Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 53

— Татку, татку! — перелякано скрикнула Меґі.

Її інтонація змусила його прибігти негайно, на ходу застібаючи фланелеву сорочку, за ним з’явилися Боб, Джек, Г’юї та Стю. Меґі беззвучно кивнула рукою на матір.

Здавалося, серце Педді вискочило з грудей і застрягло у горлі. Схилившись над Фіоною, він взяв її за обвислу руку.

— Що сталося, люба моя? — спитав він голосом, сповненим такої ніжності, якої діти ще ніколи від нього не чули. Однак вони мимоволі здогадалися, що саме таким тоном батько розмовляє з матір’ю, коли залишається з нею наодинці.

Здавалося, Фіона впізнала цей особливий голос, бо він вивів її з трансу, спричиненого величезним потрясінням; вона підняла свої великі сірі очі й поглянула йому в обличчя, таке добре і таке змарніле, вже немолоде.

— Ось, — сказала вона, вказавши на маленьке повідомлення в підвальній частині газетної сторінки.

Підійшов Стюарт і став позаду матері, легко поклавши руку їй на плече; перед тим, як почати читати замітку, Педді поглянув на сина, в його очі, такі схожі на очі Фіони, і той кивнув на знак згоди. Те, що викликало шалені ревнощі у Френка, ніколи не мало б такого впливу на Стюарта; його та батькова любов до Фіони лише об’єднувала їх, а не розділяла.

Педді прочитав замітку повільно та вголос, і з кожним прочитаним рядком його інтонація ставала дедалі сумнішою.

У маленькому заголовку йшлося: «Боксер отримав довічне ув’язнення.

Френсіс Армстронґ-Клірі, двадцяти шести років, професійний боксер, був засуджений сьогодні районним судом міста Гульберна за вбивство Рональда Альберта Каммінґа, тридцяти двох років, чорнороба, яке сталося минулого липня. Суд присяжних виніс вирок після розгляду, який тривав лише десять хвилин, порекомендувавши найсуворіше покарання із передбачених законодавством. Ця справа, як сказав пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі, була ясною як Божий день. Каммінґ та Клірі посварилися в громадському барі готелю «Гавань» 23 липня. Згодом того ж вечора сержанта гульбернської поліції Тома Бердсмора у супроводі двох констеблів викликав до готелю «Гавань» його власник, пан Джеймс Огілві. У провулку за готелем поліція застала Клірі, коли той бив ногами по голові непритомного Каммінґа. У скривавлених кулаках він стискав пасма волосся, вирвані з голови потерпілого. Під час арешту Клірі був напідпитку, але при ясному розумі. Йому висунули звинувачення в нападі з метою завдання тяжких тілесних ушкоджень, але це звинувачення було змінене на звинувачення в убивстві після того, як наступного дня Каммінґ помер у районному шпиталі міста Гульберн від травм голови.

Пан Артур Байт, королівський адвокат, подав клопотання стосовно невинуватості підсудного через його безумство, але чотири викликаних судом медичних експерти за клопотанням обвинувачення недвозначно заявили, що, згідно з пунктами інструкцій Макнотона, Клірі не можна визнати божевільним. Звертаючись до суду присяжних, пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі заявив, що питання винуватості чи невинуватості навіть не стоїть, вирок однозначно має бути «винуватий», але попросив у присяжних не поспішати з рекомендаціями стосовно поблажливості чи суворості покарання, бо саме їхньою думкою він керуватиметься, виносячи своє рішення. Оголошуючи вирок Клірі, пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі назвав дії останнього актом «нелюдської жорстокості» й висловив жаль із приводу того, що ненавмисний характер убивства, скоєного у стані алкогольного сп’яніння, виключає страту через повішення — засіб так само смертельний, як і гвинтівка чи ніж. Клірі отримав довічне ув’язнення на каторжних роботах; свій термін він відбуватиме у тюрмі міста Гульберн, спеціально призначеній для схильних до насильства в’язнів. Коли його спитали, чи не хоче він зробити яку-небудь заяву, Клірі відповів:“Тільки матері моїй не кажіть”.»

Педді поглянув на дату в горішній частині сторінки: Шосте грудня 1925 року.

— Це сталося понад три роки тому, — безпорадно зауважив він.

Ніхто не поворухнувся і нічого не відповів, бо ніхто не знав, що робити; з передньої частини будинку долинув веселий сміх двійнят, потім вони про щось голосно загомоніли.

— Тільки… матері… не кажіть, — заціпеніло повторила Фіона. — І ніхто й не сказав! О, Боже! Мій бідолашний Френк!

Тильним боком долоні Педді змахнув з обличчя сльози, а потім присів і ніжно поклав руки Фіоні на коліна.

— Фі, люба, збирайся. Ми поїдемо до нього.

Вона була почала підводитися, але знову безсило опустилася в крісло; очі на нещасному побілілому обличчі поблискували немов напівзгаслі зорі, їхні золотаві зіниці розширилися.

