Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 160

— Я не був з тобою ані в Філадельфії, ані в Каліфорнії, — проторохтів Метью, перш ніж його син встиг розтулити рота. — Тож краще ми вирушимо в той час і в те місце, які мені добре відомі.

— Навіть якщо ти добре знатимеш, куди нам треба потрапити, я не впевнена, що зможу це зробити, — озвалася я, знову відчувши небажання займатися магією.

— А я гадаю, що зможеш, — різко заперечила Сара, — бо ти все своє життя цим займалася. І коли була ще дитинчам, і маленькою дівчинкою, коли гралася зі Стівеном у хованки, і підлітком. Пам’ятаєш, як часто ми витягували тебе із лісу і швиденько відмивали та відчищали, щоб ти в школу не запізнилася? Як ти гадаєш, чим ти тоді займалася, як не магією?

— Ну, не в часі ж я подорожувала! Сто відсотків — ні! — відказала я, не кривлячи душею. — Я й досі не розумію, як це у мене виходило: куди дівається тіло, коли я потрапляю в інше місце?

— Хтозна. Але не хвилюйся. Це з кожним бувало. Скажімо, ти їдеш на роботу і не пам’ятаєш, як ти туди дісталася. Або промине день, а ти хоч убий не можеш пригадати, чим ти впродовж нього займалася. Кожного разу, коли тобі про таке розповідають, можна не сумніватися, що перед тобою — мандрівник у часі, — пояснила Сара. Вона говорила про подорожування в часі навдивовижу буденно.

Метью відчув мої побоювання і взяв мене за руку.

— Ейнштейн якось сказав: усі фізики усвідомлюють, що відмінність між минулим, теперішнім та майбутнім — це «ілюзія, за яку вперто тримаються люди». Він не лише вірив у чудеса та дива, він вірив і в гнучкість та еластичність часу.

У двері обережно постукали.

— Щось я не почула, як під’їхало авто, — підозріло мовила Міріам, підводячись із кушетки.

— Та то, мабуть, Семі — він збирає гроші на передплату газет, — припустила Ем, підводячись із крісла.

Ми тихо чекали, поки вона йшла до парадних дверей і мостини під її ногами скрипіли, немов на знак протесту. По тому, як Маркус та Метью поклали руки на стіл і напружилися, я зрозуміла — будь-якої миті вони готові зірватися з місця.

У їдальню залетів порив холодного вітру.

— Слухаю вас, — ошелешено мовила Ем. За якусь секунду Маркус та Метью стояли біля неї. До них швидко приєдналася Табіта, твердо вирішивши підтримати ватажка зграї в його важливій справі.

— Ні, це не хлопчик-газетяр, — сказала Сара, поглянувши на порожнє крісло біля мене, хоча могла цього й не говорити, бо Метью там уже й слід прохолов.

— Ви Діана Бішоп? — спитав низький чоловічий голос зі знайомим іноземним акцентом, злегка розтягуючи ненаголошені голосні.

— Ні, я її тітка, — відповіла Ем.

— Може, вам чимось допомогти? — холодно, але ввічливо спитав Метью.

— Мене звуть Натаніель Вільсон, а це моя дружина, Софі. Нам сказали, що тут можна знайти Діану Бішоп.

— Хто це вам сказав? — тихо спитав Метью.

— Його мати — Агата, — сказала я, підводячись, і рушила до дверей.

Його голос нагадав мені ту жінку-демона, дизайнера з Австралії з навдивовижу гарними карими очима. Я розмовляла з нею в кафе, коли відвідувала Бодліанську бібліотеку.

Міріам спробувала заступити мені шлях, та побачивши вираз мого обличчя, швидко відійшла убік. Але спекатися Маркуса було не так просто. Він схопив мене за руку і потягнув до сходів.

Натаніелів погляд легеньким поштовхом торкнувся мого обличчя. Йому було двадцять із гаком, він мав світле волосся та шоколадні очі, а також материн великий рот і витончені риси обличчя. Агата була невеличка і акуратна, а Натаніель був майже як Метью заввишки і мав широкі плечі та вузькі стегна пловця. Через плече в нього був перекинутий величезний рюкзак.

— Ви Діана Бішоп? — спитав він.

З-за спини Натаніеля з’явилося жіноче обличчя — миловидне й кругле, з розумними карими очима та ямочкою на підборідді. Цій жінці теж було двадцять із гаком, і м’який та ледве чутний тиск її погляду свідчив про те, що вона теж демон.

Коли вона мене роздивлялася, їй через плече впала довга каштанова коса.

