Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 159

Я теж була на нього сердита.

— Взагалі-то, ти маєш бути незнищенним.

Він поклав голову мені на плече.

— Треба було розповісти тобі про Жульєт.

— Та отож, треба було. Бо вона мало не забрала тебе від мене. — Кров загупала по артерії об бинт на шиї, коли Метью торкнувся великим пальцем того місця, де він прогриз мою плоть та м’язи. Його дотик був навдивовижу теплим.

— Так, смерть була тоді близько. — Запустивши пальці у моє волосся, він погладив мене по потилиці й міцно притиснувся своїми губами до моїх. Так ми мовчки і стояли, слухаючи биття наших сердець.

— Коли я вбила Жульєт, то зробила її частиною себе — навічно.

Метью погладив моє волосся.

— Смерть сама по собі є потужною магією.

Ми знову замовкли, і я без слів подякувала богині за те, що вона врятувала не лише життя Метью, а й моє. Ми пішли назад до авто, але з півдороги я вже погойдувалася від втоми і спотикалася. Метью посадив мене собі на плечі, як малу дитину, і проніс на собі решту шляху.

Коли ми повернулися до будинку, Сара сиділа, схилившись над столом у своєму кабінеті. За мить вона прожогом бігла надвір відчиняти дверцята «рейндж-ровера» з такою швидкістю, що їй би і вампір позаздрив.

— Чорт забирай, Метью! — вигукнула вона, поглянувши на моє виснажене обличчя.

Вони вдвох завели мене в будинок і всадовили на кушетку в сімейній кімнаті. Я лягла і поклала голову Метью на коліна. Тихі звуки життя, що вирувало в будинку, заколисали мене, і я заснула. Останнє, що я чітко запам’ятала, це запах ванілі та повизгування старого міксера, яким користувалася Емілі.

Метью розбудив мене на обід. Овочевий суп. Вираз обличчя Метью свідчив про те, що невдовзі мені знадобиться підтримка — він збирався ознайомити родину з нашим планом.

— Ти готова, mon cœur? — спитав Метью. Я кивнула, вишкрібаючи усе з тарілки до останку. Маркус крутнув головою у наш бік. — Ми хочемо тобі дещо розповісти, — сказав йому Метью.

Згідно з новою родинною традицією, для обговорення важливої теми треба було пройти до їдальні. Коли ми зібралися, всі очі втупилася на Метью.

— І що ж ви вирішили? — спитав Маркус без передмов.

Метью зробив глибокий вдих, навмисне витримуючи паузу, і почав.

— Нам треба вирушити туди, де Конгрегації буде нелегко знайти нас, де Діана матиме необхідний час і досвідчених наставників, які допоможуть їй оволодіти магією.

Сара захихотіла.

— І де ж це є таке місце з могутніми терплячими відьмами, які не заперечуватимуть, коли поряд вештатиметься вампір?

— Я не маю на увазі якесь конкретне місце, — загадково відповів Метью. — Ми сховаємо Діану в часі.

Зчинився галас. Метью взяв мене за руку.

— Courage, — прошепотіла я по-французьки, повторюючи пораду, яку він дав мені перед знайомством з Ізабо.

Метью пирхнув і похмуро всміхнувся.

Я добре розуміла недовіру і невіру родини. Минулої ночі моя реакція була би приблизно такою ж самою. Спочатку я б наполягала, що це неможливо, а потім ставила б безліч запитань — що, де і як.

Метью пояснив, що міг, а міг він пояснити небагато.

— Ти хочеш скористатися своєю магією, але поки що це вона тобою користується, а не навпаки. Тобі потрібен наставник досвідченіший та здібніший за Сару та Емілі. То не їхня провина, що вони не в змозі тобі допомогти. Відьми минулого були інакшими. Але багато їхніх знань втрачено.

— Де? Коли? — прошепотіла я, не маючим анінайменшого уявлення.

— Не дуже й давно — хоча недавнє минуле теж містить певні ризики. Але щоб знайти відьму достатньо потужну, аби навчити тебе, доведеться здійснити далеку подорож у часі. Спочатку треба поговорити з Сарою і з’ясувати, наскільки безпечною є така подорож. А потім нам слід знайти три предмети, які скерують нас до того відтинку часу.

— Ми? А я гадала, що я тебе просто зустріну там, і все.

— Не зустрінеш. Хіба що коли не буде альтернативи. Тоді я був іншою істотою, і не певен, що довірив би тебе собі такому, яким я тоді був.

