Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 117

Це була моя улюблена частина казки. Мене заполонили спогади інших ночей. Інколи я розпитувала, як його звуть, інколи заявляла, що мене не цікавить якийсь там бовдур-принц. Та більш за все мене цікавило, чому це комусь знадобилася відьма, яка нічого не вміє — ні літати, ні творити магію.

«Принц кохав Діану, хоча вона, здавалося, не вміла літати. Він бачив стрічки, що її оповивали, хоча більше ніхто їх не бачив. Йому стало цікаво, навіщо вони, і що буде, коли відьма їх скине. Але принц був надто вихованим, щоб розпитувати — а раптом відьма засоромиться і навіть образиться?»

Я кивнула своєю семирічною головою, вражена здатністю принца до співчуття, і моя голова дорослої Діани теж кивнула, торкнувшись холодної кам’яної стіни.

«Але принцу дуже хотілося знати, чому відьма не хоче літати, навіть якщо може. А потім, — продовжила мати, пригладжуючи мені волосся, — у місті з’явилися троє відьом, і у них виникла підозра, що Діана — сильніша за них. І тому вони викрали її і занесли до похмурого замку. Та хоч як вони не старалися — смикали, рвали, але стрічки не піддавалися. Тому вони замкнули відьму в підвалі, сподіваючись, що вона так налякається, що зніме їх сама».

— А Діана була сама-самісінька?

«Сама-самісінька», — підтвердила мати.

— Щось мені не подобається ця історія, — поскаржилася я.

«Тоді, може, поспиш?»

Я натягнула на себе стьобану строкату ковдру, яку купила Сара в універмазі в Сіракузах перед моїм приїздом, і вляглася на долівку темниці.

Мати поправила на мені ковдру.

— Мамо?

— Так, Діано?

— Я зробила те, що ти мені сказала. Я не видала своїх секретів — нікому.

— Знаю, як важко це було.

— А ти маєш якісь таємниці? — спитала я, і в моїй уяві чомусь постала така картина: я — олениця, що тікає через поле, а мати мене наздоганяє.

— Аякже, — сказала вона і клацнула пальцями. Я злетіла в повітря і миттєво опинилася у неї в руках.

— Назви мені хоч одну із них.

— Назву, аякже. — Її рот опинився так близько біля мого вуха, що воно злегка засвербіло. — Ти. Моя найбільша таємниця — це ти.

— Але ж я тут! — Я верескнула і, вирвавшись із материних рук, побігла до яблуні. — Як я можу бути таємницею, коли я тут, з тобою?!

Мати притиснула палець до рота і всміхнулася.

— Це ж магія.

Розділ 30

— Де вона?! — гаркнув Метью, хряснувши об стіл ключами від «рейндж-ровера».

— Ми неодмінно знайдемо її, Метью, — відповіла Ізабо. Заради сина вона намагалася бути спокійною, але минуло вже понад десять годин після того, як вони знайшли огризок яблука біля ділянки з рутою в саду. І відтоді удвох методично прочісували все довкола, всю територію, яку Метью поділив на мапі на вузенькі сегменти.

Збившись із ніг у пошуках, вони не знайшли жодної ознаки присутності Діани і не змогли натрапити на її слід. Вона наче крізь землю провалилася.

— Напевно, її викрала якась відьма, бо ніхто інший не зміг би, — виснував Метью, пригладивши рукою волосся. — Я ж казав їй, що вона у безпеці допоки не виходитиме з шато.

Його мати внутрішньо напружилася. Те, що Діану вкрали відьми, її не здивувало.

Метью давав накази, як генерал на полі битви.

— Вирушаймо на пошуки. Я поїду до округу Бріуд. А ти, Ізабо, проїдеш через Обюсон до провінції Лімузин. Марто, залишайся тут, на випадок, якщо Діана повернеться сама або хтось повідомить телефоном якісь новини.

Та Ізабо знала, що телефонних дзвінків не буде. Якби Діана мала доступ до телефону, то давно вже подзвонила б. І хоча Метью волів застосувати бойову стратегію — прорубуватися крізь перешкоди, — це не завжди було найліпшим варіантом.

— Нам слід почекати, Метью.

— Почекати? — визвірився він. — На що чекати?

— Не що, а кого. На Болдвіна. Він був у Лондоні, виїхав звідти годину тому.

