Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 76

"за Олекга Росского монархи плывали

В чолнах по мору и на Царград штурмовали:

Их то предки з росским ся монархою крестили

Владимиром, и в вЂрЂ той статечне жили —

При которой и они (козаки) так стоят статечне,

Же за то умирати готови конечне" 1.

1 Вище, с. 179.

Відкриття це не могло подобатися дійсним пережиткам Старої Русі, останкам українського панства — дарма що автор "Віршів" нагадував, що в козацькому війську гастролювали часом "князі й пани" і з них виходили "добриі гетьмани": козаки були не тільки дуже двозначними слугами Річи Посполитої, але їх соціальні аспірації йшли напереріз інтересам усієї магнатської й шляхетської верстви України — однаково, чи була вона польсько-католицькою, чи русько-православною. Тому ця несподівана генеалогія козацтва, проголошена київськими літературними колами в 1621/2 р., так же раптово зійшла з сторінок київського письменства, як була з’явилася, а могилянські літерати, як далі побачимо, виразно стали на стороні панського ладу Річи Посполитої проти "козацької ребелії". Але нам цей несподівано кинутий промінь освітлює дуже цінну психологію моменту, ту історичну аргументацію, що супроводила національну консолідацію того часу і весь той процес відбудови історичної київської традиції, що нас тут займає як одно з супровідних явищ цього київського відродження і зв’язаного з ним літературного наверствовання. Прогнана з сторінок офіціальної київської літератури, ця ідея наступства в козаччині лицарських заслуг і завдань Київської Русі, її дружини, князів, страждання за руську землю, за всіх християн, зіставалася власністю широких кругів української людності, глибоким переконанням козацтва, твердою ідеологічною зброєю його. Ввірвавшися до ідеологічного літературного репертуару з життя, воно далі зісталося живим нервом життя, а нам своєю появою пояснює той небувало живий, енергійний, самопевний тон київської літератури тих років. Зв’язок з динамікою українського життя, з черговим активом української етнографічної маси, безпосередній дотик до тої ділянки української землі, з котрої підіймалася ця чергова українська національна сила, оживили релігійну схоластику, надали їй тої сили й запалу, котрий характеризує її в цілому ряді творів. В цьому інтерес цієї літературної творчості. Тут констатуємо, що відживлення історичної традиції в цій київській добі, на київськім грунті було одним з секретів цього літературного пожвавлення.

Важною прикметою його було це інтенсивне релігійне посвячення національного життя, боротьби за національне й соціальне право. Відроджуючи історичну традицію на обгрунтування національних домагань даного моменту, з нею разом підіймали той релігійний елемент, що ним була перейнята тутешня київська традиція. Стара київська література, перепустивши через релігійну призму тодішні політичні й національні змагання, — перевівши над ними свою церковну цензуру і надавши церковну закраску і релігійне усвячення: благословення церкви і християнства всьому тому, що через цю церковну контролю перейшло, — тепер віддавала на послуги нового моменту цей церковно-національний капітал. Всяко поглиблюючи церковний елемент в сучасних національних домаганнях, настоюючи на центральному їх значенні, ставлячи церковні постулати в головах, фундаментом і вінцем сучасної національної програми в цілому — включно до чисто соціальних і політичних вимог, "Руська справа" ставала справою святою в найвищій мірі — в поглядах і свідомості її заступників. Це була певного роду do ut des, прислуга за прислугу, може, ніколи не висловлена і сформульована виразно, але фактично свідомо і підсвідомо широко прийнята і признана. З одного боку, признавалось і проголошувалось, що вся боротьба, війна, змагання йдуть передусім і головно за віру. (Ця гіпертрофія релігійного мотиву, яскраво задокументована в наведених вище писаннях, так глибоко засіла потім в усім письменськім і політичнім обороті, що навіть у новішій історіографії приходиться рахуватися з нею!) З другого боку, кажу, релігійне освячення надавалось усім національним постулатам як передумовам або супровідним обставинам оборони "старої грецької віри східного послушенства", вірноапостольської, кафоличної, єдино згідної з Христовою наукою. Коли козаки домагалися звільнення з усяких тягарів поміщицького права, включно до свобідного варення горілок, млива в яких-будь млинах і т. д., — це аргументувалось по юридичній лінії їх військовою службою Річі Посполитій, аналогічною з шляхетською, але було й вище моральне оправдання в тім, що козацьке військо являється заборолом християнства, котрого не годиться плямувати якими-небудь прикметами суспільної неволі. Коли козаки добивались, щоб на території їх розселення не розквартировано ніяких жовнірських контингентів, то цей незвичайно важний постулат, що означав автономність козацької території для зверхнього вжитку, можна було мотивувати небезпекою конфліктів між цими двома категоріями воєнної сили, бо одна другій виголодить терен. Але ідеологічним оправданням, очевидно, було завсіди те, що руська віра, духовенство, церква стоять під охороною цього православного лицарства, і присутність вояцтва римської віри завсіди являється для них погрозою, явною чи укритою, актуальною чи факультативною.

