Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 104

— До лабораторії намагалися проникнути вампіри, але стосовно твоєї квартири ми не зовсім впевнені. Маркус гадає, що то були вампіри, які поєднали свої зусилля, але мені здається, що то були відьми.

— І через це ти так розсердився? Що ті істоти порушили межі моєї території?

— Так.

«Знову ми повернулися до односкладових відповідей», — подумала я і стала чекати на решту відповіді.

— Я ще можу не зважати на порушника на своїй території або ж у своїй лабораторії, але я не потерплю, коли хтось вдерається до твого помешкання. Це відкрита загроза, та й взагалі… Я… я не можу цього допустити. Тепер гарантування твоєї безпеки стало у мене інстинктом. — Метью пригладив пальцями волосся, але натомість над вухом у нього вибилося пасмо.

— Я не вампір, і тому не знаю правил. Ти маєш пояснити мені, що до чого, — зауважила я, поправляючи йому пасмо волосся над вухом. — Отже, саме вторгнення в моє помешкання в Нью-Коледжі переконало тебе повернутися до мене?

Метью блискавично обхопив моє обличчя долонями.

— Мені не потрібно заохочення, щоб захотіти бути з тобою. Ти сказала, що покохала мене в той момент, коли здолала своє бажання огріти мене веслом на пристані, — мовив він із щирим виразом на обличчі. — А я покохав тебе раніше — в ту мить, коли ти вдалася до магії, щоб зняти з полиці книгу в Бодліанській бібліотеці. Спочатку на твоєму обличчі відбилося величезне полегшення, яке за мить змінилося винуватим виразом.

Ізабо підвелася, відчуваючи дискомфорт через те, що її син так відверто висловлював свої почуття.

— Ми вас залишимо.

Марта заходилася клопотатися на столі, готуючись піти до кухні, де вона, без сумніву, почне готувати святкову трапезу з десяти страв.

— Ні, маман. Вам слід вислухати й решту.

— То ви не просто вигнанці, — похмуро мовила Ізабо, важко опускаючись у крісло.

— Поміж істотами завжди існувала ворожнеча, особливо між вампірами та відьмами. Але ми з Діаною винесли цю напруженість на поверхню. Втім, це просто привід. Насправді Конгрегацію не турбує наш намір порушити домовленість.

— Припини говорити загадками, Метью, — різко кинула Ізабо. — Мені вже набридло їх слухати.

Метью з жалем поглянув на мене і продовжив:

— Насправді Конгрегація зацікавилася манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два» та тим, як Діані вдалося його дістати. Відьми розшукували цей манускрипт не менше, ніж я. І вони навіть уявити собі не могли, що саме тобі вдасться дістати його. І ніхто й подумати не міг, що я опинюся біля тебе першим.

Задавнені страхи заворушилися і виповзли на поверхню, підказуючи мені — щось було не так.

— Якби не свято Мабон, — говорив далі Метью, — могутні відьми одразу були б у Бодліанській бібліотеці, ті відьми, які знають про велику важливість цього манускрипту. Але вони надто захопилися святом і послабили свою пильність. Вони залишили наглядати за тобою оту молоду відьму, і вона проґавила і тебе, і манускрипт.

— Бідолашна Джиліан, — прошепотіла я. — Напевне, Пітер Нокс сказився від злості на неї.

— Та отож, — крізь зуби зауважив Метью. — Але Конгрегація теж певний час слідкувала за тобою через причини, що виходять далеко за межі манускрипту і мають стосунок до твоєї сили та здібностей.

— І скільки ж вони за мною слідкували? — спитала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі.

— Мабуть, все твоє життя.

— Відтоді, як загинули мої батьки. — У пам’яті спливли бентежні спогади дитинства — поколювання, яке я відчувала, коли якась відьма втуплювалася на мене у школі на перерві, холодний погляд вампіра на дні народження подруги… — Вони слідкували за мною відтоді, як загинули мої батьки.

Ізабо розтулила рота і хотіла щось сказати, але побачила вираз обличчя свого сина — і визнала за краще промовчати.

— Якщо вони доберуться до тебе, то доберуться й до книги — принаймні, їм так здається. Ти пов’язана з «Ешмолом сімсот вісімдесят два» у якийсь потужний спосіб, але який — я ніяк не збагну. Гадаю, вони теж ще не додумалися.

— Навіть Пітер Нокс?

