Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 161

Ем уже поспішала на кухню, і за мить звідти почувся дзенькіт склянок.

— Може, то мої сни, а може — її, — сказала вона, показуючи на живіт, коли Сара провела її та Натаніеля в глиб будинку. Вона поглянула через плече на Метью. — Розумієте, вона — відьма. І, напевне, саме це стурбувало матір Натаніеля.

Очі всіх присутніх прикипіли до випуклості під светром Софі.

— До їдальні, — мовила Сара рішуче. — Усі йдемо до їдальні.

Метью притримав мене.

— Щось надто дивно, що вони заявилися саме тепер. Не згадуй при них про подорож у часі.

— Та вони ж безневинні, — сказала я. І моя інтуїція підтверджувала це.

— Ніхто не є безневинним, а тим паче — син Агати Вільсон. — Табіта, що сиділа поруч із Метью, нявкнула на знак згоди.

— Ви приєднуєтеся до нас, чи вас силою тягнути? — гукнула Сара.

— Уже йдемо, — спокійно запевнив її Метью.

Сара сіла за стіл на чільному місці й показала на порожні стільці праворуч від себе.

— Сідайте.

Ми опинилися напроти Софі та Натаніеля, а через одне порожнє місце від них сидів Маркус. Син Метью розділив свою увагу між батьком та демонами. Я сиділа між Метью та Міріам, які очей не зводили з Натаніеля. Увійшла Ем із тацею, щільно заставленою посудом із вином, молоком, мисками з ягодами та горіхами, а також величезним тарелем із печивом.

— Господи, коли я бачу печиво, мені страшенно хочеться знову стати теплокровним, — побожно мовив Маркус, беручи золотисте кружальце з шоколадним осердям і підносячи його до носа. — Так добре пахне, але на смак — жахливе.

— А ти краще покуштуй ось це, — запропонувала Емілі, підсовуючи йому миску з горішками. — Вони вкриті ваніллю і цукром. Звісно, це не печиво, але схожість є. — І передала йому пляшку з вином та штопор. — Відкоркуй і налий трохи своєму батьку.

— Дякую, Ем, — проказав Маркус із повним ротом липких горішків і взявся за пляшку.

Сара уважно придивлялася, як Софі спрагло пила молоко й з апетитом їла печиво. Коли ж вона потягнулася за добавкою, моя тітка обернулася до Натаніеля.

— А де ж ваше авто? — Зважаючи на все те, що вже відбулося, це було дивне запитання.

— Ми прийшли пішки, — відповів Натаніель, не взявши й крихти з того, що поставила перед ним Емілі.

— Та невже? А звідки? — поцікавився Маркус із ноткою недовіри в голосі й подав Метью склянку вина. Він вже достатньо добре вивчив прилеглу місцевість і переконався, що поблизу будинку населених пунктів не було.

— З Дарема до Вашингтона нас підвіз приятель, — пояснила Софі. — А звідти поїздом ми добралися до Нью-Йорка. До речі, Нью-Йорк мені не сподобався.

— Ми сіли на потяг до Олбані, а потім подалися до Сіракуз. До Казеновії ми дісталися автобусом, — додав Натаніель і застережливо поклав руку на плече Софі — мовляв, не кажи зайвого.

— Він не хоче, щоб я розповідала, як нас підвезла одна незнайомка, — з усмішкою зізналася Софі. — Ця жінка знала, де стоїть ваш будинок. Її діти полюбляють приїздити сюди на Геловін, бо ви — справжні відьми. — Софі відсьорбнула молока. — Ні, нам не треба було розпитувати, як сюди дістатися. Ваш будинок має так багато енергії, що ми його ніколи не минули б.

— А з якого дива ви обрали такий химерний маршрут? — спитав Метью в Натаніеля.

— Хтось за нами стежив аж до Нью-Йорка, але ми знову сіли на потяг до Вашингтона, і переслідувачі, напевне, втратили до нас інтерес, — наїжачився Натаніель.

— А потім ми зійшли з поїзда в Нью-Джерсі й поїхали назад до Нью-Йорка. Один чоловік на станції сказав нам, що туристи весь час губляться і сідають не на ті поїзди. Нас навіть не оштрафували, правда ж? — Софі сподобалася така приязність компанії «Амтрак».

А Метью наполегливо допитував Натаніеля.

— А де ви збираєтеся зупинитися на ніч?

— Вони зупиняться у нас, — досить різко заявила Емілі. — Автомобіля вони не мають, а будинок вже знайшов для них кімнату. До того ж Софі хоче поговорити з Діаною.

