Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 165

— Мені не подобається роль всемогутнього Господа Бога. Я впевнена, що знаю, що насправді потрібно Джастині, та навіть коли я ткну її у це носом, вона відвернеться й стане ухилятися.

— О, ця вперта гординя родини Клірі! — слабко всміхнулася Фіона. — Вона вискакує в найменш підходящий момент і в найнесподіваніших людях.

— Та годі тобі, це не лише гординя Клірі! Мені завжди здавалося, що й Армстронґівської напористості тут чимало.

Та Фіона похитала головою.

— Ні. Моїми вчинками навряд чи рухала гордість чи впертість. Старість, вона дається нам як перепочинок перед смертю, щоб ми збагнули, чому вчинили у житті так, а не інакше.

— Ага — якщо старече слабоумство не завадить зробити аналіз своїх вчинків, — сухо зауважила Меґі. — Та ти не переймайся, тобі це не загрожує. Та й мені також, наскільки я розумію.

— Можливо, старече слабоумство — як милосердя, котре Бог проявляє до тих, хто не зможе безстрашно стати лицем до лиця зі своїм минулим. До речі, рано тобі ще казати, що тебе оминуло старече слабоумство. Почекай років із двадцять, а потім казатимеш.

— Років із двадцять! — з жахом у голосі відлунила Меґі. — Здається нескінченно довго!

— Ти могла б зробити ці двадцять років не такими самотніми, чи не так? — спитала Фіона, завзято орудуючи в’язальними шпицями.

— Так, могла б. Але воно було того не варте, мамо. Хіба ж ні? — сказала вона без тіні сумніву, постукавши кінчиком древньої в’язальної шпиці по аркушу листа, який прислала Джастина. — Я довго боялася й вагалася. Сиділа собі відтоді, як приїздив Райнер, сподіваючись, що мені нічого не треба буде робити, і що рішення доведеться приймати не мені. Однак, він мав рацію. Його таки довелося приймати саме мені.

— Ну, і я теж трохи приклалася, мусиш визнати, — трохи ображено заперечила Фі. — Коли ти придушила свою гордість достатньо, щоб розказати про це мені.

— Так, ти справді допомогла, — лагідно погодилася Меґі.

Чулося цокання старого годинника; його стрілки з черепаховими основами поблискували на тлі циферблата.

— А скажи мені, мамо, — раптом озвалася Меґі. — Чому ти побивалася за Дейном так, як не побивалася за татком, Френком чи Стю? Ти немов зламалася тоді.

— Зламалася? — задумливо питала Фіона, зупиняючись і відкладаючи убік шпиці; вона й досі могла в’язати не гірше, ніж у ті дні, коли ще добре бачила. — Що ти маєш на увазі — зламалася?

— Ну, наче це вбило тебе.

— Вони всі по-своєму вбили мене, Меґі. Та з першими трьома я була молодшою, мала енергію краще приховати своє горе. Та й підстав більше було. Як у тебе тепер. Але Ральф зрозумів, що я відчувала, коли загинули татко та Стю. Ти була ще надто молода, щоб побачити це. — Вона всміхнулася. — Знаєш, я обожнювала Ральфа. Він був… особливим. Страшенно схожим на Дейна.

— Так, справді був. До мене не доходило, що ти це бачила, мамо, — я кажу про схожість їхніх вдач. Дивно, еге ж. Ти для мене — як китайська грамота. Я знаю про тебе так мало!

— І слава Богу, — пирхнула Фіона і розсміялася, склавши руки на колінах. — Повернімося до теми. Якщо тобі вдасться зреалізувати свій задум стосовно Джастини, тоді я скажу, що ти зі своїх лих винесла більше користі, аніж я зі своїх. Мені не хотілося робити так, як просив мене Ральф: придивлятися за тобою й оберігати тебе. Мені хотілося бути на самоті з моїми спогадами… і ні з чим іншим. А ти вибору не маєш. Бо окрім спогадів, у тебе нічого не лишилося.

— Так, спогади — це втіха, коли вщухає біль. Як ти гадаєш? Двадцять шість років у мене був Дейн, і я навчилася казати собі: те, що трапилося, трапилося на краще: може, таким чином, він уникнув якогось страшного випробування, на яке він не мав сил пережити. Як і Френк, можливо, але по-іншому. Є речі гірші за смерть, і ми обидві добре це знаємо.

— І ти анітрохи не горюєш? — спитала Фіона.

— Ой, спершу дуже горювала, я потім, заради них самих, навчилася не горювати.

Фі знову взялася за в’язання.