— Маркус намагався розпитати і дізнатися. Йому добре вдається вивуджувати з людей інформацію. Наскільки нам відомо, Нокс сам губиться в здогадках.

— Я не хочу, щоб Маркус через мене наражався на ризик. Не треба його сюди вплутувати, Метью.

— Маркус знає, як за себе постояти.

— Я теж маю тобі дещо сказати, — випалила я, побоюючись, що наступного разу в мене просто забракне духу на розповідь.

Метью взяв мене за обидві руки, і його ніздрі легенько тріпнулися.

— Ти втомлена, — мовив він. — І голодна. Може, почекаємо до післяобіднього часу?

— А ти що, нюхом чуєш, коли я голодна? — спитала я недовірливо. — Так нечесно.

Метью закинув назад голову і розсміявся. Але рук моїх не випустив.

— І це каже мені відьма, здатна, якщо захоче, читати мої думки так, наче вони написані на телеграфній стрічці. Діано, люба, я знаю, коли ти міняєш свою думку, знаю, коли ти замислюєш щось нерозсудливе, наприклад, перестрибнути на коні загорожу. А ще я достеменно вмію визначати, коли ти голодна, — сказав він і підкріпив свої слова поцілунком.

— До речі, про мої відьмацькі здібності, — мовила я, злегка задихавшись від поцілунку. — Наявність відьмоводи серед моїх вроджених здібностей була днями підтверджена.

— Що? — занепокоєно поглянув на мене Метью. — І коли ж це сталося?

— Тієї ж миті, коли ти виїхав за межі маєтку. Поки ти був зі мною, я не могла дозволити собі розплакатися. Коли ж ти поїхав, я плакала. Багато.

— Ти й раніше плакала, — задумливо мовив він, взяв мої руки й уважно обдивився долоні та пальці. — Вода витікала з твоїх рук?

— Вона витікала звідусіль, — відповіла я. — З рук, з волосся, з очей, з ніг — навіть із рота. Я мала таке враження, що від мене нічого не лишилося, окрім води. Мені здавалося, що тепер у мене в роті назавжди залишиться присмак морської солі.

— Ти була сама? — суворо спитав Метью.

— Ні, звісно, що ні, — поспішно запевнила його я. — Зі мною були Марта і твоя мати. Вони просто не могли до мене підійти. Бо було так багато води, Метью. Води і вітру.

— І що змусило воду зупинитися? — спитав він.

— Не що, а хто. Воду зупинила Ізабо.

Метью надовго затримав погляд на матері.

— Вона мені співала.

Важкі повіки вампіра впали, закривши йому очі.

— Колись вона співала увесь час. Дякую вам, маман.

Я чекала, що він розповість мені, як Ізабо колись співала йому, як вона після смерті Філіпа стала зовсім іншою. Але Метью не сказав нічого. А натомість огорнув мене несамовитими обіймами, і я спробувала пробачити йому те, що він не довірив мені відомості про цю частину свого життя.

День ішов, і радість Метью від приїзду додому передалася усім. Після обіду ми пішли до його кабінету. І на підлозі біля каміна він виявив майже всі мої чутливі місця. Але за увесь цей час він жодного разу не пустив мене за свої високі мури, де він сховав свої секрети від решти створінь.

У якусь мить я простягнула невидиму руку, щоб намацати тріщинку в обороні Метью. Він здивовано поглянув на мене.

— Ти щось сказала? — спитав він.

— Ні, нічого, — відповіла я, швидко відсмикнувши невидимі пальці.

Потім ми приємно повечеряли з Ізабо — вона намагалася слідувати в руслі невимушеного й веселого настрою Метью, але інколи вона спостерігала за ним із сумним виразом обличчя.

Непереконливо вибачившись за те, що прийшла на вечерю в піжамі, я згадала про потайну шухляду робочого стола Метью і занепокоєно подумала про свій запах, який могла залишити на оксамитовій оббивці лотка, де зберігалися печатки. Зусиллям волі я змусила себе, наче й не було нічого, сказати Метью «Добраніч», і він пішов сам до свого кабінету.

Але невдовзі він повернувся у вицвілій чорній футболці та широких смугастих штанях від піжами, з-під яких виглядали його босі ступні — довгі й елегантні.

— Де ти будеш — праворуч чи ліворуч? — невимушено спитав він, стоячи зі схрещеними руками біля ліжка.