Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 169

І яка б то мала бути свічка? Це твій герб, Петре, і твої заняття, котрими ти світиш нам, чисто як якась планета! Твоє заняття — книга і учителі (церкви), милі і цікаві диспути в різних питаннях. Ти, пильнуючи мудрих книг, добре вмієш розтинати (питання) і розумієш, який має бути їх кінець (висновок). В тих заняттях помагають тобі сини Мінерви, котрих ти своїх зафундував у Києві, аби він, маючи в себе Аполлона, міг виполоти неполітику з своєї грубості і (перейти) до мудрості: схиливсь і дививсь на учених мужів, добре випосаджених музами і людськістю (гуманітарними науками). Феб і Марс, змовившися між собою, уділили огня твоїй свічці. Етна радо звернулася до своєї сірки, аби добре нагодувати свою свічку полум’ям. Взагалі коли б захотів єси, Могило, зібрати огні до того свічення, показали б усі таку охоту (дати огню), якої кожен побажав би собі. Зараз і Вулкан з теготородної столиці — з Олімпу, де місяць міняє свої лиця, прибув сюди; хоч багато є тут йому речей противних, але він радо пішов на послуги тобі, Могило. Але свічка — скоро тільки побачила огонь твоєї, Петре, любові в церкві, — зараз від неї взяла собі світла! Чому? Бо неправди більше злізе (siedzie) совам, коли той огонь набере сонячного проміння".

Наступне L представлене в вигляді руки, що тримає прапорець, і вірша запускається в згадки про колишні воєнні подвиги Могили. "Що чиниш, лицарю? Бачу в твоїх руках знак Марса, а не шолом Спасителя. Адже тут не Хотин, Петре, не турецька Беллона, нема тут отаманської кривавої шаблі. Ти вже перестав гладити палашем бусурманські голови і поїти бистрим Дунаєм їх (krzcic). Ти вже попрощався з гнівливою Беллоною; зброя, коні, списи — у тебе відставлені. Кинув єси молдавський скіпетр Христові під ноги. Для чого ж підносиш цей знак тривоги? Віддав єси пурпур пишному світові, одягши волосяну одежу Ісусову. Перли, каміння, дорогі клейноти замінив, зацний Могило, на чернечі щоти" і т. д.

Нарешті о таннє А представлено циркулем; автор вірша, громадячи купи риторичної ономастики, добирає різних мір слави Могилиної династії і кінчаючи емфатичною гіперболою: "Європа, Азія і край Американський разом з пекучою Лібією викрикують (ім’я) Могилів. Мовчи ж, лютне моя, бо на старі літа має Петр за ораторів усі частини світу".

Потім прозова "перорація" — прохання прийняти цей твір і уділити благословення царгородського престолу "всій хоругві (дружині) здвигненого тобою в Києві Парнасу". "Бо вона, що присвячує це тобі, не залишає голосити перед усім світом сарматським, що снопи твого православного жнива, квітки з твого вертограду (wiridarza) російської церкви, довгождані щепи твого винограду наук, як дасть Бог, дадуть в будучності багаті кетяги і ягоди cery православної на втіху і спасенний ужиток".

"Бо раз запалившись незгоримим огнем до суворої Мінерви, ти ніколи не тратиш цього запалу і любові (не перестаєш давати іскри любові), розтрачуєш на це своє останнє майно з усієї душі, аби в народі нашім, дещо присипанім порохом неуцтва, через утиски і наїзди апостатів, за твого часу і в тобі відродився той цісар Константин, фундатор академії царгородської. В тобі, що показав себе передусім без облуди діамантом віри, кружалом цнот, перспективою мудрості. Дійсно, вступив єси в стрем’я святого київського митрополита Петра, бо за твого часу росте в Росії

не кіммерійська пітьма невігласів, а найясніше науки сонце,

не темні недбальства хмари, а блискуча уваги погода,

не зарослі простацтвом голови, а вичищені політикою чола.

Живи ж, преосвященний пастирю і патроне, під ясним оком щастя й здоров’я стільки літ, скільки в нашій "Мнемозині" можна нарахувати літер. Бо то теж з твого добродійства джерел вилилися струмочки на цей паперовий загін!

Живи Богові, православній церкві і музам!

Богові — як пильний в своїх обітницях чернець.

Церкві — як довгожданий, православний митрополит і екзарх.

Музам — як гойний фундатор.

Живи — а що ми в тих римах лаконці 1, не дивуйся.

Бо коли б ми човном тупого розуму нашого схотіли переміряти океан слави твоєї, скорше б рік минув, ніж би змогли ми пристати в порті слушного і належного імені Могил. Я скінчив".

1 Лаконці — себто спартанці — вважалися неважними поетами-віршарями.