— Тож коли нас не стане, не залишиться більше нікого, — тихо мовила вона. — Дрогеда піде в небуття. О, так, у книжках з історії їй присвятять пару рядків, а якийсь палкий молодик приїде до Джилі, щоб розпитати очевидців і написати про Дрогеду книгу. Про останню з могутніх ферм Нового Південного Уельсу. Але ніхто з читачів цієї книги так і не дізнається, як воно було насправді, бо просто не зможуть. Для цього треба самому бути частиною історії.

— Так, — погодилася Меґі, не відкладаючи в’язання. — Для цього треба бути частиною історії Дрогеди.

Колись, після спустошення, яке прийшло на зміну потрясінню й болю, спричинених смертю Дейна, попрощатися з Рейном за допомогою листа було легко і навіть по-жорстокому приємно, бо вона відповідала ударом на удар: раз ти зробив мені боляче, то нехай стане боляче й тобі. Але тепер Рейн поставив себе так, що про лист на кшталт «Любий Джоне, хоч як мені не сумно кидати тебе…» не могло бути й мови: він запросив Джастину на прощальну вечерю до їхнього улюбленого ресторану, а не до свого будинку на Парк-лейн, що розчарувало її, але не здивувало. Ясна річ, Рейн виголосить прощальне слово під пильним оком Фріца. Він не збирався ризикувати.

Єдиний раз у житті Джастина потурбувалася вдягнутися так, щоби сподобатися йому: наче почуття протесту, яке раніше підштрикувало її вдягнути щось вигадливе й дратівливо-помаранчеве, накивало п’ятами, плюючись від огиди. Оскільки Рейну подобався простий стиль, Джастина вдягнула довге, до п’ят, шовковисте трикотажне плаття темно-червоного кольору з комірцем під шию та довгими рукавами в обтяжку. До нього вона додала вите позолочене намисто з гранатами та перлинами, а на зап’ястя вдягла відповідні за стилем браслети. Яке ж у мене жахливе волосся! Страшне! Йому ніколи не вдавалося дати лад так, щоб подобалося Рейну. Косметики — більше, ніж зазвичай, щоб приховати сліди депресії. Ось так. Якщо він надто не придивлятиметься, то й так зійде.

А він начебто і не придивлявся; принаймні не питав про втому чи можливу хворобу, навіть не цікавився, чи важко було зібрати й запакувати речі. Що на нього зовсім не схоже. І невдовзі у Джастини з’явилося відчуття близького кінця світу — настільки нехарактерно для себе поводився Рейн.

Він не допомагав їй створити під час вечері довірливу товариську атмосферу, аби перетворити цю зустріч на подію, яку потім вони довго б із приємністю згадували у своїх листах. Хоч би їй переконати себе, що він засмучений її від’їздом, то це вже добре. Але не вдалося. Бо Рейн не сумував. Він сидів якийсь байдужий і такий далекий; Джастині навіть здалося, наче вона бачить біля себе одновимірну й пласку паперову фігуру, яку ось-ось підхопить порив вітру і понесе від неї далеко-далеко. Наче він уже з нею попрощався, і ця зустріч була лише зайвою формальністю.

— А ти вже отримала листа від своєї матері? — ввічливо спитав він.

— Ні, але якщо чесно, то я й не чекаю, що вона напише. їй, напевне, важко висловлювати свої думки.

— Хочеш, Фріц відвезе тебе завтра до аеропорту?

— Дякую, я візьму таксі, — нечемно відказала вона. — Не хочу, щоб ти хоча б тимчасово позбувся його послуг.

— Я впродовж усього дня матиму зустрічі, тому, запевняю тебе, ти анітрохи не завдаси мені незручностей.

— Я ж сказала тобі, що візьму таксі!

Райнер здивовано підняв брови.

— Навіщо кричати, Джастино? Як скажеш, так і буде. Я не проти.

Він більше не називав її Herzchen; останнім часом Джастина помітила, що частота вживання цього слова зменшувалася, а сьогодні увечері він взагалі жодного разу не вжив цього ласкавого звертання. О, яка же це була гнітюча вечеря! Хоч би вона скоріше скінчилася! Джастина спіймала себе на тому, що витріщається на його руки, намагаючись пригадати їхній дотик, але марно. Чому в житті все не впорядковано, чому трапляються такі нещастя, яке спіткало Дейна? Можливо, через те, що вона пригадала Дейна, настрій Джастини зіпсувався остаточно, і їй була незмога висидіти ще хоча б секунду — вона сперлася на підлокітники крісла.