Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 147

Для характеристики цих ідей і їх літературного викладу наведу насамперед такі міркування з трактату про чернецтво.

"Іноческоє житіє — христіанского житіа єсть съвершенство. Съвершенство же христіанскоє — Христова житіа єсть подражаніє. Христос же съвершенство не в ином положи раз†в нестяжаніи. Вся бо заповЂди юноша совершил бЂ раз†точію єдиная сея рече єму Христос: "Иди продаждь вся имЂнія твоя и раздай нищим и гряди во слЂд мене. Нестяжанієм бо и съвершенноє съвершенство и любовь съвершенная съвершится может. Идеже бо моє и твоє, нЂсть там мир и вседружество.

Іноческоє истинноє житіє на нестяжаніи основаєт ся, цЂвством и послушанієм состоит ся, любовію же съвершаєт ся. Вся же добродЂтели от сих четырех як от источника истекают, и в разум божій съвершенный человЂка исправляют, и съвершают, и єще на земли в тЂлЂ суща небеснаго наслажденія творят причастника, таин божественных самовидца, божественныя славы наслЂдника и ангелом служителя и събесЂдника" 1.

Як взірець Могилиних гімнів наведу отсей "ірмос" на тему смертної години:

"ТлЂнного и временного житіа, суєтного же мечтаніа мира сего образ, прійдЂте, братіє, — нынЂ в представляющим ся брать видяще, c слезами в покаяніи Христу възопіим: Пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и в ограду небесную со святыми ти покой 2.

1 Ориг., л. 4, "Арх.", с. 171-2.

2 "Покой" — тут, очевидно, дієслово, від покоїти.

Мечтаніє сонноє, пара же и дым, трава и цвЂт сельный быти зряще житіє наше, отвержЂм житейскую, братіє, печаль к небесному възнесшись житію, в покаяніи Христу вьзопіим — Помилуй пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и с святый покой.

Окрест нынЂ стоящіи братіє, зряще, како всує мятет ся всяк человЂк, оставим єже о временных печаль и преложшесь мыслью к небесным, в покаяніи Христу възопієм: Помилуй и пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и с святыми покой" 1.

А от з канона подячного:

"Приносит ти, ДЂво, благодарственную твоя Лавра пЂснь о преславном своєм тобою избавленіи, — сыну твоєму вЂрно зовущи: "Слава, Христе, силЂ твоєй!

Испустила єси с небес, ДЂво, на молитву раб твоих дождь, як же огнь враги попаляющ, и от твоєя обители отражающ. ТЂм сыну твоєму възопієм: "Слава, Христе, силЂ твоєй"!

Пещный пламень иногда в росу благочестивым приложи ся. НынЂ же твоим, богомати ходатайством роса в огнь претворись и враги попали не поющія: "Слава, Христе, силЂ твоєй".

Трищи покусивших ся твоєй обители насильствовати воин, явленієм множества въоруженных ангел, в бЂгство претворила, не хотящих пЂти: "Слава, Христе, силЂ твоєй" 2.

1 Там же, с. 144.

2 "Архив", с. 163.

З сих писань Могила не видрукував за своїм іменем нічого.

Натомість випустив проповідь на Хрестопоклонну неділю на тему самовідречення — поняття хреста Христового як свою сповідь віри в строго аскетичному дусі, не згірш якого-небудь Копинського або Копистинського.

Виголошуючи її перед громадою і пускаючи для вжитку не тільки чернечої, але і світської суспільності, він і написав її мовою, зближеною до "посполитої", а не чисто церковної, доволі зручним риторичним стилем. Як взірець його наведу сю "експозицію":

"Абысмо особливе научити ся могли, для чего церков с(вя)тая, матка наша, в посродку постного рая животворящє крестноє древо пред очи выставляєш, с пилностью послухаймо.

Межи иншими многими причинами три напреднЂйшиі тым суть:

"Причина першая:

Абысмо упрацованый и трудами постнои дороги земдленыи под тЂнем листя того животворящого древа, то єст(ь) с припоминання добродЂйств через крест от Христа нам поданых одпочинок и охолоду нЂякуюсь духовную мЂти моглы.

Мерру албо горкость утрапеня и удрученя тЂла, c постных подвигов бываючую, солодким припоминанєм спасителнои Христовы муки и тым нового Израиля вожа а второго Моисея жезлом усолодили.

И способнЂйшими себе до охотного подняття другои половицы постнои працы учинити могли.

А снадне c постнои пущи посилени хрестною солодкостю вышовши, до пожаданои духовного отновеня от X. Ісуса через крест въскресеніє даннои обЂцанои земли внійти могли.

