Дотик - Маккалоу Колін - Страница 41

— Який красивий, — механічно мовила Елізабет і наділа прикрасу на палець. — Тепер рукавички сидітимуть гарно.

Вона з’їла курячий мус із гострим соусом, потім — кислий шербет, який за наполяганням Александра подавали між стравами, і без особливого бажання поглянула на біфштекс із вирізки. Їй хотілося хоча б шматочка риби, але вся риба в річці загинула, а до Сіднея було надто далеко, щоб возити звідти рибу. Ще один погляд на біфштекс — і вона прожогом кинулася до туалету, де виблювала мус і шербет в унітаз.

— Забагато хересу чи забагато гіркої правди? — спитала вона, хапаючи ротом повітря.

— Скоріше ні перше, ні друге, — відповів Александр, витираючи губкою її обличчя. — Мабуть, просто вранішня нудота, яка чомусь сталася увечері. — Він підняв її руку і злегка поцілував. — Іди лягай спати. Обіцяю, я до тебе не чіплятимуся.

— Еге ж, — сказала Елізабет. — Іди в готель «Кінрос» і чіпляйся до Рубі.

«Цікаво, — подумала вона, засинаючи, — а який на вигляд син Рубі, якого вона народила від принца Суня? Яка екзотична комбінація! Одинадцять років — і у школі для великих цабе в Англії. Скоріш за все, мати послала його так далеко, щоб приховати той факт, що вона — аж ніяк не велике цабе. Розумний крок з її боку».

Та Александр не відразу пішов до Кінрос-тауна, щоб «чіплятися» до Рубі; спочатку він вийшов на терасу, де світло з будинку кидало золотисті прямокутники на галявину.

«Сьогоднішній вечір став важким ударом, — подумав він. — Елізабет мене не кохає. До сьогоднішнього вечора я іще вірив, пестячи її тіло, яке вона таки стала для мене оголяти, що незабаром прийде мій час. Що вона одного разу прокинеться, збуджена моїм дотиком, вигне спину, застогне, і зашепоче ласкаві слова, і власними руками та губами торкнеться тих частин мого тіла, від яких вона сахається, коли я намагаюся її спрямувати туди. Але сьогоднішній вечір не залишив сумніву, що так буде завжди, що вона завжди сахатиметься. Що ж ви зробили з дівчиною, невимовно огидний докторе Маррі? Ви отруїли її на все життя. Вона ставить знак рівняння між сексом та розпустою, тож якого хлопця вона покохає, якщо коли-небудь на це спроможеться? Допомагай йому Боже, якщо він наважиться доторкнутися до неї!»

— Я ж казала тобі, що вона фригідна, — таким був вердикт, що його винесла Рубі після того, як Александр розповів їй про свою сварку з Елізабет. — Є такі жінки, яких нічим у світі збудити не можна. Вона — одна із них. Айсберг. Ти — прихильник витонченого кохання, ти вправний коханець, і якщо вже тобі не вдається викликати в неї сексуальне збудження, то це не вдасться нікому. Тому бери задоволення там, де тобі його дають, Александре. — Рубі розсміялася глибоким гортанним сміхом. — Елізабет там — на небесах, я — тут, у пеклі. Мені завжди здавалося, що у пеклі набагато цікавіше, аніж у раю. Мусить бути цікавіше, особливо якщо ти тримаєш бордель. Тепер тобі доведеться вживатися з двома жінками. Гарненька перспективочка, нічого не скажеш!

Відтоді у стосунках Александра і Елізабет з’явилася холодність, хоча він став приїжджати на обід частіше, аніж зазвичай, і проводив вечори у її компанії. Вправність її гри на фортепіано покращувалася невпинно, оскільки їй дедалі більше подобалася музика, але якось Александр, якому стало подобатися пускати в її бік шпильки, сказав:

— Ти граєш так само, як кохаєшся. Без пристрасті. Можна сказати, що взагалі без всякого виразу і почуття. Техніка гри — це заслуга міс Дженкінс, яка просто мусить працювати з тобою не покладаючи рук. Шкода, що ти не хочеш вкладати в музику хоч трохи свого внутрішнього «я»; утім, тобі подобається тримати в собі свої таємниці, чи не так?

Ця тирада глибоко образила її, але у міру того, як Александр ставав холодним та жорстоким, їй дедалі краще вдавалося контролювати свої емоції.

— А Рубі грає на фортепіано? — ввічливо спитала вона.

— Як концертна піаністка, з повним набором пристрасних емоцій.

— О, це для тебе добре. І також співає?

