Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 18

Він запитав, яку стрижку — довгу чи коротку — я хочу, тобто менше чи більше мене спотворити, на вибір, але я, забувши про все на світі, дивився через сліпучо-білу арктичну пустку перукарні на…

Келове піаніно.

Уперше за п'ятнадцять років воно було під чохлом. Його жовтозуба усмішка ховалася під білим покійницьким покривалом.

— Келе… — Очі мої прикипіли до того покривала. На хвилю я забув про старого з трамвайної станції, що лежав у моргу закляклий, із жахливою стрижкою. — Келе, — запитав я, — як же це? Ви більш не граєте свій старий рег?

Кел заходився клацати в мене над вухом ножицями.

— Га, Келе? — не вгавав я. А тоді: — Щось сталося, Келе?

— Коли скінчиться це вмирання? — озвався Кел, неначе звідкись іздалеку.

Тепер навколо моєї голови задзижчав джміль, кусаючи за вуха, і по спині в мене побігли знайомі холодні мурашки; а потім Кел знов узявся до своїх тупих ножиць, обтинаючи мені голову, наче то був ланок здичавілої пшениці, й лаючись собі під носа. Я відчув легенький дух віскі, але й далі дивився просто себе.

— Що з вами, Келе?

— Нічого… Чи то пак, чортзна-що.

Він кинув ножиці, гребінця й змовклого сріблястого джмеля на полицю, перебрів через море зістриженого волосся й відслонив покривало на піаніно. Воно вискалилося, мов безтямне одоробло, а Кел сів і поклав на клавіші обидві руки, схожі на вмочені у фарбу пензлі, готові намалювати не знати що.

Те, що вийшло з-під них, скидалося на зламані зуби в розтрощеній щелепі.

— Чорт забирай! До лиха! Яке паскудство! У мене ж завжди виходило, я завжди викрешував живі іскри з цього бісового інструмента! Мене навчав сам Скотт, старий Скотт… Скотт… — Голос його завмер.

Він поглянув був на стіну над піаніно. А коли помітив, що я дивлюся на нього, швидко відвів погляд. Та було вже пізно.

Уперше за двадцять років я не побачив там фотографії Скотта Джопліна.

Я шарпнувсь у кріслі й мимоволі розтулив рота.

На піаніно не було кришки, і Келові довелося знов натягти на клавіші покривало. Потім він поплентав назад, мов плакальник на власному похороні, став позад крісла й узяв до рук знаряддя тортур.

— Скотт Джоплін — дев'яносто сім. Перукар Кел — нуль, — промовив він, наче оголошуючи результат програної гри.

Тоді перебіг тремтливими пальцями по моїй голові.

— Боже милий, ви погляньте, що я з вами зробив! Господи, та що це за паскудна стрижка! А я ж іще й до половини не дійшов. Мені б слід заплатити вам за всі ті роки, що я випускав вас звідси, як запаршивілого ердельтер'єра. А на довершення розкажу вам, що я скоїв з одним клієнтом три дні тому. Це чистий жах. Мабуть, це я зробив з того бідолахи таке страховидло, що хтось убив його, аби вирятувати з цієї біди!

Я знов шарпнувся в кріслі, але Кел легенько притримав мене.

— Я мав би стригти під наркозом, але… То от, про того старого бідолаху. Слухайте.

— Я слухаю, Келе, — жваво озвавсь я, бо саме для того й прийшов.

— Сів отут-таки, де ви оце сидите, — почав Кел. — Сів точнісінько так, як і ви, поглянув у дзеркало та й каже: «Запускайте свою машинерію». Отак і сказав. «Запускайте свою машинерію, Келе. Сьогодні, — каже, — буде найзнаменніший вечір у моєму житті. Мене запрошено до танцювальної зали Майрона, в центрі Лос-Анджелеса. Я вже хтозна-скільки років там не був. Сказали, мені мають вручити великий приз». «А за що?» — питаю. «Сказали: як найповажнішому старожилові Венеції. Хіба ж не урочиста нагода? Сказали ні про що не розпитувати, а причепуритися. От я й прийшов, Келе. Підстрижіть з усіх боків, але не робіть з голови більярдну кулю. І поприскайте одеколоном „Тигр“»… Ну, я й узявся стригти, аж упрів. Старий, мабуть, років зо два відрощував ту свою сніжно-білу копицю. Потім обприскав його одеколоном, так що мухи позліталися. І він пішов собі щасливий, залишивши тут два долари, я майже певен, що останні, які мав… Сидів отут-таки, де оце ви… А тепер він мертвий, — додав Кел.