Другая: "Абысмо через припоминанє и самою речью вираженє знаку спасителнои муки Г. Бога и Спаса нашего І. Христа, през которую нас от вЂчной неволи княжати тмы вызволил,

сынами и сполдЂдичами кролества своєго учинити рачил:

яко через наидорожшіи подарки, (до) милостивого и ласкавого и до вдячного принятЂя постных наших прац, трудов и молитв и до отпущеня грЂхов наших учинили.

АлбовЂм не так суть вдячныи и милыи добродЂем наболши подарки от тых которыи добродЂйства приняли, яко гды добродЂйства их вдячне припоминаны, хоч при наменших подарках выличаны и выславованы бывают.

Третяя причина: "Абы смо знак хоругов пана и кроля неба и земли предидущую видячи.

яко найбарзЂй постом, милостинею и молитвою въоружившися,

тЂло, свЂт и діавола звЂтяжили.

И всЂми зась добродЂтельми мле можност(ь) наша приоздобившися,

и отрастем єго подобными през умертвенє тЂла ставшы ся,

з триумфом як от чъртога от гроба исходячого споткали и привитали" (272).

Ставлячи в обов’язок, особливо станові чернечому, аскетичне самовідречення, оратор малює його такими рисами:

"През тоє запрЂне ся самого себе он от нас найбарзЂй потребуєт, абысмо пожадливости тыи, через которыє долгого жывота и роскошей прагнемо, от себе откинули и до щенту уморили. Отколь не толко свЂта, родичов албо повинных, але што над всЂ речи найтруднЂйшая єсть и самих себе запр! Ђти ся приказуєт.

Котороє запрЂнє ся на ином мЂстцу называєт пан "ненавидЂніє душа своєя". Яко божественный Лука мовит: "Кто хочет ити до мене и не взъненавидит отца своєго и матку и жену и дЂтей и братію, єще же и душу свою, не может быти учеником. Што подаючи до зрозуменя онаднЂйшого божественный Златоуст так мовит: "Гды розумЂєш, што єсть запрети ся иного, тогды добре поймеш, што то єст запрЂти ся себе самого. Кто иного ся заприт, то єст албо брата албо слуги або кого иншого, — гды обачит, же єго розгами сЂкут, вязенєм трапят, албо што иноє терпит, — не забЂгаєт, не помогаєт, не скланяєт ся, ани ся жадным способом взрушаєт, яко згола отчуженый от него. — Так Господь наш хочет, абысмо тЂлу нашему жадным способом не фолговали. Жебы смо єго не щадЂли, гды быто бывает, гды выганяно, гды палено, люб, што иноє терпит таковоє.

А то гды рекл до кождого: "Запри ся самого себе, войди в небезпеченства, на подвиги и працы себе выдай, а то так зноси, кобы хто иный терпЂл, — теды тоє запрЂнє ся самого себе называєт єдин з учителей 1 мученичеством. — "Жаден мовячи — нехай не речет, иж за наших часов мученическіи подвиги быти не могут. Поневаж маєт и покой наш мучеников своих. ГнЂв бовЂм утулити, от вшетеченства 2 утЂкати, справедливость заховати, лакомством погоржати, пыху смЂряти великая часть мученичества єсть" (283).

Цю практичну повздержність далі оратор розвиває для вжитку людей, що живуть у світі:

"СвЂтокіи зась любо позвЂрховне так досконале ити за Паном не хотят 3, єднак абы забвенными быти могли, конечне внутрие тыи три цноты 4 тым способом заховати, тым способом заховати повинни суть.

1 На боці цитата з Августина "О церкви".

2 Розпусти.

3 Себто виходячи з світу в монастирі.

4 Вони вичислені далі: виріктися себе; взяти на себе хрест Христа і йти за ним.

Напрод доброволноє выреченє ся самого себе и всЂх марностей свЂтских через престанє злостей и воздержанє ся от намЂтностей и пожадливостій телесных, и через не пр(и)кладанє сердца и любви до речій тогосвЂтных, яко то: до славы, до богатства, до збираня маєтностей и иных достатков, заховати повинни — ведлуг псалмисты мовячои: "Богатство аще течет, не прилагайте сердца".

И хоч таковыи добра тогосвЂтніи мают, и в них оплывают, так их мают якоби их сами для себе не мЂли, але же им цо вЂрных рук от Пана даны суть до пристойного шафовання и ведлуг воли єго самого 1 уживаня завше жебы помышляли, ведлуг науки Павла святого (цитата).