Дотик - Маккалоу Колін - Страница 42

Єдиний пасажирський вагон був новий, тридцять футів завдовжки та вісім — завширшки; він був змонтований на шасі-возиках. У цьому вагоні було окреме купе для керівництва компанії, а також м’які місця по обидва боки проходу для решти пасажирів, котрі платили за розцінками другого класу. Вагон мав також дещо абсолютно революційне: окремий туалет — завдяки наполяганням Рубі.

— Можна довго розводитися про візки-шасі, локомотиви та гальма, які працюють від стисненого повітря, — сказала вона на одному з перших засідань правління, — але це — ганьба, коли чоловіки, котрі конструюють і експлуатують потяги, не передбачають у них туалетів для пасажирів. Вам, чоловікам, дуже добре: вийшов на вагонну площадку і посцяв собі залюбки і скільки душі завгодно! Ви можете навіть випорожнитися по-крупному, якщо сильно припече. А ми, жінки, мусимо терпіти страшні муки аж дев’ять годин від Сіднея та Бовенфельса, а коли поїзд зупиниться — стрімголов бігти до станційного туалету. Дати копняка державній залізниці я, на жаль, не в змозі, зате я прекрасно можу дати копняка компанії «Апокаліпсис Рейлвей»! Попереджаю тебе, Александре, — встанови у вагоні туалет! Інакше я перетворю твоє життя на пекло.

Коли залізничну лінію було відкрито наприкінці жовтня 1875 року, її остаточна вартість склала один мільйон сто дев’ятнадцять тисяч фунтів. Ця сума включала в себе локомотиви, рухомий склад, пасажирський вагон (з туалетом), вагон-холодильник, поворотні круги для локомотивів на вугільній шахті підприємства «Апокаліпсис» та розвантажувальні пристрої в Кінросі, вагонні депо, стрілочні розв’язки й багато дрібного устаткування. Незважаючи на такі гігантські витрати, ніхто з директорів компанії не вважав спорудження залізниці прорахунком: за прийдешні роки вона мала окупитися десятки разів за рахунок економії на доставці одного лише вугілля, не кажучи вже про оренду. А золото прибувало з шахти у дедалі більших кількостях, і деякі шматки руди являли собою майже чистісіньке золото, трохи розбавлене кварцовими вкрапленнями; до того ж було відкрито кілька нових жил, що якістю не поступалися головній.

Мешканці Кінрос-тауна насилу вірили, що їм так поталанило. Коли розсипне золото виснажилося, населення міста скоротилося до двох тисяч осіб, але Александр знайшов їм ту чи іншу роботу на шахті. Сам він не схотів ставати членом міськради, але її членами стали Рубі та Сунь, а один з племінників Суня, Сунь По, став секретарем міської ради. Він отримав освіту в одній з приватних шкіл у Сіднеї, говорив англійською з відривчастим австралійським акцентом і відзначався винятковою працездатністю й умінням. Шахтарі та фабричні робітники були білими людьми, працівниками ж, яких наймала міськрада, були китайці, які радо копали та мотижили землю замість працювати в шахтах чи за станками. Робота Суня По, за визначенням Александра, полягала в тому, щоб прибрати огидні залишки епохи розсипного золота, заасфальтувати вулиці міста з використанням шахтної породи та смоли, займатися спорудженням будівлі міськради та офісів, а також лобіювати уряд Нового Південного Уельсу, щоб той виділив кошти на спорудження школи та лікарні. У місті вже була школа на триста дітей, але розташовувалася вона в мазанці, а лікарня являла собою дерев’яний будиночок поруч з помешканням доктора Бартона. На центральній площі мав вирости парк, довкола якого розташовувалися готель «Кінрос», пошта, поліційний відділок та всілякі крамниці.

Звісно, транспортування вугілля до Кінроса означало, що місто буде освітлюватися газом; Сунь По сподівався за два роки віднайти кошти для подавання газу трубами у приватні помешкання; до готеля «Кінрос» газ провели негайно — на превелике задоволення Сема Вонґа, бо готувати їжу на газових плитах було набагато зручніше та приємніше.

