Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 168

Геміш кивнув, анітрохи не здивувавшись.

— Мені все ж таки цікаво, що ти скажеш, коли дізнаєшся, яким він був у минулому — і яким і досі залишається. Здається, тобі не страшно тримати тигра за хвіст.

Не кажучи ні слова, я обернулася до стола і продовжила поратися з ножем.

— Остерігайся, — сказав Геміш і, поклавши руку мені на передпліччя, поглянув на мене впритул. — Там, куди ви вирушите, Метью буде зовсім іншим.

— Ні, буде, — нахмурилася я. — Бо він подорожуватиме зі мною. І буде таким, як і зараз.

— Ні, — занепокоєно заперечив Геміш. — Не буде.

Геміш Осборн знав Метью набагато довше за мене. І він вирахував місце, куди ми вирішили податися, виходячи з вмісту шкіряної валізки. Але я й досі не знала нічого, окрім того, що ми вирушимо в часі далі, ніж у тисяча дев’ятсот сімдесят шостий рік, і в те місце, де Метью колись грав у шахи.

Геміш приєднався до Сари на ґанку, і невдовзі в нічне небо піднялися дві хмарини сірого сигаретного диму.

— У вас все нормально? — спитала я Емілі, коли та повернулася з сімейної кімнати, де Міріам, Маркус, Натаніель та Софі розмовляли, дивлячись телевізор.

— Так, нормально, — відповіла вона. — А тут?

— Просто прекрасно. — Я зосередила погляд на яблунях і стала чекати, коли з темряви з’явиться Метью.

Розділ 41

За день до Геловіну в животі у мене виникло якесь тріпотіння. Іще в ліжку я потягнулася до Метью.

— Щось я нервую.

Він згорнув книгу, яку читав, і приголубив мене.

— Знаю. Ти нервувала ще до того, як розплющила очі.

А будинок уже метушливо гудів. У Сариному кабінеті на першому поверсі принтер видавав сторінку за сторінкою. Працював телевізор, а десь углибині тихенько верещала сушильна машина, протестуючи проти ще однієї порції мокрої білизни. Вдихнувши носом повітря, я відразу ж зрозуміла, що Сара та Ем вже спожили левову частку денної порції кави; десь унизу верещав фен.

— Ми що, прокинулися останніми? — спитала я, роблячи чимале зусилля, щоб вгамувати свій живіт.

— Та, схоже, — усміхнувся Метью, хоча в куточках його очей ховався неспокій.

На першому поверсі Сара готувала яєчню на замовлення, а Ем витягувала з печі дека з булочками. Натаніель тим часом брав їх одну за одною з тарілки і цілими відправляв до рота.

— А де Геміш? — поцікавився Метью.

— У мене в кабінеті, на принтері працює. — Сара кинула на нього довгий погляд і повернулася до печі.

Маркус кинув грати в «Ерудита» і зайшов до кухні, щоб піти на традиційну прогулянку в саду з батьком. Прихопивши жменьку горішків, він понюхав булочку і простогнав, придушуючи апетит.

— А що відбувається? — поцікавилася я.

— Геміш — юрист, — відповіла Софі, товстим шаром намазуючи масло на булочку. — Каже, що треба підписати якісь папери.

Після десятої ранку Геміш покликав нас до їдальні. Ми попленталися туди з келихами для вина і чашками. Геміш мав такий вигляд, наче ніч не спав. На всю ширину стола були розкладені акуратні стоси паперів, а також палички чорного сургучу і дві печатки ордену лицарів Лазаря — маленька і велика. Моє серце впало в живіт, а потім клубком підскочило до горла.

— Нам сідати? — спитала Емілі. Вона принесла з собою чайник із кавою і налила її Гемішу в чашку по самі вінця.

— Спасибі, Ем, — вдячно сказав демон. На чільному місці біля стола якось офіційно стояли два порожні крісла. Він жестом запросив мене та Метью сідати туди і взяв у руки перший стос паперів.

— Вчора ми розглянули декілька практичних питань, пов’язаних із ситуацією, в котрій ми опинилися.

Моє серце пришвидшено забилося, і я знову поглянула на печатки.

— Благаю, Геміше, не так офіційно, якщо можна, — сказав Метью, міцніше обнімаючи мене за талію.

— Діана та Метью вирушать подорожувати в часі на Геловін, як і планувалося. Тому ігноруйте все, що Метью наказував вам робити. — Другу фразу Геміш промовив із великим задоволенням. — Ми зійшлися на тому, що найкращим для всіх варіантом буде… зникнути на деякий час. Відтепер ваше попереднє життя переводиться, так би мовити, в режим очікування.

