Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 168

2 Співали б тільки невидимі ангельські хори, а не людські: церкви стояли б безлюдні.

3 Чернецтво чину св. Василія.

Буква T зложена з звізд та астрономічних знаків, вірша описує ніч, не без поетичного хисту (Milo patrzyc gdy na noc w zlocistym zawoiu Wyiezdzaja planety z swoiego pokoiu:

Tam ich konie ognista grzywa polyzlenie Zawoduiac do kola nebiosa haftuia. Мило дивитися, як виїздять на небо в золотистих намітках планети, і їх коні, блискаючи огнистою гривою, гаптують небо, уганяючи в коло своїми перегонами). Пускається в міркування про календарні зміни пор року, гороскопи астрономів, змінність людської фортуни і т. д. і кінчить закликом до Могили: його проміння миліше від світла зір: "Поки ми тебе, Могило, будемо мати, В церкві руській ніколи ночі не видати".

Буква R представлена лозою з винними кетягами, гронами, що зриває рука, і тут же квітки, мабуть, нею ж зірвані. Автор пускається в міркування, переплітані різними античними йменнями і символами, про дивну силу вина над людьми і т. інш. і кінчить порівняння штучним, натягненим і слабо розвиненим, з овочами Могилиного вертограду: "А хто, презацний Могило, побачить твої грона і серед них білу рожу богоданної східної віри, котру Бог рятує в усіх клопотах? Хоче він, щоб у руській церкві була вічна і не в’яла ніколи його хвала і ти утворив йому цю хвалу працею побожних докторів (учених), що знаходять у всіх людей признання своїми цнотами і наукою. Не залізом буде вона побивати ворожі лави, а правдою. Чому? Бо то шабля на їх язики!"

Буква M — досить складна комбінація. Головна фігура — це квітка, подібна до гвоздики, з коментаря довідуємося, що це пальма, яка символізує Могилу як розкішну квітку руського вертограду. До вінця цієї пальми прив’язаний тяжкий тягар, але він ледве-ледве що трохи може її нахилити. З другої сторони до неї лізе з наставленими пазурами лев, "скимн рикаяй" — символ ворогів православної церкви, але його відстрашує огонь, що вибухає з-під коріння рожі. Вірш пояснює, що льви бояться огню, а льви, дракони, василіски — це ті вороги, що "пазурами фальшу окрутно шарпали східну правду і пускали на неї всякі обмови". "Шарпали вільності, надані від королів польських, щоб засипати їх порохом і позбавити вічної краси". "Але хтось" крикнув (уніатам, апостатам, очевидно): чи ж церква (східна) не кутала вас своїми пелюхами, не вказала своїми руками тої правди, що зачерпнула від Спасителя і отримала від святих учителів? Чи вам коле очі старина, яку все ще заховує Східний Царгород і нас укріпляє в ній пастирською любов’ю, хоч сам стогне від нелюдського турка? Чи вам зробили яку-небудь кривду наші предки, прикрасивши нас правами, котрі тепер кладемо перед найяснішим королем, під очі мудрого сенату? А він (король) розітне той вузол своєю увагою і повагою польського сенату. Та скоро тільки ти, зацний Петре, в своїй ясній справі з противниками, на світ польський перед найясн. Володиславом і його мудрими сенаторами виставив російського Феба (сонце) віри, що прийшов сюди кругом (небесним) зі Сходу і обдарував Київ хрещенням, так зараз тим промінням відстрашив від себе тих львів і драконів і від тебе, мила Росіє!

Мовчи ж, мудрагелю, про пальму 1. Бо вона не хилиться під ніяким тягарем, хоч би й найбільшим. А коли хочеш бачити пальму в руськім світі, Знайдеш Петра Могилу в Київськім повіті".

1 Себто залишіть в спокої Могилу, обмовці!

Букву О цим разом представляє перстень з великим каменем — знак єпископської інвеститури в католицькій церкві: 10-строфовий вірш, тої ж будови, як у "Евфонії", описує в риторичних образах цей факт: "З ласки пана небесного, що засвітив небесні круги, з ласки пана з дому австрійського (!), пожаданого монарха польського, що призначив тебе на цей уряд і нам дарував. Київська Софія до себе кличе новопризначеного митрополита — як у "Евфонії":

"Сиві мури церкви неосяжної (вл., котрої не можна обійти), виставленої за Ярослава і тоді оздобленої, підперті атлантськими марморами, вживали оце зараз такі слова: "Прибувай, пастирю, в вірі постійний! Митрополите, дорогий клейноте, освяти наші пороги! Пробуваючи в неволі у неприятелів, а сидячи, як богиня, над Києвом, там, де безмежний вал висипано на всі сторони, прагнула я, аби завсіди відбувалася жертва Богові вчоловіченому, аби люди тішились і Бога хвалили!"

