Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 142

— А що це, Саро? — спитав Метью, розширюючи ніздрі на запах старого паперу, трав та диму, що вихопився з книги, коли Сара розгорнула її обкладинку.

— Це гримуар Бішопів. — І вона показала на перше ім’я. — Спочатку він належав Ребецці Девіс, бабці Бріджет Бішоп, а потім її матері, Ребецці Плейфер. Бріджет передала цю книгу своїй першій позашлюбній доньці, народженій в Англії 1650 року. Бріджет була ще підлітком і назвала доньку на честь своєї матері та бабусі. Не маючи змоги ростити дитину, Бріджет віддала її одній лондонській родині. — Сара осудливо пирхнула. — Пересуди про аморальність переслідували її всю решту життя. Згодом її донька Ребекка працювала в таверні матері. Тоді Бріджет була одружена і мала в шлюбі ще одну доньку на ім’я Крістіана.

— Тож ви нащадки Крістіани Бішоп? — спитав Метью.

Сара похитала головою.

— Ти хочеш сказати, Крістіани Олівер, дочки Бріджет від її другого шлюбу? Ні. Третім чоловіком Бріджет був Едвард Бішоп. А ми — нащадки Ребекки. Коли Бріджет стратили, Ребекка офіційно змінила прізвище на Бішоп. Ребекка була вдовицею, тож не мала з ким сваритися через це. То був акт виклику, демонстрація непокори.

Метью удостоїв мене тривалим поглядом, немов кажучи мені без слів, що демонстрація непокори і виклична поведінка — це моя спадкова риса.

— Ніхто не пам’ятає всіх прізвищ Бріджет Бішоп, бо вона тричі була одружена, — розповідала далі Сара. — Але всі добре пам’ятають прізвище, яке вона мала, коли її звинуватили в чаклунстві й стратили. І відтоді всі жінки нашої родини зберігали прізвище Бішоп, попри заміжжя та прізвище батька.

— Я читав про смерть Бріджет невдовзі після її страти, — тихо сказав Метью. — То були небезпечні часи для створінь. Навіть попри те, що нова наука, здавалося, позбавила світ містичних таємниць, люди вірили в існування довкола себе невидимих лиховісних сил. Звісно, вони мали рацію.

— Так, через розбіжність між обіцянками науки і тим, що люди вважали правдивим згідно зі здоровим глуздом, загинули сотні відьом, — погодилася Сара, гортаючи сторінки гримуару.

— А що ти шукаєш? — нахмурилася я. — Чи був хтось із Бішопів хранителем манускрипту? Якщо ні, то який пожиток нам з цієї книги заклинань?

— Ви ще не знаєте, що в цій книзі заклинань, пані, — невимушено проспівала Сара. — Бо ніколи навіть краплини інтересу до неї не виказали.

Я стиснула губи.

— Я нікому не дам псувати той манускрипт.

— Ага, ось воно. — Сара тріумфально тицьнула в гримуар. — Одне з заклинань Маргарет Бішоп із тисяча сімсот вісімдесятих. Могутня була відьма. «Мій метод роз’яснення неясностей на папері чи на тканині». Звідси ми й почнемо. — Вона підвелася, тримаючи палець на сторінці.

— Якщо ти забрудниш… — почала було я.

— Я вже чула тебе, Діано. Це заклинання для водяної пари. Тому ніщо, окрім повітря, не торкнеться твоєї безцінної сторінки з манускрипту. Годі метушитися, розслабся.

— Я цим займуся, — похапливо кинув Метью. Я метнула на нього осудливий погляд.

Метью повернувся з їдальні, обережно тримаючи в руках малюнок, і пішов за Сарою до комори. Моя тітка торохтіла, як сорока, а мій чоловік уважно її слухав.

— Хто б міг подумати? — зітхнула Ем, хитаючи головою.

Ми з нею помили після вечері тарілки і заходилися прибирати в кімнаті, бо та мала такий вигляд, немов тут вибухнула бомба, коли під’їзну алею освітили фари.

— Приїхали, — сказала я, відчувши, як у мене в грудях занило.

— Усе буде в нормі, люба. Вони ж родина Метью, — підбадьорила мене Ем, вщипнувши мене за руку.

Коли я підійшла до парадних дверей, Маркус та Міріам уже вибиралися з авто. Чорноока Міріам у легкому коричневому светрі з закоченими по лікоть рукавами, міні-спідниці та черевиках на високих підборах мала незграбний вигляд. Вона отетеріло розглядала ферму та все довкола. Маркус уважно придивлявся до архітектури будинку і внюхувався в легкий вітерець, який, безперечно, доніс до нього запах кави та відьом. Син Метью був одягнений у джинси та раритетну футболку, придбану, судячи з напису, 1982 року під час концертного турне однієї відомої рок-групи.

