Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 130

Він монастир св. Спаса, заложений і зачатий Львом, останнім князем руським, велів докінчити і його ченцям маєтність надав.

Чому ж, ради Бога, Жигимонт III не робить того, що робив Жигимонт І?*

* Глузування з цих відкликів до Старого Жигимонта бачили ми в "Промові Мелешка" — т. V, с. 474.

Чому не йде у всім слідами його справ і поступків, аби його панування було подібне до панування Жигимонта І?

Чому й сенат не стане при тім, аби той шановний нарід (руський) був захований у покої? Тоді він (сенат) був у нас в такім же поважанні, як сенат Жигимонта І!

Чому ж стан шляхетський не мав би так обстоювати права й свободи, як наші предки за Жигимонта І обстоювали?

Але, може, хто скаже: "Вже сталось! Дано Крупецькому привілей, було б це проти королівської гідності його одміняти. О нещасливе слово! Яка ж інша гідність може бути в пана (короля), як не право посполите, котрим він на маєстаті Польщі засів? Адже це закон, що привілеї дотримуються тільки такі, що не противляться праву; а той привілей не тільки право ломить, але згоду народів розриває, — так якби серце видирав у Вітчини Матері нашої. Той привілей, як вугіль, що може розвести великий огонь.

"Але ж не люблять двірські (міністри) жадних привілеїв зміняти". Та, ради Бога, що в тім злого: поправити і змінити, що треба. Чи не краще змінити згідно з правом, що проти права сталось, ані ж би шляхта польська таке зробила, як за Ягайла — що два привілеї на соймах перед королем і сенатом мечами порубались!

"Але ж раз собі сподобавши Крупецького, не годиться зміняти". А чи не краще змінити його, ніж би так з ним сталось, як з Домаратом, старостою великопольським за Ягайла, що його шляхта великопольська в Піздрах розрубала? Або з Куропатвою за Казимира Ягайловича, которого шляхта руська з староства холмського прогнала?

Що за користь має король й. м. з тих великих клопотів, що поробив з народом руським? Та тільки користь, що як єсть нас, слов’янських народів вісімнадцять (!), так усі рятунок своєї свободи покладали на королів польських: всі були того переконання, що польський нарід визволить їх з тяжкого поганського ярма, і всі готові були віддати життя своє в кожній потребі короля і народу польського. А тепер, як стала кривда діятись народові руському, — вони нам головні неприятелі! Тепер вони готові самі на війні померти, жінок і дітей своїх попалити — як у Смоленську вчинили, ніж прийти до якоїсь згоди з нами, своїми однокровними!

А що перешкоджає до заспокоєння Москви? Тільки покривджена руська віра.

Що спричинилося до погрому Потоцького?* Тільки неохота руського народу до народу нашого.

* Мова, очевидно, про один з походів на Волощину тих років.

Кількадесять тисяч русинів, вигнаних поборами, сіло коло Егра і Сольнока, чого сподіватись від них? Тільки одного, що вони за грабіж схочуть відплатити грабежем, за порушення їх віри хочуть помститись нарушенням гаманців, возів і статків ваших.

Хто має честь, хто любить свободу і спокій Польщі, мусить до того пристати, щоб старі права й звичаї в цілості зіставались".

Тон її взагалі здержливий і спокійний, далеко спокійніший, ніж Смотрицького і Мужилівського. Погляди автора на форму полеміки характеризує це закінчення четвертої книги, присвячене обороні Ортолога ("Треносу"):

"Хоч і Ортолог, і Філалет, і Зизаній мають свої хиби, але в тім, що їм закидає Апологуючий, їх погляди і гадки того роду, що сам Апологуючий, ганячи їх, виявляється вартим великої, коли не всілякої нагани. Бо хибно задає блуди і єресі трьом згаданим авторам. І видко, що слушно ляментував Ортолог, бо були і тепер єсть такі, що пішли за блудами, відступивши від правди (роз.: православної). Що дотикається ущипливих слів їх, особливо Ортологових, то їх ніякий побожний і уважний чоловік не може хвалити, але автор "Апології" неслушно за них ганить. Бо він сам не тільки в "Апології" щипає тих авторів, котрих погляди силкується знищити, але і в "Розправі" автора "Антидоту" і ще другого мужа разом з ним так штихує, що можна було б слушно сказати, що як автор "Апології" і "Розправи" хоче бути учителем Ортологовим в тих поглядах, які він проголошує за хибні, так і в ущипливих словах Ортолога дух того ж автора "Апології" і "Розправи" був його містром (наставником). І в те, що в вину він поставив Ортологові, він сам трохи не по вуха вліз у розправі своїй з автором "Антидоту".

