Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас - Страница 20

— Так я й знав, — мовив я.

Тоді став за стільцем і подивився на машинку. То був не якийсь там старий пошарпаний «Ундервуд-стандарт», а новісінька «Корона» із свіжою стрічкою та стосом рудуватого паперу збоку.

— Оце й пояснення, чому ви так дивитесь на мене, — сказав я. — Атож, атож, весь час нахиляєте голову то в один, то в другий бік, хмуритесь і примружуєте очі.

— Намагаючись просвітити рентгеном вашу велику черепну коробку й побачити, чи є там мозок і як у ньому виникають усі ваші фантазії, — додав Крамлі, нахиляючи голову то ліворуч, то праворуч.

— Ніхто не знає, як працює мозок, ні письменники, ні хто інший. Усе, що я роблю, це кожного ранку починаю, а опівдні закінчую.

— Казна-що, — лагідно мовив Крамлі.

— Правда.

Я поглянув на письмовий стіл, що мав по три шухляди з кожного боку.

Тоді простяг руку до лівої нижньої шухляди.

Крамлі похитав головою.

Я ступив убік і сягнув рукою правої нижньої шухляди.

Крамлі кивнув.

Я повільно висунув шухляду.

Крамлі зітхнув.

У шухляді лежав рукопис. На вигляд сторінок сто п'ятдесят — двісті, з першої ж сторінки починався текст, титульного аркуша не було.

— І скільки вже часу це лежить отут у нижній шухляді? — спитав я. — Ви, звісно, пробачте.

— Дарма, — відказав Крамлі. — П'ять років.

— Тепер ви його закінчите, — промовив я.

— Дідька лисого. З чого б то?

— Бо я вам так кажу. А я знаю.

— Засуньте шухляду, — звелів Крамлі.

— Хвилиночку.

Я відставив стільця, сів і заклав у машинку аркуш рудуватого паперу. Надрукував два слова згори, тоді прокрутив аркуш нижче й надрукував ще три слова.

Крамлі подивився мені через плече й повільно прочитав уголос:

— Елмо Крамлі. — Тоді зітхнув і докінчив: — «Смерть — діло самотнє». — І мимоволі проказав ще раз: — Елмо Крамлі… Побий мене бог!

— Отак! — Я поклав щойно надрукований мною титульний аркуш зверху на рукопис і засунув шухляду. — Це мій дарунок. А для своєї книжки я придумаю іншу назву. Ну от, тепер ви мусите закінчити.

Я заклав у машинку ще аркуш паперу й спитав:

— Яка там остання сторінка вашого рукопису?

— Сто шістдесят друга, — відповів Крамлі.

Я надрукував 163 і залишив аркуш у машинці.

— Отак. Він чекає. Завтра вранці ви встаєте — і до машинки. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких газет, навіть до ванни не йдете. А сідаєте й друкуєте — і Елмо Крамлі стає безсмертним.

— Бакалавром наук, — мовив Крамлі, але дуже тихо.

— Дасть бог. Але треба працювати.

Я підвівся, і ми з Крамлі стояли, дивлячись на його «Корону» так, наче то було єдине дитя, якого йому судилося мати.

— Ви даєте мені настанови, синку? — спитав Крамлі.

— Ні. Їх дає ваш мозок, ви тільки прислухайтесь.

Крамлі відступив і пішов до кухні взяти ще пива. Я чекав біля його письмового столу, аж доки почув, як грюкнули сітчасті задні двері.

Я знайшов його в саду, де він підставив обличчя під прохолодні дощові бризки, що їх розкидала водяна вертушка, — надворі було тепло, і тут, на самому краю туманної місцевості, яскраво світило сонце.

— А що ви маєте, — спитав Крамлі, — за ті сорок оповідань, проданих до сьогодні?

— По тридцять доларів за кожне. Атож, я багатий автор.

— Ви таки багатий. Учора я спинився біля газетної полиці в Ейбовій винареньці й прочитав оте, де ви пишете про чоловіка, який раптом дізнався, що всередині у нього кістяк, і мало не дав дуба з переляку. Чудова річ. І як ви в біса таке вигадуєте?

— У мене ж теж усередині кістяк.

— Більшість людей про це не замислюються. — Крамлі подав мені бляшанку пива й спостерігав, як я знову скривився. — Що ж до того старого…

— Вільяма Сміта.

— Еге ж, Вільяма Сміта. Сьогодні вранці мені дали акт розтину. У нього в легенях не було води.

— Це означає, що він не потонув. Отже, його вбили на березі каналу й запхали до клітки вже мертвого. Це доводить…

— Не забігайте поперед трамвая, а то переїде. І не кажіть, ніби це я вам такого наговорив, бо заберу пиво.