— Дуже хочу. Агата сказала, що ви зможете мені допомогти. Йшлося про якусь книгу для дитини, — тихо мовила Софі. Маркус стрельнув поглядом на краєчок сторінки з «Ешмола 782», що виглядав із-під схеми із зображенням командної структури ордену лицарів Лазаря. Він похапливо згріб папери, а зверху поклав начебто безневинні на вигляд результати аналізів ДНК.

— Яку книгу ти маєш на увазі, Софі? — перепитала я.

— Ми не сказали Агаті, що я з відьмацького роду. Я навіть Натаніелю не розповідала аж поки він приїхав до мене зустрітися з моїм татком. Ми на той час були разом вже чотири роки, а татко хворів і втрачав контроль над своєю магією. Мені не хотілося, щоб Натаніель перелякався. Як би там не було, та коли ми побралися, ми не хотіли скандалу. На той час Агата вже була членом Конгрегації і часто говорила про суворість правил сегрегації, і про те, що буде з тими, хто насмілиться порушити їх. — Софі похитала головою. — Мені це завжди здавалося дикістю…

— То що там про книгу? — нагадала я, повертаючи розмову в потрібне русло.

— Ой, — зосереджено наморщила лоба Софі й на мить замовкла, пригадуючи.

— Моя мати в захваті від того, що у нас буде дитина. Вона каже, що це буде найгарніша дитина у всьому світі, — втрутився Натаніель, ніжно поглянувши на свою дружину. — А потім почалися сни. Софі відчула, що насувається якесь лихо. Як для демона, вона має добре розвинену здатність до лиховісних передчуттів — як і моя мати. У вересні у неї почалися видіння — обличчя Діани, а потім почало чутися її ім’я. Софі сказала, що люди чогось від вас хочуть.

Пальці Метью торкнулися моєї талії, де закінчувався шрам, що його залишила Сату.

— Покажи їм глек з обличчям, Натаніелю. То просто фото. Я хотіла взяти глек із собою, але Натаніель сказав, що не варто перти до Нью-Йорка п’ятилітровий глек.

Її чоловік слухняно видобув із кишені телефон, вивів на екран фотографію, і подав його моїй тітці. Сара аж охнула.

— Я гончар, як і моя мама та бабуся. Бабуся розводила в своїй печі відьмовогонь, але я роблю це у звичайний спосіб. Усі обличчя з моїх снів потрапляють на глечики. І не всі вони лячні. Ваше — не лячне.

Сара передала телефон Метью і щиросердо мовила:

— Це просто прекрасно, Софі.

Я мусила погодитися. Високий округлий глек сірого кольору мав на вузькому горлі дві вигнуті ручки. На його поверхні виднілося обличчя — моє обличчя, хоча й спотворене пропорціями глечика. Підборіддя, ніс та брови випиналися назовні, з глиняних завитків мені зробили кучері. Мої очі були напівзаплющені, я спокійно і невимушено всміхалася, наче зберігала якусь таємницю.

— Це також для вас. — З кишені свого джемпера Софі видобула якийсь маленький горбкуватий предмет, загорнутий у промащену тканину і перетягнутий мотузкою. — Коли маля почало ворушитися, я й сумнівів не мала, що воно належить вам. І маля це теж знає. Можливо, саме це і стривожило Агату. Ясна річ, ніхто з нас не знає, що робити з дитинчам-відьмою. Натаніелева мама подумала, що, може, ви нам щось підкажете.

Ми мовчки спостерігали, як Софі розв’язує вузли.

— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Це татко так ретельно зав’язав. Він служив у флоті.

— Можна, я вам допоможу? — запропонував Метью, простягаючи руку до пакунка.

— Та ні, я сама, — люб’язно всміхнулася йому Софі й далі смикала за мотузку. — Він має бути ретельно загорнутим, інакше почорніє. А він не має бути чорним. Він має бути білим.

Наша колективна цікавість сягнула піку, і в кімнаті запала тиша, яку переривала лише Табіта, яка цокала язичком, причепурюючи свою шерсть. Нарешті мотузки ослабли, і тканина спала.

— Ось, — прошепотіла Софі. — Може, я й не відьма, але я остання з норманів. Ми берегли це спеціально для вас.

То була маленька, не більше чотирьох дюймів заввишки, статуетка з тьмяного срібла, її відполірована поверхня мерехтіла тим м’яким світлом, яке можна побачити лише на експонатах у музейних шафах. Софі повернула статуетку обличчям до мене.

— Діана… — сказала я, хоча цього можна було й не говорити. Богиня була зображена чітко, до найменших дрібниць — від рогів місячного серпика на її лобі до сандалів на ногах. Вона була у русі. Одну ногу вона виставила вперед, а рукою потягнулася за плече, щоби дістати з сагайдака стрілу. Друга рука спиралася на оленячій ріг.