Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 19

На моїй долоні лежав такий самий жмуток водоростей, тільки сухих і трохи розкришених.

Крамлі підвів погляд від наших долонь і подививсь на мої очі, чоло, щоки, підборіддя. Тоді зітхнув.

— Абрикосовий пиріг, карликовий гарбузик, стиглий помідор, соковитий персик — ось що ви мені нагадуєте, каліфорнійський сину Санта-Клауса, все разом. Як я можу визнати винною людину з таким обличчям? — Він опустив руку й відступив убік. — Пиво любите?

— Не дуже, — відповів я.

— Мабуть, краще б зробити вам шоколадний коктейль?

— А можете?

— Ні, хай йому чорт. Питимете пиво й полюбите його. Заходьте.

Хитаючи головою, він рушив у дім, а я поплентав ззаду й причинив двері, почуваючи себе школярем, що прийшов навідати вчителя.

Крамлі стояв перед вікном у вітальні й видивлявся на голу витоптану стежку, якою я щойно прийшов.

— Чорт забирай, о третій годині ночі… — бурмотів він. — О третій! Просто отам за вікном. Я чув, як хтось плакав, ви собі уявляєте? Плакав! Аж мороз пішов поза шкірою. Наче примарна плакальниця на похороні. Чортівня якась. Ану, дайте я ще раз погляну на ваше обличчя.

Я показав йому обличчя.

— Господи, — мовив він, — ви завжди так легко червонієте?

— Не можу нічого вдіяти із собою.

— Їй-богу, ви, мабуть, вирізали б половину індійського села, та й тоді мали б вигляд невинного ягняти. Що там у вас усередині?

— Шоколадні цукерки. А коли можу собі дозволити, тримаю в холодильнику шість різних сортів морозива.

— І, напевне ж, купуєте його замість хліба.

Я хотів був заперечити, але Крамлі спіймав би мене на брехні.

— А тепер скиньте тягар з печінки й скажіть, яке пиво вам найменш до смаку. Я маю «Будвайзер» поганий, «Будвайзер» препоганий і «Будвайзер» поганющий. Вибирайте. А втім, ні. Я сам. — Він подавсь до кухні й повернувся з двома бляшанками. — Надворі ще є трохи сонця. То ходімо поки що туди.

І повів мене на задвірок.

Я не міг надивуватися з його садка.

— А що ж такого? — Крамлі вивів мене крізь задні двері в пишне й осяйне зелене царство тисяч квітів, плющів, тростини, агав, кактусів. Він аж світився від задоволення. — В мене тут шістдесят видів орхідей, отам під парканом — кукурудза «Айова», онде слива, персик, а там помаранч. А хочете знати, навіщо все це?

— Кожному в цьому світі потрібно мати два, а то й три діла, — не вагаючись відповів я. — Одного діла людині замало, так само як і одного життя. От я, приміром, хотів би мати з десяток діл і життів.

— Як в око вліпили. Лікарям треба іноді копати канави. Землекопам раз на тиждень виховувати малечу в дитячих садках. Філософам два вечори з десяти мити посуд у дешевих харчівнях. Математикам проводити уроки в шкільному спортзалі. Поетам задля переміни водити ваговози, а поліційним детективам…

— …плекати райські сади, — тихо докинув я.

— Ох ти ж! — Крамлі засміявся, похитав головою і поглянув на зелені водорості, що їх бгав у руці. — Он який ви бісів усезнайко. Гадаєте, обчислили мене? То я вас здивую! — Він нахиливсь і рвучко крутнув вентиль. — Роззуйте вуха, як тепер кажуть. І цить!

Тихий дощик розсипався сріблястими суцвіттями, зрошуючи все навколо і сповнюючи той райський сад промовистим шепотом. Тиша. Спокій. Погідність. Залишайся тут. Живи вічно.

Я відчував, як усі мої кістки маліють у тілі. А зі спини неначе злазила якась темна шкура.

Крамлі схилив голову набік і пильно вдивлявся мені в обличчя.

— Ну як?

Я знизав плечима.

— Ви щотижня бачите стільки бруду, то вам це таки потрібно.

— Лихо в тому, що інші в нашому відділку ні про що таке й думати не хочуть. Сумно, еге ж? Довіку бути тільки поліцаєм і нічим більше? О боже, та я б сам укоротив собі того віку! Знаєте… мені хотілося б звезти сюди весь бруд, який я бачу, і пустити його на добриво. Ой, які б троянди я виростив!

— Або ж венерині черевички,[17] — мовив я.

