Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 166

— Може, підемо, га? — спитала вона. — У мене так розболілася голова, що, здається, от-от лусне.

На перехресті Хай-роуд, неподалік маленької квартири Джастини, Райнер допоміг їй вибратися з авто, сказав Фріцу, щоб той об’їхав квартал і почекав його, а сам, байдуже взявши її під лікоть, ввічливо повів додому. І вони поволі пішли бруківкою під холоднючою лондонською мжичкою, і довкола розсипалося відлуння їхніх кроків. Сумних самотніх кроків.

— Що ж, Джастино, попрощайся, — сказав Райнер.

— Принаймні на деякий час, — жваво відповіла вона. — Але ж не назавжди. Я час від часу приїжджатиму сюди, а ти, сподіваюся, знайдеш час, щоб навідатися до Дрогеди.

Він похитав головою.

— Ні. Це прощання назавжди, Джастино. Думаю, ми одне одному більше не потрібні.

— Ти хочеш сказати, що я тобі більше не потрібна, — поправила вона і досить переконливо розсміялася. — Та все нормально, Рейне, не треба мене жаліти, кажи як є, я витримаю!

Він взяв її за руку, нахилився і поцілував її, потім випрямився, всміхнувся їй у вічі — і пішов геть.

На килимку лежав лист від матері. Джастина нагнулася підняти його, потім кинула на долівку свою сумку та дощовик, туфлі поставила поряд і пішла до великої кімнати. Важко опустившись на ящик із запакованими речами, вона закусила губу і на мить зупинила погляд на прекрасному фото, де був зображений по пояс Дейн під час свого висвячення. Раптом Джастина спіймала себе на тому, що ніжно гладить пальцями своїх голих ніг скатаний кенгуровий килимок; скорчивши гримасу огиди, вона швидко підвелася.

До кухні — кілька кроків. І вона ступила ці кілька кроків, увійшла до кухні, відчинила холодильник, щоб видобути звідти глек із вершками, а з дверей холодильника дістала бляшанку з меленою кавою. Поклавши одну руку на кран, щоб набрати собі на каву холодної води, Джастина озирнулася довкола з широко розкритими очима, наче досі не бачила цієї кімнати. Придивилася до дефектів у шпалерах, поглянула на чепурненький рододендрон, що звисав у кошику з-під стелі, на чорний настінний годинник у вигляді чорного кошеняти, що мотало своїм хвостиком-гирькою і підкочувало під лоба очі, жахаючись тому, як бездумно люди розтринькують свій час. «НЕ ЗАБУДЬ ГРЕБІНЕЦЬ» — було написано на дошці великими чорними літерами. На столі лежав олівцевий ескіз Райнера, зроблений кілька тижнів тому. І пачка цигарок. Вона витягнула одну, підкурила, поставила чайник на плиту — і раптом згадала про материн лист, який і досі тримала зібганий у руці. Можна й прочитати, поки закипатиме вода. Джастина сіла за кухонний стіл, змахнула олівцеве зображення Рейна на підлогу і наступила на нього ногою. Та пішов ти у сраку, Райнере Мерлінґ Гартгайм! Бачиш — мені на тебе начхати, ти, вайлуватий, догматичний фашисте в шкіряному пальті! Кажеш, я тобі більше не потрібна, еге ж? Так і ти мені теж більше не потрібен, так і знай!

Вона розірвала конверт і почала читати лист.

«Моя люба Джастино!

Не сумніваюся, що ти, з притаманною тобі імпульсивністю, збираєшся до від’їзду, тому сподіваюся, що мій лист застане тебе вчасно. Якщо те, що я написала тобі останнім часом у своїх листах, спричинило твоє рішення повернутися, тоді вибач мені, будь ласка. Я не прагнула такої різкої реакції. Гадаю, то мені захотілося трішечки співчуття, а я постійно забуваю, що під твоєю начебто товстою шкірою криється ніжне серце.

Так, мені самотньо, страшенно самотньо. Однак твоє повернення аж ніяк цьому не зарадить. Якщо ти на хвилю зупинишся і замислишся, то збагнеш, наскільки правильною є ця думка. Чого ти хочеш добитися, повернувшись додому? Не в твоїх силах повернути мені те, що я втратила, а твоя присутність цю втрату не компенсує. І це не лише моя втрата. Це і твоя втрата також, і бабусина, і всіх інших. Здається, тебе мучить одна думка, до речі, хибна думка, що ти якимось чином винувата. Оце твоє імпульсивне бажання повернутися, як на мене, схоже на спокутування гріхів. Це гординя й претензійність, Джастино. Дейн був дорослим чоловіком, а не безпорадним хлопчиком. Це я відпустила його з дому, розумієш? Якби я дозволила собі почуватися так, як ти, то сиділа б і винуватила себе, аж поки не потрапила б до психлікарні, бо, бач, не змогла собі простити, що дала синові можливість жити власним життям. Але я не сиджу, як пеньок, винуватячи саму себе. Ми не Господь Бог, ні я, ні ти, хоча все ж таки я мала більше можливостей вчитися у життя, аніж ти.