— Це вона, — сказала молода жінка з акцентом, що видавав у ній уродженку Півдня. — У моїх снах вона мала такий самий вигляд.

— Усе нормально, Метью, — сказала я, бо ці два демони становили небезпеку не більшу, ніж Марта й Ізабо.

— То ви і є той самий вампір, — мовив Натаніель, скинувши погляд на Метью. — Моя мати попереджала мене про вас.

— Вам слід було дослухатися до її попередження, — мовив Метью стиха, але в тій пораді чулася загроза.

Однак це, здавалося, не справило на Натаніеля належного враження.

— Вона сказала мені, що ви навряд чи зрадієте, побачивши сина члена Конгрегації. Але я прийшов сюди не від її імені. Я тут через Софі. — Він витягнув свою дружину з-за спини і захисним жестом підгріб собі під руку. Вона здригнулася від холоду і сильніше притиснулася до нього. Вони були вдягнені не до нью-йоркської осені. Натаніель мав на собі стару фермерську куртку, а на Софі не було нічого теплішого за водолазку та в’язаний вручну довгий джемпер до колін.

— Вони обидва — демони? — спитав мене Метью.

— Так, — відповіла я, хоча щось змусило мене на мить завагатися.

— А ви — теж вампір? — спитав Натаніель Маркуса.

Той вишкірився вовчою посмішкою.

— Вгадали.

Софі й досі торкалася мене своїм типово демонським поглядом, хоча я відчувала легенький свербіж на своїй шкірі. Мимоволі вона поклала руку собі на живіт, немов захищаючи його.

— Ви вагітна! — скрикнула я.

Маркус так здивувався, що ослабив хватку на моїй руці, і я рушила до гостей. Метью різко схопив мене, коли я проходила повз нього. Будинок, збуджений появою двох гостей та несподіваним вивертом Метью, виказав своє невдоволення, гучно гепнувши дверима гостьової кімнати.

— Те, що ви відчуваєте, це через мене, — сказала Софі, ще сильніше пригортаючись до свого чоловіка. — Мої предки були відьмацького роду, а я вийшла не такою, як вони.

До залу ввійшла Сара і картинно здійняла руки догори.

— Ну от. Я ж казала, що невдовзі в Медісоні з’являться демони. Утім, будинок знає свою роботу краще за нас. Коли вже прийшли, то заходьте, бо надворі холодно.

Демони увійшли, і будинок застогнав так, наче ми йому страх як осточортіли своїми витівками.

— Не хвилюйтеся, — спробувала я заспокоїти їх. — То так будинок сказав нам, що не проти вашого приходу, а у який спосіб він це зробив — неважливо.

— Будинок моєї бабусі був такий самий, — усміхнулася Софі. — Вона мешкала в старому норманському помешканні в містечку Севен Девілз. Там я й народилася. Офіційно Севен Девілз є частиною Північної Кароліни, але мій татко казав, що мешканцям міста про це не повідомили. Тож ми — як окрема держава.

Двері гостьової кімнати розчахнулися, і на порозі виникли ще четверо Бішопів і з цікавістю спостерігати за тим, що відбувалося. Хлопчик із кошиком для ягід помахав рукою. Софі сором’язливо помахала йому у відповідь.

— У моєї бабусі теж мешкали привиди, — спокійно додала вона.

Привиди, два недружні вампіри та надміру експресивний будинок — усе це виявилося для Натаніеля аж надто обтяжливим.

— Ми не залишимося тут довше, ніж необхідно, Софі. Ти приїхала сюди, щоб подарувати Діані дещо. Роби, що задумала, і хутко повертаймося додому, — запропонував він. Міріам навмисне вибрала цей момент і, схрестивши на грудях руки, виступила із їдальні. Натаніель від несподіванки аж позадкував.

— Спочатку вампіри. Потім — демони. Хто ж наступний? — невдоволено пробурмотіла Сара. І повернулася до Софі. — Так ви вже на п’ятому місяці?

— Минулого тижня дитинка почала ворушитися, — відповіла Софі, поклавши руки на живіт. — Саме тоді Агата й сказала нам, де знайти Діану. Вона не знає про мою родину. Ви мені снилися місяцями. І я не знаю, що побачила Агата, і що змусило її так перелякатися.

— Які сни? — швидко спитав Метью.

— Нехай Софі сяде, а вже потім ми почнемо її допитувати, — лагідно проговорила Сара, беручи контроль над ситуацією. — Ем, принеси нам, будь ласка, печива та молока.