Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 162

— Де ви її дістали? — якось дивно спитав Метью, і обличчя його посіріло.

Софі знизала плечима.

— Хтозна. Вона завжди зберігалася у норманів. Передавалася в нашій родині від відьми до відьми. «Коли настане час, віддай її тому, кому вона знадобиться», — так сказала моя бабуся моєму батькові, а батько сказав мені. Ця фраза була написана на смужці паперу, але той папірець давно загубився.

— Що це, Метью? — спитав Маркус і на його обличчі відбилася тривога. Натаніель також стривожився.

— Це — шахова фігура, — відповів Метью надтріснутим голосом. — Біла королева.

— А звідки ти знаєш? — спитала Сара, критично поглянувши на статуетку. — Мені ніколи не доводилося бачити подібних шахових фігур.

Метью заговорив так, немов витискав слова крізь міцно стиснуті губи.

— Знаю, бо колись вона належала мені. Її подарував мені батько.

— А як же вона опинилася в Північній Кароліні? — Я простягнула руку до статуетки, і вона ковзнула до мене по столу так, наче хотіла належати лише мені. Я стисла її в долоні, оленячий ріг уп’явся мені в шкіру і відразу ж нагрівся від мого дотику.

— Я програв її, побившись об заклад, — тихо мовив Метью. — Я й гадки не маю, яким чином вона потрапила до Північної Кароліни. — Затуливши долонями обличчя, він вимовив єдине слово, яке мені абсолютно нічого не сказало: — Кіт.

— А ти пам’ятаєш, коли вона востаннє в тебе була? — різко спитала Сара.

— Чітко пам’ятаю, — відповів Метью, підводячи голову. — Я грав нею багато років тому в Ніч всіх спочилих у Христі. Саме тоді я й програв своє парі.

— Ніч Усіх Душ буде наступного тижня, — озвалася Міріам і повернулася на своєму стільці так, щоб бачити Сарине обличчя. — Може, подорож у часі буде легшою на день Усіх святих та Усіх спочилих у Христі душ?

— Міріам! — гаркнув Метью, але було вже пізно.

— А про яку подорож у часі йдеться? — пошепки спитав Натаніель у Софі.

— Моя мама була мандрівницею в часі, — теж пошепки відповіла йому Софі. — У неї це добре виходило, і вона завжди поверталася з вісімнадцятого сторіччя з новими ідеями стосовно кераміки та глечиків.

— Твоя мати бувала в минулому? — ледь чутно спитав Натаніель. Він отетеріло окинув поглядом пістряву компанію створінь, а потім поглянув на округлий животик своєї дружини. — Це також передається у відьмацьких родинах із покоління в покоління — як і ясновидіння?

Поки демони тихо між собою шепотіли, Сара відповіла Міріам:

— У період між Геловіном та днем Усіх Душ мало що розділяє живих від померлих. Це найзручніший час, щоб прослизнути між минулим та сьогоденням.

Натаніель стривожився ще більше.

— Живих від померлих? Та ми ж приїхали сюди саме для того, щоб віддати цю статуетку і щоб моя дружина могла спокійно спати ночами, а ви говорите такі моторошні речі!

— А Діана встигне достатньо зміцніти? — спитав Маркус у Метью, ігноруючи Натаніеля.

— Саме тоді Діані буде легше подорожувати в часі, — висловила свою думку вголос Сара.

Софі задоволено озирнулася довкола.

— Це нагадує мені ті давні дні, коли бабця та її сестри сходилися, щоб побазікати й попліткувати. Здавалося, вони не звертали уваги одна на одну, але завжди добре пам’ятали те, що було сказано.

Численні не пов’язані між собою розмови, що точилися за столом, раптово урвалися, коли двері їдальні з грюкотом розчинилися і зачинилися, а за мить ще сильніше грюкнули значно важчі двері до гостьової кімнати. Натаніель, Міріам та Маркус аж попідскакували.

— Що це, в біса, було? — спитав Маркус.

— Та то будинок, — з досадою в голосі пояснила я. — Піду подивлюся, що йому треба.

Метью підхопив статуетку і пішов за мною.

На порозі гостьової кімнати чекала стара жінка у вишуканому корсеті та довгій спідниці.

— Здрастуйте, пані, — звернулася до неї Софі з увічливим поклоном. Виявилося, що вона теж пішла слідком за мною. Прискіпливо вдивившись у моє обличчя, Софі зазначила:

— Ця стара пані трохи схожа на вас, еге ж?