— Ізабо, як ти могла йому про це розповісти? — Метью знав із власного досвіду, що його старший брат може все зіпсувати. Це йому вдавалося найкраще. Руйнація була його хобі. Багато років він займався нею фізично, психологічно та фінансово, бо колись відкрив для себе, що руйнувати людські засоби для існування — це так само захопливо, як, скажімо, зрівняти з землею село.

— Коли її не знайшли ані в стайні, ані в лісі, я відчула, що наспів час звернутися до нього. Болдвін у цьому сенсі кращий за тебе, Метью. Він здатен вислідити все, що завгодно.

— Так, Болдвін завжди був дуже вправним у переслідуванні своєї жертви. Зараз найголовніше завдання — знайти мою дружину. Тому мені потрібні гарантії, що вона не стане його наступною ціллю. — Метью взяв зі стола ключі до авто. — Чекайте на Болдвіна, а я вирушаю сам.

— Він знає, що вона належить тобі, він не завдасть їй шкоди. Болдвін — голова родини. А якщо це родинна справа, то він має про це знати.

Слова Ізабо видалися Метью дещо дивними. Вона знала, як мало довіряв він своєму старшому брату. Але він вирішив не звертати уваги на цю недоречність.

— Вони вдерлися до твого дому, маман. Це образа особисто тобі. Втім, якщо хочеш залучити до цієї справи Болдвіна, маєш право.

— Я покликала Болдвіна не заради себе, а заради Діани. Її не можна залишати в руках у відьом, Метью, навіть якщо вона сама є відьмою.

Марта раптом задрала носа, відчувши у повітрі якийсь новий запах.

— Болдвін, — сказала Ізабо, блиснувши зеленими очима, хоча можна було й не говорити.

Нагорі грюкнули важкі двері, почулися важкі кроки. Метью напружено заціпенів, а Марта закотила очі.

— Сюди, ми тут, — тихо мовила Ізабо. Навіть під час кризи вона не підвищувала голосу. Бо вони ж вампіри, і їм немає потреби вдаватися до театральних жестів.

Болдвін Монклер — саме під цим іменем його знали на фінансових ринках — впевненою ходою зайшов до зали на першому поверсі. Його мідно-руде волосся блищало у світлі електричних ламп, а м’язи легенько посмикувалися і грали — Болдвін був природженим спортсменом. Ще з дитинства привчений до меча, він і до того, як стати вампіром, був надзвичайно дужим, а після його відродження мало хто наважувався заступити йому шлях. Середній син із гнізда Філіпа де Клермона, Болдвін став вампіром у часи Римської імперії і був улюбленцем свого батька. З Філіпом вони були зроблені з одного тіста: любили війну, жінок та вино — саме в такій послідовності. Попри ці приємні риси вдачі, мало кому з тих, хто стикався з ним у бою, вдавалося вижити, щоб розказати, яким добрим воїном був Болдвін.

А тепер він спрямував свій гнів на Метью. Вони незлюбили один одного з першого знайомства; їхні характери були настільки різними, що Філіп невдовзі облишив сподівання, що вони хоч колись стануть друзями. Його ніздрі різко розширилися — він намагався уловити знайомий братів запах — запах кориці та гвоздики.

— Де ти, в біса, є, Метью?! — гримнув він, і відлуння його басовитого голосу застрибало поміж склом та каменем.

Метью виступив йому назустріч.

— Я тут, Болдвіне.

Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як брат уже міцно тримав його за горлянку. Голова до голови, одна темна, а друга яскраво-руда, вони блискавично шугонули до протилежного кінця кімнати. Тіло Метью відлетіло до дерев’яних дверей, що за мить тріснули від удару.

— Як ти міг зв’язатися з відьмою, знаючи, що вони скоїли з нашим батьком?!

— Та її ще на світі не було, коли його схопили, — прохрипів Метью стиснутим горлом, але страху не виказав.

— Вона ж відьма, — презирливо сплюнув Болдвін. — Тепер всі вони перед нами винуваті. Вони знали, як нацисти катували його, але нічого не зробили, щоб їх зупинити.

— Болдвіне! — різкий тон Ізабо відвернув увагу старшого брата. — Філіп залишив суворі вказівки про помсту в разі, якщо з ним трапиться лихо. — Вона казала це Болдвіну безліч разів, але жодного разу їй не вдавалося вгамувати його гнів.