Отже, хто не бачить того, що він не мав права ганьбити за це Ортолога, і за це заслужив якнайбільшу догану в тих, що люблять бога і честь" (с. 532 — 3).

Такі поняття про літературну честь треба поставити в заслугу молодому авторові; але ця здержливість полемічного тону при бідності змісту й думки тільки збільшує сіре й нудне враження від цього довгого трактату. Православна київська верхівка могла мати формальне задоволення, що останнє слово в полеміці з Смотрицьким зісталось за нею, і вона — хоч формально — вже все-таки порахувалася з інвективами свого відступника. Але враження "Антапологія", видимо, не зробила ні в своїх, ні в чужих. Вона прийшла запізно.

Уніатські плани були вже провалені, і з цього боку вже ніщо не загрожувало. Після соборного бойкоту 1629 р. козаччина провела весною 1630 р. дуже ефектну кампанію під знаком охорони руської віри, завдавши болючі удари польському війську. "От і унія, лежить русь з поляками", — записує сучасний український мемуарист, вкладаючи, очевидно, ходячу фразу в уста коронного гетьмана Конєцпольського як відповідь на уніатські вигуки на львівському соборі 1629 р.

Польський уряд узяв на розум цю научку. З другого боку, перспективи неминучої війни з Москвою, що справді цілком явно виявила охоту, за старою традицією, використати для воєнних і політичних завдань невдоволення православних Польщі й Литви, наказували державним польським верхам сугубу обережність супроти православної церкви. На останнім соймі, відбутім за життя старого короля в березні 1632 року, на адресу українського елементу взято тони можливо лагідні і прихильні. А смерть короля, що наступила в останні дні квітня н. ст., відкривала можливості енергійного наступу з боку православних і протестантів на католицьку більшість, щоб зліквідувати систему релігійних обмежень, виплекану за довге панування Жигимонта III. Замисли Смотрицького, Рутського та ін. в цих обставинах не мали вже значення, і не варто було ламати списів ні за них, ні проти них.

Після львівського фіаско Смотрицький тихо гас у своїм Дерманю, на початку 1631 року пошанований від папи за свої католицькі заслуги титулом "архієпископа гієраполітанського" "in partibus infldelium" замість архієпископства полоцького — маленька потіха за крах великих планів.

Єзуїт-панегірист описує ще інші знаки пошани, показані йому від римської курії: папський секретаріат доручив Смотрицькому перекласти на латинську мову свої писання в обороні унії і прислати до Рима "на потіху св. отця", і коли Смотрицький прислав ці писання, папа звелів списати копію і зложити її в замку Ангела, в бібліотеці вибраних писань.

Уніати і католики оповідали, мовляв, смерть його прискорила отрута, нібито православні постановили зігнати його зі світу, і якийсь чоловічок з Києва, впросившися до нього в службу як добрий співак і писар, отруїв Смотрицького. З серпня 1633 р. він почав хорувати на селезінку, їздив лікуватися до Острога, але, пробувши там два тижні, повернувся ще немічнішим і 27 грудня помер. Ті, що виряджали його на той світ, оповідали, що коли він уже помер і тіло його застигло, руки його легко розігнулись, щоб прийняти папську грамоту (breve), котрою йому надано титул архієпископа. А потім так міцно стулились, що не можна було вийняти її з його пальців; коли ж до другої руки хотіли вложити патріаршого листа, то небіжчик його "ані одним пальцем" не прийняв; таке було посмертне чудо, засвідчене друкованою атестацією митр. Рутського.