Геміш поклав документ переді мною.

— Це повноваження повіреного, Діано. Воно дає мені право — і кожному, хто обіймає посаду сенешаля, — діяти на законних підставах від твого імені.

Повноваження повіреного надало абстрактній ідеї подорожі в часі практичної завершеності. Метью видобув із кишені ручку.

— Ось тут, — сказав він, поклавши ручку переді мною.

Кінчик ручки не був пристосований до звичного нахилу і тиску моєї руки, і спочатку я просто пошкрябала папір. Коли ж я поставила підпис, Метью взяв аркуш і плюхнув унизу нагріту чорну кульку. Потім дістав особисту печатку і притиснув її до воску.

Геміш взяв наступний стос.

— Це теж тобі на підпис. Один лист повідомляє організаторів конференції про те, що ти не зможеш виступити в них у листопаді. У другому викладено прохання надати тобі відпустку за станом здоров’я на наступний рік. Твій лікар — такий собі доктор Маркус Вітмор — додав свій висновок на підтримку твого прохання. У разі, якщо ви не повернетеся до квітня, я пошлю твоє прохання до Йєльського університету.

Я ретельно перечитала листи і тремтячою рукою поставила підпис, яким я фактично засвідчувала свою відмову жити у двадцять першому сторіччі.

Геміш вперся руками в край стола. Він збирався з духом щось сказати.

— Ми не можемо знати, коли повернуться Метью і Діана. — Замість «коли» він міг сказати «чи», та невимовлене слово однаково повисло у повітрі. — Кожного разу, коли той чи інший член родинної фірми де Клермонів готується вирушити в далеку подорож, або на певний час щезнути з виду, я зобов’язаний привести в порядок його справи. Діано, ти не маєш заповіту.

— Не маю, — спантеличено сказала я, відчуваючи, що в моїй свідомості не лишилося ані почуттів, ані думок. — Але в мене немає ніяких надбань — навіть автомобіля.

Геміш випрямися.

— Це не зовсім так, я ж правду кажу, Метью?

— Ану дай мені документ, — нехотячи сказав Метью. Геміш подав йому товстий стос паперів. — Цей документ був підготовлений, коли я востаннє був у Оксфорді.

— Перед Ля П’єром, — уточнила я, не торкаючись сторінок.

Метью кивнув.

— Взагалі-то, це наш шлюбний контракт. Він навіки і нескасовно закріпляє за тобою третю частину мого особистого майна. Навіть якщо ти сама вирішиш покинути мене, ця частина майна залишиться за тобою.

Контракт був датований днем, коли він повернувся додому, ще до того, як нас «спарували» згідно з традиціями вампірів.

— Я тебе ніколи не покину і мені це не потрібно.

— Ти навіть не знаєш, що це таке, — запевнив Метью, кладучи сторінки переді мною.

Те, що я побачила, важко осягнути розумом: запаморочливі суми грошей, міський будинок в елітному районі Лондона, квартира в Парижі, вілла на околиці Рима, маєток «Стара хатинка», будинок у Єрусалимі, а також у Венеції та Севільї, літаки, автомобілі — у мене голова обертом пішла.

— Я маю стабільну роботу, — сказала я, відсовуючи папери. — Мені це абсолютно не потрібно.

— Однак усе це — твоє, — різко мовив Метью.

Геміш дав мені можливість прийти до тями, а потім кинув іще одну бомбу.

— Якщо станеться так, що Сара помре, ти успадкуєш цей будинок, але з умовою, що Емілі житиме тут стільки, скільки забажає.

— Я навіть говорити про це не хочу. — Спогади про Сату й про Жульєт були ще свіжі в моїй пам’яті, й смерть відчувалася аж надто близько. Я підвелася, збираючись чкурнути, та Метью зупинив мене, міцно вхопивши за руку.

— Ти мусиш це зробити, mon cœur. Ми ж не можемо залишити це невирішене питання Маркусу та Сарі.

Я знову сіла і спокійно задумалася над тим, що мені робити з немислимим багатством, що звалилося мені на голову, та з ветхим фермерським будинком, який одного дня може стати моїм.

— Моя маєтність має бути поділена між нашими дітьми, — нарешті сказала я. — І це стосується всіх дітей Метью — вампірських та біологічних, тих, що він створив сам, і тих, які можуть народитися в нашому шлюбі. Будинок Бішопів має належати їм, коли Емілі в ньому не житиме.