Єдине невдоволення великою кількістю китайців виходило від проїжджих на кшталт комівояжерів, але вони невдовзі навчилися тримати язик за зубами; білі ж мешканці Кінроса добре знали, що той, кому належить реальна влада в місті, — Александр Кінрос — не потерпить антикитайських настроїв. Мабуть, саме через це в Австралії кількість китайців-мандаринів зростала набагато швидше, аніж, скажімо, кантонців. Тут, у Кінросі, вони могли спокійно жити, займатися бізнесом і не боятися переслідувань з боку поліції чи побиття з боку місцевих білих мешканців. Як і білі діти, маленькі китайці ходили до школи у віці від п’яти до дванадцяти років. Якийсь час Александр мав надію відкрити в місті і середню школу, але батьки дітей, як китайці, так і білі, не бачили особливого сенсу в тому, щоб їхні діти так довго ходили до школи. Найкраще, що міг тут вдіяти Александр, — це надати стипендії особливо обдарованим дітям, щоб ті продовжували навчання в Сіднеї. Але навіть це призвело до негативного ставлення деяких батьків, які не хотіли, щоб їхні сини і (о, який жах!) доньки дивилися потім на них звисока. Такий комплекс неповноцінності неприємно вразив Александра, бо він прибув з країни, де освіта цінувалася надзвичайно високо; австралійці ж, як він помітив, не були налаштовані на те, щоб давати своїм дітям освіту, вищу, аніж мали самі. І китайці дотримувалися такої ж думки. На все потрібен час, вирішив він. Ось у чім проблема. З часом усе зміниться. І одного дня ці люди цінуватимуть освіту так само високо, як і шотландці. Бо освіта — це квиток на подорож з темряви та невігластва. Погляньте лише на мою нещасну дружину з її двома роками навчання. Вона вміє читати, але не дуже добре пише та погано знається на арифметиці. Так, вона може казати, що не вийшла б за мене заміж, але її освіта почалася знову відтоді, як ми одружилися. Вона краще говорить, краще висловлює свої думки — лишень погляньте, як вміло напустилася вона на мене через Рубі! У шотландському Кінросі вона б так не змогла!

Наприкінці жовтня, коли було здано в експлуатацію залізницю «Апокаліпсис Рейлвей», з вагітною Елізабет уже важко було спілкуватися, хоча вона й виступила господинею на кількох прийомах, улаштованих для поважних осіб з Сіднея; дехто з них почувалися дуже некомфортно, бо залізниця з’явилася в Кінросі раніше, ніж у Батерсті. Через цю обставину мешканці Батерста прибули до Літгоу і влаштували там демонстрацію.

Нарешті Елізабет познайомилася з Рубі Костеван, яку ніяк не можна було виключити зі списку запрошених. Єдиними гостями, які залишилися ночувати в Кінрос-гаусі, було подружжя Дьюї; усі решта влаштувалися в готелі «Кінрос».

Гості прибули на вершину гори захекані та ошелешені; час від часу чулися вигуки захоплення. Поїздка у вагонетці була такою незвичною, що приїжджі, а особливо дами, були і налякані нею, і заворожені. На Елізабет було майстерно зшите плаття з сірого атласу та новий набір коштовностей, подарований Александром з цієї оказії: сапфіри та діаманти, оздоблені платиною, до того ж сапфіри були блідшими та прозорішими, аніж зазвичай бували ці камені. І, звісно, на одній руці вона носила діамантовий перстень, а на другій — турмаліновий.

Вагітність підкреслила її красу; гордість і самоповага, які ставали дедалі сильнішими з кожним днем, дозволяли Елізабет високо нести свою красиву голівку на граціозній шиї; її чорне волосся вивищувалося купою кучерів, серед яких блищали сапфірові та діамантові прикраси. «Будь як королева, Елізабет! Стань біля свого зрадливого чоловіка в одвірку і посміхайся, посміхайся, посміхайся!»

Елізабет, ясна річ, не наділяла Рубі такою рисою, як здоровий глузд і тактовність, але вона, незважаючи на це, мала такі риси у своєму арсеналі і пускала їх в хід, коли в них була потреба. Рубі приїхала останньою вагонеткою разом із Сунем у всій його мандаринській величі. Вона попрохала Александра, щоб той її відпустив, але надаремно.

— Якщо так сталося, — мовила Рубі, — то ти б краще надав своїй дружині можливість зустрітися сам на сам зі мною напередодні такої важливої події. Маленькій сучці і так важко вправлятися з великою кількістю поважних цабе, а тут іще я припхалася!

— Я волію, щоб ваша перша зустріч відбулася саме серед натовпу незнайомців, — відказав Александр тоном, що не допускав заперечень. — Вона трохи чокнута.