Приїжджаючи додому, ти віддаєш мені своє життя, наче жертву. Мені ця жертва не потрібна. Ніколи не була потрібна. І тепер я знову відмовляюся приймати її. Дрогеда — це не твоє. І ніколи не було твоїм. Якщо ти й досі не вирішила, де твоє місце, то я пропоную тобі ось що: негайно сідай і починай серйозно міркувати. Інколи ти буваєш страшенно тупа і вперта. Райнер — дуже добра людина, але мені ще ніколи не траплявся чоловік, який виявився б не меншим альтруїстом, аніж він здається. Джастино, благаю, стань дорослою! Хоча б заради Дейна!

Люба моя, світло згасло. Для всіх нас — світло згасло. І ти тут не зможеш вдіяти нічого, анічогісінько, ти це розумієш? Я не збираюся ображати тебе, вдаючи, що я цілком щаслива. Немає такого стану людини, як абсолютне й перманентне щастя. Але якщо ти гадаєш, що ми тут, на Дрогеді, тільки те й робимо, що хлипаємо та завиваємо з горя, ти помиляєшся. Ми насолоджуємося кожним днем нашого життя, і вогонь у кожному з нас горить для тебе й досі. Світло ж Дейна згасло назавжди. Благаю, люба моя Джастино, спробуй це прийняти.

Неодмінно приїжджай до Дрогеди, ми з радістю тебе зустрінемо. Але не назавжди. Ти ніколи не матимеш щастя, оселившись тут. З твого боку це була б не лише непотрібна, а й марна жертва. У такій кар’єрі, як твоя, навіть рік перерви може обійтися тобі дуже дорого. Тому залишайся там, де ти потрібна, і будь доброю громадянкою свого світу».

Біль. Такий, як в оті перші дні після загибелі Дейна. Так само неминучий, виснажливий і нікчемно-непотрібний біль. Звісно, вона нічим не може зарадити. Тихше, чайнику, не свисти! Замовкни заради моєї матусі. Ти знаєш, чайнику, що то є таке — залишитися єдиною дитиною своєї матусі? Спитай Джастину, вона тобі розкаже. Так, Джастина знає все про те, як бути єдиною дитиною. Але я — не та дитина, яка їй потрібна, отій в’янучій жінці на далекій фермі. Ой, мамо! Мамо, мамо… Невже ж ти гадаєш, що я не зробила б цього, якби це було під силу людині? Нову лампу замість старої, моє життя — замість його життя! Це так не справедливо, що загинув саме Дейн… Вона має рацію. Моє повернення на Дрогеду не змінить того факту, що Дейн вже ніколи туди не повернеться. Не зможе, хоча й спочив там назавжди. Його світло згасло, і я не зможу запалити його знову. Але я розумію, що вона має на увазі: моє світло й досі горить для неї. Тільки не на Дрогеді.

Двері відчинив Фріц, вдягнений не як зазвичай — в елегантну шоферську форму темно-синього кольору, а в елегантний ранковий костюм дворецького. Але коли він усміхнувся, стримано вклонився і, за старою й доброю німецькою традицією, клацнув каблуками, в голову Джастині закралася думка: а він і в Бонні виконував дві роботи?

— Фріце, ви просто скромний слуга сера Гартгайма чи насправді його сторожовий пес? — спитала вона, подаючи своє пальто.

Фріц і бровою не повів.

— Герр Гартгайм у своєму кабінеті, міс О’Ніл.

Він сидів і, трохи подавшись уперед, споглядав вогонь, а на килимку, скрутившись калачиком, спала Наташа. Коли двері відчинилися, Райнер підняв на неї погляд, але нічого не сказав; здавалося, він не дуже зрадів візиту Джастини.

Тож вона перетнула кімнату, стала навколішки і поклала голову йому на коліна.

— Рейне, вибач, що я скільки років терзала тебе, і я не знаю, як загладити свою провину, — прошепотіла вона.

Він не підвівся, не підняв її разом із собою. Навпаки — став навколішки поруч із нею на долівку.