Метью полегшено зітхнув, коли я кивнула на знак згоди. Кілька днів тому він відкинув ідею подорожі в часі. Та, вочевидь, ризик залишатися на місці був іще більшим.

— А що робитимуть інші?

Він провів великим пальцем по вені на моїй п’ясті.

— Міріам та Маркус повернуться назад до Оксфорда. Конгрегація шукатиме тебе спочатку тут. Було б непогано, якби Сара та Емілі кудись ненадовго поїхали. А чи могли б вони поїхати до Ізабо?

На перший погляд це здавалося сміховинним. Сара та Ізабо під одним дахом? Абсурд! Та чим більше я про це думала, тим менш неймовірною вона видавалася.

— Не знаю, можливо, — резюмувала я задумливо. Але тепер виникло ще одне ускладнення — Маркус. Я не дуже розбиралася в усіх мудрощах ордену лицарів Лазаря, але за відсутності Метью саме на його плечі звалиться тягар іще більшої відповідальності.

— Іншого шляху немає, — тихо сказав Метью в напівтемряві й заспокоїв мене поцілунком.

Але саме стосовно цього Емілі мала протилежну думку.

— Мусить бути інший шлях, — заперечила вона.

— Я намагався придумати, але не зміг, — виправдовувався Метью.

— Куди — або радше до якого часу — ви збираєтеся вирушати? Діана навряд чи зможе злитися з загальним тлом і стати непомітною. Вона надто висока на зріст, — завважила Міріам, поглянувши на свої крихітні рученята.

— Навіть попри те, що Діана не зможе стати непомітною, така подорож небезпечна, — карбував кожне слова Маркус. — Вона може опинитися посеред війни. Або епідемії.

— Або у розпал полювання на відьом. — Міріам сказала це без злоби в голосі, але на неї враз зиркнули три пари обурених очей.

— А ти як гадаєш, Саро? — поцікавився Метью.

З усіх створінь, що сиділи в кімнаті, вона досі не зронила ні слова.

— Ти хочеш вирушити з нею в той час, де вона знайде відьом, які зможуть їй допомогти?

— Так.

Сара заплющила і розплющила очі.

— Тут ви обоє у небезпеці. Це довела Жульєт Дюран. А якщо ви в небезпеці у Медісоні, то будете в небезпеці скрізь.

— Дякую. — Метью розтулив рота, щоб сказати щось іще, та Сара перервала його, піднявши руку.

— Нічого не обіцяй мені, — сказала вона напруженим голосом. — Ти будеш обережним хоча б заради неї, якщо не заради себе.

— А тепер у нас лишився один клопіт: власне подорож у часі, — сказав Метью вже діловим тоном. — Діані знадобляться три предмети з конкретного часу і місця, щоб мати змогу безпечно подорожувати.

Сара кивнула.

— А я можу вважатися таким «предметом»? — поцікавився Метью.

— Маєш серце? Маєш пульс? Авжеж, ти не «предмет»! — Це було найпозитивніше твердження про вампірів, яке коли-небудь робила Сара.

— Якщо вам потрібні якісь старі речі за дороговкази, можете вибирати з оцих. — Маркус зняв із шиї тоненький шкіряний шнурок і підняв його над головою. На шворці, наче на гірлянді, висіли химерні прикраси — зуб, монета, якийсь уламок, що поблискував золотисто-чорним відтінком, і погнутий срібний свисток. Він кинув шнурок Метью.

— Чи ти, бува, не витягнув ось це у жертви жовтої лихоманки? — поцікавився Метью, мацаючи зуб.

— Так, в Новому Орлеані, — підтвердив Маркус. — Під час епідемії тисяча вісімсот дев’ятнадцятого року.

— Про Новий Орлеан і мови бути не може, — різко відказав Метью.

— Та отож, — підтвердив Маркус, зиркнувши крадькома на мене, а потім знову зосередив увагу на батькові. — А як щодо Парижа? Там можна буде зустрітися з Фанні. У неї має бути друга сережка.

Метью торкнувся пальцями маленького червоного камінчика в золотій філіграні.

— Ми з Філіпом забрали тебе з Парижа — і від Фанні. Тоді був Терор, пам’ятаєш? Тогочасний Париж — не місце для Діани.

— Так, ви удвох нервували через дрібниці й метушилися довкола мене, наче дві старі бабці. Мені вже випало пережити одну революцію. До того ж, якщо ти хочеш знайти безпечне місце в минулому, тобі доведеться докласти достобіса зусиль, татку, бо це не так просто, — пробурчав Маркус. Раптом його обличчя осяяла здогадка. — А може, Філадельфія?