Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 103

Його мати підійшла до нього і дала синові дзвінкого ляпасу по обличчю.

— Як ти смієш таке питати?

І мати, і син були шоковані. На дещицю секунди на щоці Метью проступив відбиток маленької долоні Ізабо. Спочатку він почервонів, потім посинів — і поступово зник.

— Ти — мій найулюбленіший син, — сказала вона голосом твердим, мов криця. — А Діана тепер — моя донька, і я за неї не менш відповідальна, ніж за тебе. Твоя боротьба — тепер і моя боротьба, твої вороги тепер — мої вороги.

— Тобі не слід давати нам притулок, маман, — сказав Метью напруженим, мов тятива, голосом.

— Облиш ці дурниці. Тепер через твоє кохання нас переслідуватимуть довіку і заженуть на край землі. Ми триматимемо оборону як єдина родина. — Ізабо обернулася до мене. — А ти, доню, ти теж битимешся разом із нами, як і присяглася. Ти — нерозсудлива, бо по-справжньому хоробрі люди завжди нерозсудливі, але я не можу винуватити тебе за твою хоробрість. Метью потрібен тобі, як повітря, яким ти дихаєш, а ти потрібна йому як ніхто відтоді, як я витворила його. Що ж, все вирішено, тож вийдемо з ситуації гідно.

Ізабо рвучко притягнула мене і притиснулася своїми холодними губами спочатку до моєї правої щоки, а потім — до лівої. Я вже кілька днів жила під одним дахом з цією жінкою, але це було перше запрошення і перший офіційний вияв гостинності. Поглянувши холодно на Метью, вона уточнила, що мала на увазі в своєму останньому реченні.

— А виходити гідно з цієї ситуації ми почнемо з того, що Діана тепер поводитиметься, як справжня відьма, а не як жалісна й зворушлива людина. Жінки клану де Клермонів завжди вміли постояти за себе.

— Я потурбуюся про її безпеку, — наїжачився Метью.

— Саме через це ти постійно програєш в шахи, сину, — пригрозила йому пальцем Ізабо. — Як і Діана, королева в шахах має майже необмежені можливості. Однак ти вперто вибудовуєш довкола неї оборону, а сам стаєш вразливим. Але життя — це не гра, і слабкість Діани наражає нас на небезпеку.

— Не лізь, куди не слід, Ізабо, — попередив її Метью. — Ніхто не змусить Діану бути тим, ким вона не хоче.

У відповідь його мати виразно й елегантно пирхнула.

— Саме про це я й кажу. Ми більше не дозволимо Діані поводитися, як людині, бо вона нею не є. Вона відьма. А ти вампір. Коли б не це, ми не встряли б у таку халепу. Метью, mon cher, якщо відьма достатньо хоробра, щоб тебе хотіти, то вона не має підстав боятися власної сили. Ти розідрав би її навпіл, якби захотів. А ті, що прийдуть за тобою, усвідомивши, що ти зробив, неодмінно захочуть тебе навпіл розірвати.

— Вона правду каже, Метью, — мовила я.

— Ходімо в дім, — сказав Метью, недовірливо поглянувши на матір. — Ти змерзла, а нам іще треба поговорити про Оксфорд. А потім ми перейдемо до теми магії.

— Мені також доведеться розповісти тобі, що тут трапилося, поки тебе не було. — «Якщо це спрацює, нам обом доведеться поділитися частиною своїх секретів — наприклад, я розповім про свою здатність в будь-який момент обернутися на потік води».

— Ти матимеш достатньо часу, щоб розповісти мені все, — проворкотів Метью і повів мене до шато.

За порогом його вже чекала Марта. Вона несамовито стиснула його в своїх обіймах, наче він щойно повернувся з переможної битви, а потім усадовила нас усіх довкола яскраво палаючого вогню.

Метью розташувався поруч зі мною і споглядав, як я п’ю чай. Час від часу він то клав руку мені на коліно, то пригладжував светр у мене на плечі, то поправляв мені пасмо волосся — немов намагався компенсувати свою нетривалу відсутність. Коли він трохи розслабився і заспокоївся, посипалися запитання. Спочатку безневинно-звичайні: я спитала його про те, як пройшов політ, а потім розмова перейшла на Оксфорд.

— А чи були Маркус та Міріам в лабораторії, коли туди хотіли вдертися зловмисники? — спитала я.

— Так, були, — відповів Метью, ковтнувши вина з келиха, який поставила перед ним Марта. — Але грабіжники не змогли проникнути надто далеко. Тому справжньої небезпеки для Маркуса та Міріам не виникло.