Але це ще не кінець книжечки. На передостанній сторінці вирисувана піраміда і в ній напис (прозовий): "За сорок літ обороту кругу не було на руськім горизонті, кому б могли бути виставлені несмертельної піраміди колоси — всіх устами, всіх серцем, окрім твоєї преосвященної особи з огляду на твоє походження і твій уряд православного митрополита, Могило! Бо ти в стрем’я предка твого Муція відважно для корони Польської вступив і для церкви східні права від короля отримав". Нарешті, на останній сторінці — віршована осторога "зоїлові", аби не квапився зачіпати Могили, бо коли через старість утратив уже зуби, то тут може позбутися й губ.

Як бачимо, твір незвичайно характеристичний з літературного погляду: він яскраво малює нам прагнення і досягнення могилянського Парнасу, що давав напрям літературній школі наступної доби — цьому "фліоразованню палядійських кунштів на довціпах руських", дарма що подає її овочі не в ідеальній латинській, а в вульгаризованій, для ширшої шляхетської авдиторії польській формі. Типові і характеристичні ці ухили в панегіричний гіперболізм і сервілізм, упадання до ніг усяких добродіїв-меценатів, величення шляхетного походження, гербів-клейнотів, гіперболізування подвигів, творення і розмальовування фіктивних генеалогій, погоня за античними паралелями, міфологічними метафорами, начинювання ними до неможливості свого викладу — бажання в усім "до кінця нігтів" показувати себе ерудитом — слівця не сказати просто, а все з якимсь "палладійським натяком". В цім утворі ця тенденція відбивається особливо сильно, місцями просто-таки карикатурно, невважаючи, що авторам не можна ніяк відмовити літературної здібності і віршувальної техніки.

З другої сторони, це треба підчеркнути, що з цею погонею за католицькими, польсько-єзуїтськими взірцями в’яжеться безперечний український — чи, як кажуть автори, "православно-руський" або "російський" патріотизм. Вони дійсно запозичують від "католицьких академій" форми й засоби, беруть у них "палладійські куншти", але на те, щоб приспособити їх до православних українських традицій, церковних і політичних, взяти ці "куншти" на українську службу. Бачили ми це величання Царгорода як самостійного церковного й культурного огнища православного світу (про єрусалимський патріархат — патрона попередньої, непривілейованої київської ієрархії — вже нема мови); він величається як рівнорядний з Римом церковний і культурний центр, з академією Константна Великого і традиціями східного цісарства. Поруч його свій власний старий державний центр з традиціями старих київських князів, "неосяжними валами", церквами і монастирями, з велетнем Дніпром, котрому Польща не могла нічого поставити побіч, садами й виноградниками і в центрі того всього св. Софія — "богиня" цього старого Києва з своїми мозаїками, малюваннями, мармуровими різьбами і т. д. апофеозується як пам’ятка незрівнянної розкоші й слави.

Ця сторона варта уваги, вона до певної міри урівноважує сервілізм і упадання перед "добродіями": з національної сторони київський Парнас тримається гідно: "віддає кесареві", чолобиття державі, королеві і його сенатові, а поза тим Русь і Польща — це два рівнорядні світи, носії двох світових культур, представники двох цивілізованих світів. На взірцях католицьких мають вироблятися "довціпи руські", має виростати самостійна й окремішна культура українська ("православно-руська").

Стільки щодо літературно-ідеологічної сторони цих писань. З становища моменту — тактичних завдань Могилиного гуртка — звертають на себе увагу виявлені в цих панегіриках тенденції представити Могилу головним, а властиво єдиним борцем за права православної Русі і йому приписати всі здобутки безкоролів’я. Цілком ігноруючи парламентарську боротьбу — дійсно відважну, витривалу й завзяту, проведену в посольській палаті такими старими і заслуженими українськими парламентаріями, як Древинський, Кропивницький, Кисіль, Гулевич і інш., що цілими десятиліттями виносили на своїх плечах цю боротьбу і тепер дійсно ефектно вінчали її за поміччю протестантів здобутками безкоролів’я, на користь загальну, без усякої користі персонально для себе, навпаки, мабуть, зломивши цим свою персональну кар’єру (за виїмком Киселя ніхто з них не добився до сенату, хоч були це люди визначних політичних здібностей), панегіристи їх коштом висувають Могилу. Нібито він "на всіх соймах" був метою для ударів противників православної Русі, він боронив її прерогатив, виливав "океани сліз" над її кривдами, демонстрував її права і кінець кінцем добився їх реституції. Не парламентарна боротьба в посольській палаті, а його закулісні заходи, його заслуги в короля і Річи Посполитої, а ще більше його високе походження і зв’язки з такими ж великими панами, як він сам, рішили справу, і він одержав те, чого даремно цілих 40 літ 1 добивались представники православної Русі.