Я відчинила двері, й у блакитних очах Маркуса заграли бісики. Він підморгнув мені.

— Привіт, мамо, ось ми й приїхали!

— А він тобі розказав, еге ж? — спитала я, розлючена тим, що Метью не дослухався до моїх прохань.

— Розказав що? — спантеличено насупився Маркус.

— Та так, нічого, — пробурмотіла я. — Привіт, Маркусе, привіт, Міріам.

— Здрастуй, Діано, — привіталася Міріам, і риси її обличчя склалися в уже знайомий мені несхвальний вираз.

— Гарненький будиночок, — зауважив Маркус, заходячи на ґанок. Під лампочкою, що освітлювала ґанок, його золотаве волосся та біла шкіра блищали, як відполіровані. У руці він тримав якусь коричневу пляшку.

— Заходьте, ласкаво просимо. — Я швиденько заштовхала їх всередину, щоб ніхто, проїжджаючи повз будинок, не помітив на ґанку вампірів.

— Як ся маєш, Діано? — спитав Маркус зі стурбованим виразом в очах; його ніздрі легенько заворушилися, вбираючи мій запах. Метью вже розповів йому про Ля П’єр.

— Та нормально.

Нагорі гучно хряснули двері.

— Що за дурниці! Я не жартую!

— Стосовно чого? — Міріам заклякла, як укопана, і її чорні кучері гойднулися на плечах, немов змії.

— Та так, нічого. Не переймайтеся. — Коли обидва вампіра опинилися всередині, будинок зітхнув.

— Справді нічого? — здивовано звела брови Міріам, бо теж почула зітхання.

— Просто будинок трохи непокоїться, коли приїздять гості, от і все.

Міріам поглянула на сходи і принюхалася.

— А скільки в цьому будинку мешканців?

То було просте запитання, на яке не було простої відповіді.

— Важко сказати, — коротко кинула я, тягнучи до сходів спортивну сумку. — Що у вас тут таке важке?

— Це сумка Міріам. Дозвольте, — і Маркус легко підняв її одним пальцем.

Ми пішли нагору, де я хотіла показати їм їхні кімнати. Ем іще раніше відверто поцікавилася у Метью, чи будуть гості спати в одному ліжку. Спочатку на його обличчі відобразився шок від недоречності такого запитання, а потім він вибухнув гучним сміхом і запевнив її, що коли їх покласти разом, то вранці у домі буде один мертвий вампір. А потім увесь день Метью час від часу посміювався і хитав головою:

— Маркус та Міріам. Оце так ідея!

Маркус зупинився у спальні для гостей, яка колись належала Емілі, а Міріам ми поселили у моїй колишній кімнаті на мансарді. На ліжках гостей чекали стоси свіжих рушників, і я показала їм, де ванна. Вампіри розмістилися швидко: пропонувати їм їжу не треба, перепочити — також, та й взагалі, їм мало що було потрібно в плані комфорту для створінь. На щастя, я ніде не помітила спектральних привидів, ніде не сипався тиньк — тобто не було явних ознак невдоволення будинку присутністю вампірів.

Метью, безперечно, вже знав, що приїхав його син із Міріам, але комірчина мала досить добру звукоізоляцію, а отже, Сара про приїзд гостей ще не здогадувалася. Коли я вела вампірів повз гостьову кімнату, з-за дверей визирнула Елізабет і витріщилася на нас великими, як у сови, очима.

— То бабуся, — пояснила я. — Вибачте, у нас живуть привиди.

Щоб не засміятися, Маркус прокашлявся.

— А з вами мешкають всі ваші предки?

Згадавши про своїх батьків, я похитала головою.

— Дуже жаль, — стиха мовив він.

Ем зі щирою усмішкою чекала на гостей у сімейній кімнаті.

— Ви, напевне, Маркус, — мовила вона, підводячись і простягаючи руку. — Мене звуть Емілі Мазер.

— Радий познайомитися, Ем. А це колега Метью, Міріам Шепард.

Міріам ступила крок вперед. Вона, як і Емілі, була тонкокоста, але вампірка порівняно з нею скидалася на китайську ляльку.

— Ласкаво просимо, Міріам, — сказала Ем, з усмішкою поглянувши на неї зверху вниз. — Може, вип’єте щось? Метью саме відкоркував пляшку вина.

Емілі поводилася невимушено, наче вампіри заходили до нас мало нещодня. Маркус та Міріам похитали головами.