у нас є перевага — зручний плацдарм. Однак, якщо б їм вдалося дещо скоротити нашу чисельність, змусивши відправити кудись доволі значну кількість людей, їхні основні сили змогли б спробувати витіснити нас з плацдарму.

— У цьому є сенс. — Уоррен, задумливо потираючи підборіддя, знову глянув у бік гірського хребта. — А якщо ти помиляєшся?

Келен теж озирнулася на хребет.

— Ну, якщо я помиляюся, тоді… — Вона спохмурніла, дивлячись на товстий старий клен футах в десяти від них. Їй здалося, що на дереві ворушиться кора. Сніг біля коріння посірів, кора почала зникати, розчиняючись великими шматками, рухаючись, як піна в киплячій воді.

Уоррен рвонув Келен з Карою за коміри і різко кинув на землю. Келен ахнула. Вона спробувала сісти, але Уоррен рибкою пірнув між ними і притиснув обох до землі.

Не встигла Келен зрозуміти, в чому, власне, справа, як блиснула сліпуча блискавка. Оглушливий гуркіт струсонув землю. Уламки дерева пролетіли буквально в дюймах над її обличчям, застукотіли по камінню. Сучки, палиці, тріски вгризалися в засипаний брудом сніг. У повітря злетіли стовпи снігу.

Як тільки осів дим і впали останні уламки деревини, Уоррен прошепотів:

— Чарівники.

— Що? — Насупилася Келен.

— Чарівники, — пошепки повторив він. — Вони за допомогою своєї сили доводять до кипіння рідину в промерзлих деревах, і ті вибухають. Саме так ми втратили дуже багато людей в першу битву, як раз перед вашим приїздом. Вони застали нас цим зненацька.

Келен кивнула. Вона озирнулась, але нікого не побачила. Потім пошукала поглядом Морд-Сіт.

— Де Кара? — Напруженим голосом пошепки запитала вона. Уоррен обережно оглянув порожній простір. Келен трохи підвелася на лікті, але побачила лише прим'ятий сніг там, де лежала Кара.

— Благий Творець! — Прошепотів Уоррен. — Ти ж не думаєш що вони її перемістили, а?

Над деревами понісся несамовитий крик.

— Кара? — Запитав Уоррен.

— Не думаю.

Келен обережно сіла, дивлячись на здоровенну діру в кронах дерев. Проникаюче крізь неї тьмяне світло вперше за довгі роки впало на затінений грунт. Все навколо було усипане розщепленими деревинками, зламаними гілками, великими шматками стовбура і зірваними з інших дерев гілками. Чорні глибокі борозни променями розходилися від провалу, де росло вибухнуле дерево.