Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 116

— І не хочеться цього робити, сестро, — з жалем мовила вона, — але доведеться. Забувши про Клермона, ти все зрозумієш і простиш мене за це.

«Аякже, вже біжу-спотикаюся! — подумала я. — Якщо Метью тебе сам не вб’є, то мій привид не даватиме тобі спокою все твоє життя».

Сату прошепотіла кілька слів, підняла мене з долівки і, обережно підганяючи моє тіло поривами вітру, витягнула мене з зали і потягла звивистими сходами униз, у черево замку, а потім скерувала до старовинної підземної в’язниці. Щось зашелестіло позаду мене, і я вигнула шию, щоб поглянути, що то було.

За нами ступала похоронна процесія привидів, їх були десятки. Вони супроводжували нас із сумними переляканими обличчями. Сату, попри всі її здібності, була неспроможна бачити мерців довкола нас, не бачила вона і мою матір.

Потім відьма вхопилася руками за важучий дерев’яний брус у долівці й смикнула, намагаючись підняти його. Я заплющила очі й приготувалася до падіння. Натомість Сату вхопила мене за волосся і нагнула обличчям до темної діри. Звідти війнув отруйний запах смерті, від чого привиди стривожено завовтузилися і застогнали.

— Ти знаєш, що це таке, Діано?

Я відсахнулася і похитала головою, надто нажахана й виснажена, щоб говорити.

— Це потайна підземна темниця. — Привиди зашепотіли, передаючи це слово один одному. Якась жінка зі скуйовдженим волоссям та старим зморшкуватим обличчям заскиглила. — Потайні темниці — це місця забуття. Люди, яких кидають до таких темниць, божеволіють, а потім помирають голодною смертю — якщо виживають від удару в разі падіння. Дно — глибоко внизу, летіти далеко. Без допомоги згори звідти не вибратися, а допомога не прийде ніколи.

Привид молодого хлопця з розсіченими грудьми кивнув на знак згоди зі словами Сату.

— Не падай, дівчино, — сказав він співчутливим тоном.

— Але ми про тебе не забудемо. Я піду за підкріпленням. Завдяки своїй впертості ти вистояла проти однієї відьми з Конгрегації, але проти усіх трьох тобі не вдасться. Бо твоїм батькам це не вдалося. — Вона вхопила мене міцніше, і ми, пропливши униз понад шістдесят футів, плавно опустилися на дно потайної темниці. Поки ми йшли тунелем углиб гори, кам’яні стіни в’язниці міняли свій колір та структуру.

— Будь ласка, — благально мовила я, коли Сату кинула мене на кам’яну долівку. — Не залишай мене тут. Не маю я ніяких секретів. Я не вмію користуватися магією і не знаю, як діставати отой манускрипт.

— Ти — дочка Ребекки Бішоп, — відказала Сату. — У тобі криється неабияка сила — я це відчуваю — і ми постараємося цю силу вивільнити. Якби замість тебе тут була твоя мати, вона давно вилетіла б звідси і втекла. — Сату вдивилася в темряву над нашими головами, а потім зиркнула на мою литку. — Та, насправді, ти, мабуть, не вдалася у свою матір. Принаймні не настільки, щоб завдати нам реального клопоту.

Сату зігнула коліна, розкинула руки і легенько відштовхнулася від кам’яної підлоги темниці. Вона швидко перетворилася на розмиту білувату пляму, а потім зовсім щезла. Високо наді мною грюкнула зачиняючись важка дерев’яна ляда.

Метью ніколи не знайде мене тут. На цей час будь-які сліди віднайти вже неможливо, бо мій запах розвіявся на чотири вітри. Єдиним способом вибратися звідси — окрім як чекати, поки мене витягне Пітер Нокс або Сату, — це вибратися самотужки.

Перенісши вагу на одну ногу, я розкинула руки і відштовхнулася від долівки так, як це зробила Сату. Але нічого не сталося. Я заплющила очі, спробувала зосередитися на відчутті, як тоді, коли танцювала в салоні з Метью — може, мені таки вдасться знову попливти в повітрі. Та поки в мене виходило лише зосереджуватися на Метью та тих таємницях, які він від мене приховував. Я схлипнула, і сире гниле повітря темниці потрапило мені глибоко в легені, від чого я закашлялася так, що аж присіла в знемозі.