— Я не можу, — сказала вона без натяку на внутрішній біль, але даючи кожному відчути, як болить її душа. — Коли він мене побачить, це уб’є його. Ой, Педді, це ж уб’є його! Я добре знаю Френка — його гординю, його амбіційність, його рішимість стати кимось значущим. Нехай сам переживає своє приниження, бо саме цього він хоче. Ти ж бачив, що там написано: «Тільки матері моїй не кажіть». І ми маємо допомогти йому зберегти свою таємницю. Що доброго буде йому чи нам з того, що ми поїдемо побачитися з ним?

Педді й досі плакав, але не за Френком, а за тим життям, що пішло з обличчя Фіони, плакав через вмирущий вираз у її очах.

Цей хлопець був Іоною — лиховісником, який приносить нещастя, який завжди стояв поміж ним та Фіоною; через Френка вона пішла із його серця та сердець його дітей. Щоразу, коли здавалося, що нарешті попереду Фіону чекає щастя, Френк його руйнував. Та любов Педді до неї була такою ж глибокою та незнищенною, як і любов Фіони до Френка; але після тієї пам’ятної ночі у домі священика він не міг звалювати на хлопця провину за пригнічений стан Фіони.

Тому Педді сказав:

— Що ж, Фі, якщо не вважаєш за потрібне зустрічатися з ним, то ми до нього не поїдемо. Однак мені хотілося б довідатися, що з ним все гаразд, і що для нього робиться все, що має робитися за законом. А що, коли я напишу отцю де Брикасару і попрохаю його розшукати Френка?

Очі Фіони не оживилися, але на щоках вкрадливо виступив легенький рожевий рум’янець.

— Так, Педді, напиши. Тільки нагадай йому, щоб він не казав Френку, що ми про все дізналися. Мабуть, Френку буде легше, коли він переконано вважатиме, що ми нічого не знаємо.

Впродовж кількох наступних днів до Фіони майже повернулася енергія, а зацікавлення ремонтом великого будинку не давало їй сидіти без діла. Але спокій знову набув відтінку суворості, хоча й менш похмурої, вбраної в оболонку байдужо-відстороненого виразу обличчя. Здавалося, вона більше переймалася майбутнім виглядом особняка, аніж благополуччям власної родини. Напевне, Фіона припустила, що діти та чоловік зможуть дати собі раду в плані душевному, а місіс Сміт і служниці потурбуються за них у плані тілесному.

Однак відомості про долю Френка глибоко вразили кожного члена родини. Старші хлопці глибоко співчували своїй матері, безсонними ночами згадуючи її обличчя у той жахливий момент. Вони любили її, а материна жвавість впродовж кількох попередніх тижнів відкрила їм ту грань її натури, яка назавжди закарбувалася в їхню свідомість і якій судилося викликати у них пристрасне бажання знову зробити Фіону веселою та щасливою. Якщо досі осердям, довкола якого оберталися їхні життя, був Педді, то з того моменту мати набула рівного з батьком статусу і стала поруч із ним. Тепер до неї ставилися з ніжною всепоглинаючою турботою, котру не могла порушити ніяка байдужість з її боку. Вся чоловіча половина родини — від Педді до Стюарта — дійшла мовчазної згоди у своєму бажанні зробити життя Фіони таким, як їй хотілося, і від кожного вони вимагали відданості в досягненні цієї мети. Ніхто не мав права знову завдати їй болю. Коли Педді подарував їй перлини, вона взяла їх з коротким байдужим словом подяки, і в погляді, який вона затримала на прикрасах, не було ані задоволення, ані цікавості, але кожен із чоловіків подумав, що материна реакція була б іншою, якби не Френк.

Якби не було переїзду до великого будинку, то бідолашна Меґі страждала б ще сильніше, бо батько та хлопці, не допустивши її до таємного товариства «Захистимо маму» (напевне, тому що інстинктивно передчували більшу неохоту до участі з її боку) були переконані, що тепер Меґі має звалити на свої плечі обов’язки, які Фіона вважала несумісними з її новим статусом і недоречними. Але невдовзі виявилося, що місіс Сміт та служниці з готовністю розділили з Меґі ці обов’язки. Головним чином, огиду в Фіони викликала необхідність ходити за своїми наймолодшими синами, але місіс Сміт взяла на себе повну відповідальність за малюків із такою охотою та захватом, що Меґі й не подумала співчувати їй, а навпаки — відчула певне задоволення від того, що Джимсом та Петсі тепер цілковито займатиметься економка. Меґі теж співчувала матері, але не так безоглядно, як чоловіки, бо її відданість зазнала важкого удару: притаманне Меґі сильне материнське начало було глибоко ображене дедалі зростаючою байдужістю Фіони до Джимса та Петсі. «Коли у мене будуть власні діти, — міркувала вона, — я ніколи не любитиму одного з них сильніше за решту».