Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 75

1 Plut. in Lac.

2 Brusem lib. 3, cap. 33, ex Livi.

Таку вільність нарід наш руський за княжат своїх здобув. З нею славному Королівству Польському інкорпорований, її потверджено йому привілеями і присягою королів польських. Її він тримав у своїх попередніх віках непорушеною. її й тепер повинен він тримати, і на потомків своїх перелити, і поки буде його і кого великих княжат — то значить, до скінчення віку, — за поміччю божою переливати.

З отакою вільністю руський нарід в одно тіло з вільними народами польським і литовським об’єднався, в одній голові сполучивсь і оперся. І пок. король Жигимонт Август, у грамотах йому наданих, таке свідоцтво зволив виставити: "Руська земля вся з давніх часів попередниками нашими, королями польськими, поміж іншими найпершими частинами до Корони Польської прилучена. Обивателів її разом усіх і кожного зокрема як рівних до рівних і вільних до вільних людей до Королівства Польського прилучаємо" і т. д.

І що ж? Чи самому тільки вільному народові слава, що він сливе вільним? Чи то йому тільки оздоба, що він безцінними клейнотами вільності краситься? Ні! Найбільшу оздобу і втіху має з того найперший і найважливіший член того тіла — голова, що з усіх оздоб тіла, як з своїх власних, перед усіми тішиться і радіє! Оздоба вільності на підданих — їх власна оздоба: однаково вона передусім прикрашує і тішить князів і королів.

Бо як кожному шляхетському народові утішний і милий клейнот вільності, так само втішний і милий клейнот вільності благородно настроєним королям і князям — над вільним народом королювати в вільності! Бо як здоровий не бажає собі того, щоб йому хворі служили, не хоче, щоб йому сердечні приятелі хорували, — жичить їм здоровими бути і здоров’ям їх, як своїм власним, тішиться і радіє, — так і великодушний пан не прагне того, щоб йому невільники служили, і не хоче дивитися на неволю любих йому приятелів, але, вільний над вільним народом королюючи, тішиться з їх вільності і радіє як з своєї власної" (передрук, с. 513-6).

Але всі ці вірнопідцанчі залицяння, так само як і гнівні викрики "Суплікації", не зробили ніякого враження, і властиво краще було обійтися без них. Король, біскупи, магнати тепер, коли минула велика небезпека, не мали ніякої охоти їх слухати і робити які-небудь уступки. Католицька і феодальна реакція тріумфувала за західною границею, і всяка опозиція, її претензії й погрози в себе дома — йшла вона з київських церковних чи з козацьких радикально соціальних кругів — тільки гнівала, дражнила і загострювала жагуче бажання розправитися з цими непокірними елементами і скупати їх у власній крові, як чверть віку тому на Солониці. На запитання посольської палати, що зсолідаризувалася з петиціями української шляхти, чому порушуються права людей грецької віри всупереч сjймовим постановам, король в цілому відновив аргументацію Рутського і тов., що людям грецької віри не діється ніякої кривди, — от різні легкодушні люди, як Борецький, Смотрицький та ін., зважилися образити королівський маєстат, без королівського подання взявши посвящення від підозрілого чужоземця, присланого для збунтування королівських підданих, і порушують закон і спокій різними насильствами над уніатськими духовними. Коли ж посольська палата не вдоволилася цією відправою і постановила, щоб релігійну справу нарешті заспокоєно, рішено було закликати обидві сторони, щоб за посередництвом делегованої від короля й сойму комісії пошукали компроміс між собою, а всі розпочаті справи припинялись — проголошувалася релігійна згода 1.

Українські парламентарії відчули це як повний погром і, розуміючи, що в даній ситуації сприятливий момент упущено безповоротно, могли тільки загрозити більш рішучою розправою під час безкоролів’я. Але уніатська сторона, як каже Рутський, тільки посміялася з такої погрози далекою і непевною перспективою, вповні задоволена тим, що в данім моменті вона зіставалася панами ситуації.

1 Історія України, VII, с. 504 дд.

Оживлення традиції історичної, національної й державної.