Я трохи поспала, але прокинулася, коли привиди почали теревенити. Вони принаймні давали хоч якесь світло в підземному мороці. Щоразу, коли хтось із них рухався, він залишав по собі розмитий фосфоресцентний слід, що пов’язував те місце, де привид щойно стояв, із тим, куди він вирушав. Напроти мене сиділа молода жінка у дранті й мугикала собі під ніс, втупивши в мене погляд порожніх очей. А посеред кімнати монах, лицар в обладунку та якийсь мушкетер вдивлялися в ще глибшу діру, з якої віяло такою пусткою та втратою, що я навіть не наважилася до неї підійти. Монах бурмотів, відспівуючи померлих, а мушкетер час від часу зазирав у діру, наче щось там загубив.

Мій розум сповзав у забуття, програючи битву об’єднаним силам страху, болю та холоду. Я зосереджено насупилася і пригадала останні параграфи, що я прочитала в Aurora Consurgens, і тоді промовила їх уголос, сподіваючись, що це не дасть мені збожеволіти.

— «Це я — посередник між стихіями, це я забезпечую їхню гармонію, — пробурмотіла я закляклими губами. — Те, що є вологим, я знову роблю сухим, а те, що є сухим, я знову роблю вологим. Те, що є твердим, я знову роблю м’яким, і пом’якшую те, що є твердим. Оскільки я — кінець, то мій коханець є початком. Я охоплюю собою весь процес творення, в мені заховані усі знання».

Біля ближньої стіни щось замерехтіло. То був іще один привид, що прийшов привітатися, але я заплющила очі, надто втомлена, щоб звертати на нього увагу, і далі промовляла рядки з «Аврори»:

— «Хто посміє відібрати у мене моє кохання? Ніхто, бо наше кохання сильне, як сама смерть».

Моя мати перервала мене:

«Може, трохи поспиш, відьмочко?»

Із заплющеними очима я побачила свою спальню на мансарді будинку в Медісоні. До фатальної поїздки моїх батьків до Африки лишалося кілька днів, і мене привезли до Сари, щоб я пожила у неї, поки їх не буде.

— Я не хочу спати, — відповіла я. Голос я мала впертої дитини. Я розплющила очі. Привиди скупчувалися ближче до мерехтіння, що проглядалося в темряві праворуч.

Там сиділа моя мати, спершись об вологу стіну темниці з розпростертими руками. Я мало-помалу рушила до неї, боячись, що вона зникне. Мати привітно всміхнулася, і в її темних очах заблищали непролиті сльози. А її примарні руки й пальці проступали в темряві то тут, то там. Нарешті я підійшла до її тіла, такого знайомого, і пригорнулася до неї.

«Розповісти тобі історію?»

— Я згадувала твої руки, коли Сату творила свою магію.

Вона розсміялася, і від її лагідного сміху холодні камені піді мною стали менш болючими.

«Ти поводилася дуже хоробро».

— Я так втомилася, — зітхнула я.

«Тоді саме час розповісти твою історію. Жила-була маленька відьмочка на ім’я Діана. Коли вона була дуже маленькою, її казкова хрещена мати оповила її невидимими стрічками всіх кольорів райдуги» .

Я пригадала цю казку з дитинства. Тоді я носила пурпурово-рожеву піжаму з зірками, а моє волосся було забране в дві довгі коси, що зміїлися по моїй спині. Хвилі спогадів заповнили кімнати моєї свідомості, що залишалися порожніми від тоді, як померли мої батьки.

— А навіщо казкова хрещена мати оповила її стрічками? — спитала я своїм дитячим голосом.

«Тому що Діані подобалося займатися магією, і це у неї виходило дуже добре. Але її хрещена мати знала, що інші відьми заздритимуть її здібностям. „Коли ти будеш готова, — пояснила їй казкова хрещена мати, — ти скинеш ці стрічки легким порухом. А доти ти не зможеш ні літати, ні займатися магією“».

— Це несправедливо, — запротестувала я, бо семилітнім дітям подобається протестувати. — Покарай інших відьом, а не мене.

«Світ несправедливий, еге ж?» — спитала мене мати.

Я похмуро похитала головою.

«Хоч як Діана не старалася, вона не могла струсити з себе ті стрічки. А з часом зовсім про них забула. І забула про свою магію».

— Я ніколи не забувала про свою магію, — заперечила я.

Моя мати нахмурилася.

«Але ж ти забула , — тихо прошепотіла вона. І продовжила свою розповідь: — Якось через багато-багато років Діана зустріла гарного принца, що жив у сутінках між заходом сонця та сходом місяця».