— Як оперна дива, за тим винятком, що у неї контральто, а для контральто мало було написано головних арій.

— Боюся, що я не знаю, що таке контральто.

— Вона має глибокий низький голос. До речі, я й досі не чув, як ти співаєш.

— Міс Дженкінс вважає, що мені не слід співати.

— Певен, що їй краще знати.

Оскільки їй ні з ким було поділитися про розмови з Александром, у Елізабет виробилася звичка обговорювати їх з самою собою — марне заняття, звісно, але воно давало хоч якесь полегшення.

— Краще було б вивести Рубі на чисту воду і про все відверто поговорити — як ти вважаєш? — питала Елізабет номер один.

— З нею дійсно є про що поговорити — бо більше й ні з ким, — відповідала Елізабет номер два.

— Мені Александр уже навіть не подобається, — казала Елізабет номер один.

— І недаремно, — казала Елізабет номер два. — Бо він тебе мучить.

— Але ж я ношу під серцем його дитину. Чи означає це, що і його дитину я не любитиму? Означає чи ні?

— Не думаю. Зрештою, який він має до неї стосунок? Ну прийшов, попихтів, постогнав, покректав кілька хвилин — і все. А решта — це ти. А себе ж ти любиш, правда? — питала Елізабет номер два.

— Ні, — сумно відповідала Елізабет номер один. — Я хочу любити дівчинку, яка народиться.

— Я теж. Але він хоче хлопчика.

Одноколійна залізнична лінія стандартної ширини, прокладена від Літгоу до Кінроса, виходила з Літгоу і прямувала на захід-захід-південь двадцять п’ять миль, а потім звертала на південь-південь-схід і тягнулася іще сімдесят миль аж до самого Кінроса. Швидкість її спорудження становила разючий контраст з черепашачими темпами будівництва державної залізниці між Літгоу та Батерстом, яку розпочали 1868 року і досі не закінчили.

Абсолютно скрізь продовжний ухил дороги був бездоганний; Александр сам спроектував залізницю, розташувавши її по боках гір на висоті сто футів над дном долини, щоб колія вийшла якомога рівнішою. Залізниця проходила через десять міцних і високих дерев’яних містків, прокладених через схильні до паводків річки; вона проходила також крізь дев’ять вирубів та два тунелі, кожен з яких був триста ярдів завдовжки. Завдяки китайській робочій силі він не мав проблем з виконанням робіт; китайці працювали як заведені, як машини, і, здавалося, не було в мандаринському діалекті такого слова, як утома.

Залізниця обійшлася у вісім тисяч фунтів за кожну милю, а загальна її вартість склала вісімсот сорок одну тисячу фунтів. Цю величезну суму компанія «Апокаліпсис Ентерпрайз» поблажливо взяла в банках Сіднея, а не в Англійському банку — в обмін на пільги стосовно податку, котрий ця компанія сплачувала за експорт золота до Англійського банку, який виступив гарантом. І недивно: Англійський банк уже на той час утримував золота компанії «Апокаліпсис» як заставу на суму, більшу, аніж залучені компанією кредити. Містер Модлінґ конфіденційно поінформував директорів, що золото надходитиме іще багато років. Александр і Рубі були клієнтами банку, а Чарльз Дьюї віддавав перевагу банкам у Сіднеї. Принц Сунь вкладав свої заощадження в банки Гонконга — нового ділового центру Східної Азії.

Александр купив два однакові локомотиви в англійській компанії «Грейт Норзерн Рейлвей». Це були списані локомотиви, але в надзвичайно доброму стані. Александру вони обійшлися набагато дешевше за нові, а компанія, у свою чергу, заробила чималі гроші на продажу вже списаного рухомого складу.

Вагони були придбані в іншому місці, і теж в Англії. Один з них був вагоном-холодильником, оскільки холодильні містера Семюела Морта вже працювали на повну потужність як у Літгоу, так і у Сіднеї. Коли в них не було потреби, компанія «Апокаліпсис» здавала свої вагони в оренду державній залізничній компанії, і так бувало більшість часу. Усі вагони були устатковані пружинними буферами та пружинними тяговими брусами. Найбільше занепокоєння Александра викликали гальма системи Фея — Ньюволла. То були складні гальма, які могли працювати лише на відстані не довше милі і потребували постійної присутності на потязі кількох людей, чиєю єдиною функцією було приведення в дію довгого штиря, який проходив під вагонами. Коли Александр прочитав про пневмогальма містера Вестингауза, він розмістив на них замовлення, щоб їх доставили з Пітсбурга в Пенсильванії якомога скоріше.