Я радо простяг йому бляшанку. Він легенько відштовхнув мою руку.

— А як ви розібрались із стрижкою? — запитав я.

— З якою ще стрижкою?

— Того дня містера Сміта хтось препогано підстриг. Ще його приятель побивався про це в моргу, не пригадуєте? То от, я знаю тільки одного справді нікчемного перукаря, що міг це зробити.

Я розповів Крамлі про Кела, про обіцяний Вільяму Смітові приз, про Майронову танцювальну залу, кафе Модесті, великий червоний трамвай.

Крамлі терпляче вислухав мене й сказав:

— Непереконливо.

— Це все, що ми маємо, — сказав я. — Хочете, я розпитаю в кіно «Венеція», чи не бачив його там хтось того вечора, як він зник?

— Ні, — відповів Крамлі.

— То, може, в кафе Модесті, в трамваї, в танцювальній залі?

— Ні, — відповів Крамлі.

— Тоді що ж мені робити?

— Не лізти в цю справу.

— Чому?

— Тому, — відповів Крамлі й замовк. Потім поглянув на задні двері свого дому. — Якщо з вами щось станеться, мій бісів роман так і лежатиме недописаний. Хтось же має прочитати всю ту маячню, а я нікого іншого не знаю.

— Ви забуваєте ось про що, — заперечив я. — Хто б не стояв за вашими дверима минулої ночі, він стоїть і за моїми. А я не можу йому цього дозволити, правда ж? Не можу дозволити, аби мене переслідував той тип, що підказав мені назву, яку я щойно надрукував на вашій машинці. Хіба не так?

Крамлі дивився на моє обличчя, і я знав, що він думає: абрикосовий пиріг, банановий кекс, суничне морозиво.

— Тільки будьте обачні, — промовив він зрештою. — А втім, старий міг просто послизнутися, вдаритись головою і впасти в канал уже мертвий. Тим-то в легенях і не було води.

— Ну звісно, а тоді виплив і сам заліз у клітку.

Крамлі примружився, так наче прикидав на око, скільки я важу.

Потім мовчки подавсь у свої джунглі й на хвилину зник. Я чекав.

Аж раптом звідкись іздалеку вітер доніс трубний гук слона. Я поволі обернувся до бризок штучного дощу й прислухався. Десь ближче хрипко роззявив свою величезну пащу лев, і з неї вихопилося хиже рикання. І враз повз мене, мов літній вітер, здіймаючи куряву, промчав гурт антилоп і газелей, і серце моє забилося в лад з їхнім легким тупотінням по сухій землі.

Раптом на стежці з'явився Крамлі з широкою хлоп'ячою усмішкою на вустах, видимо пишаючись зі своєї нікому доти не відомої дивацької химери й водночас соромлячись її. Він пирхнув і підніс угору дві нові, ще не розкриті бляшанки пива, показуючи ними на акустичну систему з шістьох схожих на величезні темні лілеї динаміків, прилаштованих на деревах. Ото з них і прилинали до нас антилопи, газелі та зебри, боронячи наші життя від безіменних хижаків поза парканом садиби. Ще раз протрубив слон і остаточно вразив мою душу.

— Африканські записи, — пояснив Крамлі, хоч у цьому й не було потреби.

— Чудово, — сказав я. — Е, а це що таке?

Десять тисяч африканських фламінго знялись у повітря з освітленої сонцем прісноводної лагуни п'ять тисяч днів тому, коли я був ще хлопчиськом-школярем і Мартін та Оза Джонсони[19] летіли від диких звіриних стежок Африки, щоб побути з нами, простими людьми Каліфорнії, і повісти дивовижні історії.

І тоді я пригадав.

Того дня, коли я мав чимдуж бігти, щоб послухати виступ Мартіна Джонсона, він загинув в авіаційній катастрофі біля самого Лос-Анджелеса.

Але й оце тепер, в обнесеному парканом клаптику джунглів, у цьому райському притулку Елмо Крамлі, лопотіли крильми птахи Мартіна Джонсона.

Моє серце полетіло з ними.

Я поглянув на небо й запитав:

— А що ви робитимете, Крамлі?

— Нічого, — відповів він. — Стара жінка з канарками житиме вічно. Можете побитись об заклад.

— Не маю на що, — сказав я.

Коли згодом того ж таки дня біля берега почали з'являтися потопельники, це зіпсувало відпочинок людям по всьому пляжу. Вони обурювалися, спаковували свої кошики з провізією і розходились по домівках. Собак, що залюбки бігли до води поглянути на чужинців, винесених хвилями на берег, миттю гукали назад сердиті господині чи розгнівані господарі. Дітлахів збирали до гурту й відсилали геть, суворо наказуючи ніколи не підходити до тих чужих людей.