— Мертвий? — майже закричав я.

— Хтось знайшов його в каналі, у притопленій лев'ячій клітці. Мертвого.

— Хтось… — почув я свій голос. Але не сказав: «Це я!»

— Я собі так міркую, що старий чи то ніколи не пив шампанського, чи то пив, але дуже давно, от і захмелів, і впав у канал. «Келе, — сказав він, — запускайте свою машинерію». Ото всім буде наука, правда ж? І я, і ви так само могли опинитися там, у каналі, а йому, бідоласі нещасному, вже ніколи не бачити білого світу й лежати вічно самому-одному. Хіба це вам ні про що не говорить?.. Е, що з вами, юначе? Вам ніби недобре. Я забагато балакаю, так?

— Він не казав, хто мав його зустріти, де, коли, як? — запитав я.

— Та ні, нічого такого особливого не пригадую. Хтось мав приїхати приміським трамваєм, забрати його й довезти до самої танцювальної зали. Вам колись траплялось їхати тим трамваєм у суботу опівночі, коли старі дами й панове юрбою сунуть із Майронової зали в своїх пронафталінених хутрах і вицвілих смокінгах, напахчені дешевими парфумами й раді-радісінькі, що не поламали собі ноги на слизькому паркеті, а по їхніх лисинах котиться піт, по щоках пливе косметика й навколо починає тхнути прілим лисячим хутром? Мені одного разу трапилося, то я подививсь на все те й не поїхав. Побоявся, що по дорозі до моря трамвай зупиниться біля кладовища «Трояндовий сад» і половина цього люду вийде там. Ні, красно дякую за таку компанію… Я не забагато балакаю? Коли що, то ви скажіть… Так чи так, — озвався він по паузі, — а той бідолаха мертвий, і найстрашніше ось що: він сотні років лежатиме в домовині й згадуватиме, хто так з біса жахливо підстриг його востаннє, а це ж бо я. Отаке зі мною діється всі ці дні. Погано підстрижені люди гинуть, потопають, і я дедалі ясніше усвідомлюю, що мої кляті руки ні до чого не придатні, і…

— А ви не знаєте, хто мав зустріти старого й відвезти до танцювальної зали?

— Хто ж його знає? Та й чи не однаково? Старий казав, що його мали зустріти о сьомій перед кіно «Венеція», подивитися з ним частину програми, повечеряти в кафе Модесті, останньому, яке ще працює на помості, і вже тоді їхати до міста. На вальс із дев'яностодев'ятирічною Роуз Квін. Оце вечір, еге ж? А потім — додому, до ліжка, навіки!.. Та навіщо все воно вам, синку? Ви ж…

Задзвонив телефон.

Кел глянув на апарат, і обличчя його зблідло.

Пролунало три дзвінки.

— Ви не хочете брати трубку, Келе? — спитав я.

Кел дивився на телефон з таким самим виразом, з яким і я дивився на свій «приватний» у будці біля бензоколонки, де мене чекали дві тисячі миль мовчанки й тяжкі зітхання в трубці. Тоді похитав головою.

— Навіщо її брати, коли нічого там не почуєш, крім поганих вістей? — мовив він.

— Часом буває такий настрій, — зауважив я.

Потім повільно зняв пов'язану навколо шиї накидку й підвівся з крісла.

Кел машинально простяг руку по гроші. А похопившись, тихенько лайнувся, забрав руку й відвернувсь до каси. Крутнув ручку.

У віконечку вигулькнуло кілька нулів.

Я поглянув на себе в дзеркало й мало не загавкав на того, кого там побачив.

— Знаменита стрижка, Келе, — мовив я.

— Ідіть собі.

Простуючи до дверей, я торкнувся рукою того місця на стіні, де завжди висів Скотт Джоплін, витинаючи щось потрясне своїми великими, схожими на чорні банани пальцями.

Якщо Кел і помітив це, то не сказав ані слова.

Послизаючись на чужому волоссі, я вийшов надвір.

Я йшов, аж поки опинився на освітленій сонцем місцині біля схованого у високій траві будинку Крамлі.

Постояв перед ним.

Мабуть, Крамлі відчув, що я там. Він розчахнув двері й спитав:

— Ви знов за своє?

— Та не був я тут. Не в моєму звичаї розгулювати й лякати людей о третій годині ночі, — сказав я.

Він подививсь на свою ліву руку й простяг її до мене.

На долоні лежав невеличкий жмуток масних зелених водоростей зі слідами пальців Крамлі, що стискали його в кулаці.

Мов гравець, що б'є чужого туза козирем, я простяг свою руку й розтис пальці.