Ті слова підхопили зефіри й занесли в ті краї, де буйний Ганг приносить дорогі метали, а Гідасп поїть своїми золотими відногами. І от вони посилають тобі перстень — перстень на пастирську лівицю, з своєї криниці і разом з нами радо вітають тебе! Не дивуйся, твоя голова, як голова пастиря — в золотій короні, а руки твоєї перстень має бути заслоною!"

Буква H представлена в вигляді двох церковних веж, з котрих простягаються руки і стискують одна одну навзаєм. Вірш пояснює цей символічний образ: одна вежа — це православна церква, друга — Петро Могила, а при цій оказії несподіваний панегірик київському воєводі Янушеві Тишкевичу, що, мовляв, підтримував Могилу в сенаті, а ми додамо — мабуть, дав Могилі тиху згоду, щоб забрав св. Софію від уніатів у його воєводській резиденції, де він самодин репрезентував королівську владу — був єдиним представником державної екзекутиви. Доволі дивно це виглядає, бо в козацькій традиції (Самовидця) Ян. Тишкевич лишив пам’ять якраз найбільшого гонителя руської віри, але заробив він її, очевидно, пізнішими часами, а в цей момент могилянці, видимо, хотіли його погладити. Вірш досить інтересний з формальної сторони, тому я подам його переклад.

"Вже сорок разів Титан (сонце) на своїх золотих конях привітав Овна (сорок разів сонце вступало в знак Овна — 40 років минуло), але відступник все не хотів подати руки святій правді Сіону (православній ієрархії), що бажала свого батьківського трону (св. Софії). Робив їй усякі образи, а не послуги. Аж тоді вона руку протягла, зацний Петре, взяла твою руку до своєї: видко, прагне тримати тебе й годувати на своїм лоні, в православнім гурті (w lonie). Сама вона вежа правди і тебе вважає теж її вежею, ставлячи поруч себе. Бо до тебе стріли неприятелів завсіди так густо літали на соймах, наче Африк (вітер), замітаючи порох своїм пір’ям, починає сіяти листя на землі зеленій, різного квіту гуртом прикрашеній. Або як сердиті планети — щорічні господині горизонту — почнуть виявляти свою фурію речам підлунним, як от над тихим збіжжям, обкидаючи його градом або посипаючи снігом лебединим (лебединого кольору) і проломлюючи покров (oblok) Церери. Ти, Могило, маючи від Бога поміч у своїй невинності, зносив то терпеливо, як вежа, зв’язана муром, і кінець кінцем зрада всяка була потоптана, а ти показав себе королеві і всім, як те золото, що виносять на світ з землі комашки, виявив правду руської церкви. Мав єси в тім за собою мужнього з Логойська Януша, в котрім отака-то славна душа, що він, пам’ятаючи жертви на церкви своїх предків і свої власні, додавав тобі ради — своїми мудрими порадами і поважними нотами в сенаті. Розумію Януша Тишкевича, зацного заслугами і кров’ю (походженням) воєводу того міста, де стоїть церква безцінна, названа іменем Софії! Гей, може, за Вас (за часів Могили і Тишкевича) прийдуть до нас літа Сатурнові (олов’яні), а літа сталеві відошлють до Індів!"

Буква І цим разом представлена запаленою свічкою на свічнику, а вірш пояснює, що це свічка в св. Софії за Могилину заслугу.

"Коли б, преславний Могило, виставляв я свічку від серця свого, поставив би я тобі, коли ти задумав виступити походом (wyprzac) туди, де стоїть Ярослава церква, — митрополичий престол, та церква, що має в собі образи, правда, не всі цілком цілі, розцвічені не кунштем малярським, а дорогим камінням, а в’яжуть (обрамовують) їх сиві алебастри і мармури, окружені старовинними мурами! А при тім подумав: "Хто дасть (тій свічці) світла лікейського (небесного) 1 святого, аби відганяла темноту?

1 Миколая Мирлікійського, очевидно.