Він подумав і кивнув головою.

— Свою бляшанку пива ви заслужили.

Тоді привів мене до кухні, і я став, дивлячись у відчинене вікно на зрошений сад і глибоко вдихаючи прохолодне повітря. От тільки запаху не відчував, бо був застуджений.

— Я багато років проходив повз вашу садибу, — сказав я. — І завжди міркував собі, хто б це міг жити в такому чудовому рукотворному лісі. А тепер, коли познайомився з вами, зрозумів, що це доконче мали бути ви.

Почувши такий комплімент, Крамлі мусив докласти всіх зусиль, щоб не повалитися на підлогу й не задригати ногами з утіхи. Та він опанував себе й відкрив дві бляшанки справді жахливого пива. Я спромігся трохи відпити з однієї.

— Ви що, не можете не кривитися? — спитав Крамлі. — Вам справді краще смакує солодке?

— Еге ж. — Я відпив трохи більше, і це додало мені сміливості запитати: — Скажіть нарешті: що я тут роблю? Ви звеліли мені прийти, бо знайшли в себе під дверима оці водорості. А тепер я оглядаю ваші джунглі й п'ю ваше погане пиво. Ви мене більш не підозрюєте?

— Ой, бога ради! — Крамлі відпив із своєї бляшанки й позирнув на мене. — Коли б я справді думав, що ви якийсь ненормальний приборкувач левів, котрий не може бачити порожньої клітки, щоб не запхати туди кого-небудь, ви б ще два дні тому сиділи у мене в камері. Ви гадаєте, я не знаю про вас геть усього?

— Не так уже й багато чого знати, — мовив я зніяковіло.

— Та ні, не кажіть. Ось послухайте. — Крамлі відпив ще пива, заплющив очі й почав, мовби читаючи зі склеплених повік: — За квартал від вашого помешкання є винна крамничка, кафе-морозиво, а за ним китайська бакалія. Усі там вважають, що ви несповна розуму. Схибнутий — так вони на вас кажуть. А часом і просто дурник. Ви багато й голосно говорите. Вони чують. Щоразу як ви продасте оповідання в «Таємничі історії» чи «Дивовижі», про це знає весь поміст, бо ви розчиняєте вікно й горлаєте чимдуж. Просто жах. Але як копнути глибше, то всі вони люблять вас, друже. Ви, звісно, не маєте ніякого майбутнього, щодо цього вони певні, бо хто в біса справді полетить і висадиться на Місяці, та й коли? Чи хто там до двотисячного року думатиме про той Марс? Тільки ви, Флеш Гордон. Тільки такий схибнутий дурник, як ви, Бак Роджерс.[18]

Похиливши голову, я весь паленів, почасти від гніву, почасти від сорому, але водночас почував себе й ніби потішеним такою увагою. Мене часто прозивали Флешем і Баком, але в устах Крамлі це чомусь звучало не так дошкульно, не допікало до живого.

Крамлі розплющив очі, побачив, який я червоний, і сказав:

— Ну все, годі про це.

— Навіщо вам було довідуватися про всі ці речі ще задовго перед тим, як старого… — Я затнувся й змінив кінець: —…як він помер?

— Мені цікаво знати все.

— А от більшості людей нецікаво. Я виявив це, коли мені було чотирнадцять. У цьому віці хлопці вже не граються в дитячі забавки. Отож я сказав своїм батькам: не треба мені іграшок, ні на різдво, ні взагалі. Та вони й далі щороку дарували мені іграшки. А інші хлопці діставали на свята сорочки й краватки. Потім я захопився астрономією. То з усіх чотирьох тисяч учнів нашої школи разом зі мною видивлялись на небо всього п'ятнадцять хлопців та чотирнадцять дівчат. А решта ганяли по біговій доріжці й дивились одне одному на п'яти. От і виходить, що…

Раптом я несвідомо обернувся, наче підштовхнутий якимсь передчуттям. А наступної миті рушив через кухню.

— Щось мені підказує… — промовив я. — Можна?..

— Що? — спитав Крамлі.

— У вас там робочий кабінет?

— Так. А в чому річ? — Крамлі з ледь помітною тривогою нахмурився.

Одначе це тільки дало мені новий поштовх.

— Ви не проти, якщо я погляну?

— Та власне…

Я подався туди, куди несамохіть позирнув Крамлі.

Кімната примикала до кухні. Колись то була спальня, але тепер там стояв тільки письмовий стіл, стілець, а на столі — друкарська машинка.