— Слава Богу, — пробурмотіла Ізабо, втупившись у вогонь.

— А що їм було потрібно?

— Інформація. Інформація про тебе, — неохоче зізнався Метью. — Бо хтось проникнув до твого приміщення в Нью-Коледжі.

Ось і вийшов назовні один секрет.

— Фред нажаханий, — продовжив Метью. — Він запевнив мене, що у твоєму помешканні змінять замок і на сходах встановлять камеру стеження.

— Фред не винуватий. На початку нового семестру, коли до університету прибувають нові студенти, все, що потрібно для того, щоб пройти повз охоронця, — це впевнена хода й університетський шарф. Але ж там для них не було нічого цікавого! Вони що — прийшли за результатами моїх досліджень? Навіть думати про це смішно. Невже когось так зацікавила історія алхімії, що наважилися організовувати спробу крадіжки з поломом?

— Ти маєш комп’ютер зі збереженими дослідницькими нотатками, — сказав Метью, стиснувши мою руку у своїй. — Але вони приходили не за твоєю роботою. Вони перевернули догори ногами твою спальню та ванну. Ми вважаємо, що грабіжники шукали зразок твоєї ДНК — волосся, мікроскопічні шматочки шкіри, обрізки нігтів. Коли їм не вдалося вломитися до лабораторії, вони вдерлися до твоєї квартири.

Моя рука злегка тремтіла. Я спробувала витягнути її з долоні Метью, щоб він не здогадався, наскільки мене приголомшила ця новина. Та Метью не відпустив мене.

— Ти тепер не сама, пам’ятай, — запевнив він, зосереджено поглянувши на мене.

— Отже, то був не звичайний грабіжник. То було створіння, хтось із тих, кому відомо про «Ешмол сімсот вісімдесят другий».

Він кивнув.

— Що ж, їм не судилося знайти багато. Принаймні, у моєму помешканні. — Метью здивовано зиркнув на мене, і я пояснила: — Моя мати наполягала на тому, щоб я обов’язково чистила свій гребінець щоранку перед тим, як піти до школи. І це стало глибоко закарбованою звичкою. Вона привчила мене змивати волосся в унітаз — і мої зрізані нігті теж.

Подив на обличчі Метью змінився спантеличенням. Але Ізабо навіть не здивувалася.

— Чим більше я дізнаюся про твою матір, тим чіткіше вона постає в моїй уяві як людина, з якою мені дуже хотілося б зустрітися, — тихо мовила вона.

— А ти пам’ятаєш, що вона при цьому казала тобі?

— Взагалі-то, ні. — У пам’яті збереглися слабкі спогади про те, як я сиділа на краєчку ванни, поки мати здійснювала свій ранковий та вечірній туалет, але не більше. Я нахмурилася, намагаючись зосередитися, — і мерехтливі спогади розгорілися сильніше. — Пам’ятаю, що лічила до двадцяти. І в якийсь момент щось промовляла, різко крутнувшись на п’ятах.

— Що ж твоя мати мала на думці? — замислено мовив Метью. — Волосся та нігті містять генетичну інформацію.

— Хтозна. Моя мати була знана своїми передчуттями. Втім, вона могла просто думати по-бішопськи. А Бішопи — не надто розсудлива й не зовсім нормальна компанія.

— Твоя мати не була божевільною, Діано, до того ж не все можна пояснити твоєю сучасною наукою, Метью. Відьми сторіччями вірили в те, що волосся та нігті мають у собі силу, — пояснила Ізабо.

Марта пробурмотіла щось на знак згоди і підкотила очі — от уже ця молодь! Не знає очевидних речей.

— Відьми використовують волосся та нігті для своїх заклинань. Приворотних заклинань, любовної магії — це їхня робота.

— А ти ж казала мені, що ти — не відьма, Ізабо, — ошелешено мовила я.

— За багато років я знала багато відьом, Діано. І жодна з них не залишала ані пасма волосся, ані шматочка обрізаного нігтя, побоюючись, що їх знайде інша відьма.

— Моя мати ніколи мені цього не казала. — «Цікаво, а які ж таємниці приховувала моя мати?» — подумала я.

— Інколи матері зручніше і краще розповідати дітям про світ поступово, без поспіху, — зауважила Ізабо, швидко зиркнувши на мене, а потім на свого сина.

— А хто ж вломився до мого помешкання, — спитала я, пригадавши складений Ізабо список можливих винуватців.