На доповнення цього образу національного піднесення, що наростає в Києві протягом другого десятиліття XVII в. і свого найяскравішого вияву доходить у літературі цих років, 1620 — 1623, я мушу докинути ще кілька слів про оживлення історичних, національних і державних традицій, що проходить червоною ниткою через тодішній політичний і літературний рух. Відродження Києва як культурного і національного центру після стількох віків упадку й провінціального занедбання супроводиться живим відчуванням його колишньої слави, зв’язаних з ним історичних подій, політичних і культурних досягнень і претензій. Підіймаються думки про те, що цю традицію колишньої сили, слави й могутності руського народу і його православної церкви — відроджену, відповідно продемонстровану й задокументовану — можна і треба протиставити тому натискові польщини й католицтва, що таким жахливо скорим темпом ширилися по "руських землях" і викликали ще так недавно почуття безпорадності і безпомічності в православних кругах. Для тих західноукраїнських культурних робітників, котрих силами, замислом, ініціативою в значній мірі творився цей рух, це було певного роду одкровенням — ця безпосередня стріча з пам’яттю землі, що підіймалася їм назустріч з київських руїн, безконечних печер, урочищ, з їх мовою про князів і багатирів, великі страждання і великі тріумфи в боротьбі за Русь, за християнський світ против "неприятеля святого Христа". Галичина XVI в., як і теперішня, дуже бідна пам’ятками княжих часів; на їх розсипані і понищені останки тяжким гробовим каменем налягла вікова безпросвітна неволя, приглушивши і обезбарвивши зв’язані з ними спомини. В Києві вони були не тільки безмірно багатші і яскравіші — вони були, так би сказати, свіжіші й актуальніші. Старе київське князівство передмонгольської доби було продовжене київськими династіями литовських часів. Традиції старої київської династії продовжували різні княжі роди, що виводили себе з неї. Різні магнатські роди виводили себе з київських часів. Православні роди литовського походження вважали себе їх спадкоємцями. Княжа Русь таким чином тут не перервалась, не вигасла під польським пануванням — старі київські некрополі, як Печерський і інші, документували це, і коли от в тільки що наведеній цитаті з "Юстифікації" митрополит-галичанин говорить про неперерване і вічне, в будучині, продовження княжої Русі, це віддає нам почуття цієї відродженої національної й державницької ідеї, яке піднялося тоді й знайшло свій вираз у літературних творах цих років. Ті шумні фрази українських магнатів про високе й славне походження їх родів, що ніякій іншій аристократії світу не дадуть першенства перед собою, які без відгомону і без реального ефекту прошуміли в дебатах Люблінського сойму 1569 р. як марні претензії епігонів, тепер підіймались як бойове гасло цілого руського народу — устами тих, що вважали себе його провідниками і репрезентами і чули в собі енергію й сили звести дійсно боротьбу за це гасло завдяки козаччині.

Поява цієї реальної сили на українському овиді — відродження козацтва по кровавій солоницькій різні, заданій Жолкєвським, по проголошенім знищенню й скасуванню козацького війська, небувала перед тим динаміка козацьких сил, задокументована морськими походами, повідними московськими походами, нарешті, останнім вирятуванням Польщі від турецької навали, — вливали енергію й певність до цього відродженого національного почуття. Під впливами довершеного політичного порозуміння утворення єдиного українського фронту і переймлення козаччиною протекторату над українськими культурними домаганнями "грецькою вірою" і "руською школою", як ми бачили вже, київські круги проголосили безпосереднє наступство і наслідство козацького лицарства по великих руських монархах старого Києва, їх славних подвигах і походах, побідах над Царгородом — Новим Римом і здобутих відти скарбах духовних і світських: православній вірі і її святостях і царських регаліях, що ними прикрасив свій престол Володимир молодший — Мономах. Походи козацьких чайок на Царгород дійсно живо нагадували легендарні походи Олегові, його "моноксили" і воєнні хитрощі, а в фундації Київського братства і відновленню української ієрархії під протекторатом Запорізького Війська відчувалась яскрава аналогія з першою організацією київської церкви з ініціативи Володимира і його дружини. Два твори, зложені київськими літератами в 1621 і 1622 рр. — "Протестація" 28 квітня і "Вірші на погреб Сагайдачного", — проголосили це сенсаційне відкриття, що низове козацтво, трактоване польськими шляхетськими політиками як викидьки суспільства, розбійники і грабителі, — це "останки Старої Русі київської" — ті, що