І в цім напрямі — освячення сучасної національної боротьби релігійними мотивами, ідеями, споминами, прецедентами, аналогіями, — що могло послужити краще, як новий київський осередок? Де можна було знайти багатше і придатніше джерело всяких міркувань про святість українських національних домагань, "руської справи", кажучи тодішньою термінологією? Ці безконечні ряди печер затворників, зв’язані з ними яскраві історії, заховані "Патериком". Ці чудотворці, боговидці, годувателі народу, воскресителі мертвих. Ці незчисленні князі, що наповнили своїми гробами крипти церков і в перспективі легенди всі являлись рицарями — оборонцями віри, ктиторами монастирів, церков, шпиталів, патронами калік, бідних, немічних. Ці героїчні історії боротьби з невірними — тих Муромців, Чоботьків, Михайликів. Руїни Золотих Воріт, що чекають оновлення своєї слави від багатиря, що прийде з далекого Сходу, божа мати на Нерушимій стіні як символ непорушного переживання цієї старої традиції, — що могло дати багатшу поживу цим ідеям святості піднятого діла — реставрації руської церкви, руської культури, слави і гідності Русі? І ми дійсно бачимо, що одним з елементів нового культурного руху на київському грунті являються заходи коло реставрації цеї старої київської традиції для піднесення престижу православної церкви, нової її ієрархії і ширше — слави і честі руського імені. Бачили ми між міркування "Совітування о благочестіи" 1621 р. проект відживлення і популяризації легенди про навішення Києва апостолом Андрієм — "що на київських горах ноги його стали, і Росію очі його бачили, і уста благословляли, і сімена віри він у нас посіяв", — спорядити урочисте свято на честь його і маніфестацію цієї традиції, аби нагадати, "що дійсно Русь нічим не менша від інших східних народів, бо мала свого апостола-проповідника". А властиво не так серед східних, як католицьким величанням своєю традицією від Петра і Павла — протиставити патронат і благословення першого апостола, "першого архієпископа константинопольського і патріарха вселенського". Таке ж значення мали, очевидно, й заходи коло відновлення культу Володимира й Ольги, Бориса й Гліба, святих князів — патронів Русі, ефектне усвячення руської державної традиції, символ тісного об’єднання руської церкви й держави, яким не могла похвалитися конкуренційна церква польська. По всякій імовірності, з цих уже часів почалися заходи відновлення і популяризації київського легендаря — Печерського "Патерика", оголошеного друком уже за Могили. Безсумнівно, велися також різні реставраційні роботи. Київська хроніка, до котрої зараз повернуся, заховала нам оповідання про реставрацію старої Кирилівської церкви Всеволода Ольговича і Межигірського Спаса під Вишгородом — посвячення відбулося в 1612 році; святив звісний нам митрополит Неофіт, з великим здвигом народу не тільки з Києва, а і з інших місць: очевидно, була це велика як на той час не тільки церковна, але й національна маніфестація, з яскравим традиціоналістичним колоритом. На другий рік взялися до реставрації старої Успенської церкви на Подолі, заходом міщанської громади, щоб заступити нею зруйновану і уніатами обсаджену стару кафедру Софійську (кінець кінцем, в 1623 р. козаки заарештували уніатських ченців, що пробували відновити в св. Софії уніатське богослуження і, випустивши на прохання свого митрополита, взяли з них слово, що надалі уніатські священики не будуть потикатися до Києва). Нема сумніву, кажу, що подібні реставраційні роботи, в ширших розмірах ведені за Могили, почались уже в цім часі і Могилиною властю були продовжувані.