— То ти вибрала свій шлях, — сказала стара голосом слабшим, аніж минулого разу.

— Так. Ми вибрали свій шлях, — відповіла я. Позаду почулися кроки — то решта присутніх у їдальні поквапилися поглянути, через що зчинилася метушня.

— Тобі дещо знадобиться для подорожі, — мовила стара жінка.

Восьмикутні двері розчинилися, і позаду мене з’явився натовп створінь, не менший за натовп привидів, що вже чекав біля каміна.

— Що ж, це буде цікаво, — сухо сказала моя бабуся, що стояла на чолі натовпу привидів.

У стінах щось загуркотіло, наче кості затряслися. Я сіла в бабусине крісло-гойдалку, бо ногам було вже несила тримати мене.

У панелі між вікном та каміном утворилася тріщина. Вона розширювалася й видовжувалася упоперек. Старе дерево дрижало і скрипіло. З виниклого отвору вилетіло щось м’яке й розпливчасте. З руками та ногами. Коли воно ляпнулося мені на коліна, я аж скривилася від огиди й страху.

— Ну ні фіга собі! — вирвалося у Сари.

— Ця панельна обшивка вже ніколи не буде такою, як раніше, — пожалкувала моя бабуся, дивлячись на отвір і скрушно хитаючи головою.

Те, що на мене впало, було зроблене з грубої тканини, яка з часом вицвіла і набула якогось сіро-брунатного кольору. На додаток до своїх чотирьох кінцівок, «воно» мало замість голови шишку, прикрашену вицвілими жмутками волосся. На місці серця хтось вишив літеру Х.

— Що це таке? — спитала я, простягаючи вказівний палець до нерівних збляклих стібків.

— Не чіпай! — скрикнула Ем.

— Я вже чіпаю його, — відповіла я, сконфужено підвівши голову. — Бо воно сидить у мене на колінах.

— Ніколи не бачила такої старої ляльки, — озвалася Софі, оглядаючи химерний витвір.

— Лялька? — насупилася Міріам. — А хіба хтось із твоїх предків не потрапляв у халепу саме через ляльку?

— Так, Бріджет Бішоп, — проказали в унісон Сара, Емілі та я.

А стара жінка у довгій спідниці та оздобленому корсеті вже стояла біля моєї бабусі.

— Це твоя? — пошепки спитала я.

Бріджет усміхнулася куточком рота.

— Будь обережна на роздоріжжі, доню. Ніхто не знає, які таємниці криються там.

Поглянувши на ляльку, я легенько торкнулася хрестика на її грудях. Тканина тріснула і оголила набивку, зроблену з листя, прутиків та сухих квітів. У повітрі поширився запах сухої трави.

— Рута, — сказала я, пригадавши чай, який мене вчила готувати Марта.

— Якщо судити із запаху, то це — конюшина, рокитник та берестяна кора, — зазначила Сара, ретельно принюхавшись. — Цю ляльку зробили для того, щоб когось привабити — здогадно Діану — але вона має також захисне закляття.

— Ти добре її навчила, — сказала Бріджет бабусі, схвально кивнувши на Сару.

На коричневому фоні нутрощів ляльки щось блиснуло. Я потихеньку смикнула його — і лялька розпалася на шматки.

— От і кінець, — зітхнула Бріджет. Моя бабуся заспокійливо поклала руку їй на плече.

— Це сережка. — Її вишукана золота поверхня спіймала світло, і в його відблиску на її кінці показалася величезна перлина у вигляді сльози.

— Якого це біса одна з сережок моєї матері потрапила до ляльки Бріджет Бішоп? — спитав Метью, аж посірівши від гніву.

— А чи не знаходилися сережки твоєї матері там же, де й статуетка тієї давно минулої ночі? — спитала Міріам. І сережка, і шахова фігурка були старішими за ляльку, старішими за будинок Бішопів.

Метью на мить замислився, а потім кивнув.

— Так. Тобі вистачить тижня, щоб підготуватися? — поквапливо спитав мене він.

— Не знаю.

— Ясна річ, ви встигнете і будете готові, — проспівала Софі, поглянувши на свій живіт. — Вона все для тебе зробить, як слід, моя маленька відьмочко. Ви будете її хрещеною матір’ю. Моїй донечці це сподобається.

— Враховуючи ненароджене дитинча і не враховуючи привидів, у цій кімнаті нас дев’ятеро, — сказав Маркус оманливо невимушеним тоном, нагадавши мені Метью в ті хвилини, коли він опинявся в напруженій ситуації.