Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 170

Здавалося, чиїсь невидимі руки вхопили мене за ноги, не даючи мені знизитися до маєтку «Сім веж». І чимдалі в часі ми подорожували, тим товстішими ставали його пасма довкола моїх ніг. А за Метью час тримався стрічками, схожими на міцні виноградні лози.

Нарешті ми добралися до кабінету Метью. Кімната була такою ж, якою ми залишили її: жеврів вогонь у каміні, на столі стояла недопита пляшка вина без етикетки.

Тремтячи від втоми, я кинула на софу книги та ручку.

— Щось не так? — спитав Метью.

— Я мала таке враження, що довкола нас сконцентрувалося надто багато відтинків минулого. Їх було так багато, що, здавалося, крізь них неможливо продертися. Я боялася, що ти не втримаєшся.

— А мені все здалося таким самим, як і минулого разу, — здивувався Метью. — Правда, подорож тривала трохи довше, ніж я сподівався, але я на це розраховував, зважаючи на час та відстань.

Він налив нам вина, і ми обговорили всі «за» і «проти» — спускатися униз чи не спускатися? Насамкінець наше бажання побачитися з Ізабо та Мартою перемогло. Метью пригадав, що тоді на мені був синій светр. І під ним не буде видно моєї пов’язки, тож я пішла нагору перевдягнутися.

Коли я повернулася, обличчя Метью розпливлося у повільній схвальній усмішці.

— Ти зараз така ж гарна, як і тоді, — сказав він, припадаючи до мене міцним поцілунком. — А може, і гарніша.

— Стережися, — попередила я його, сміючись. — Ти ж іще остаточно не вирішив, кохаєш ти мене чи ні.

— О, я вирішив це давно. Просто не наважувався сказати.

Жінки сиділи там, де ми й сподівалися. Марта читала книжку про загадкове вбивство, а Ізабо проглядала газети. Може, розмова була й не зовсім такою, як минулого разу, але то не мало значення. Найважчим цього вечора було дивитися, як Метью танцює зі своєю матір’ю. Гірко-солодкий вираз обличчя Метью, з яким він обертав Ізабо, відрізнявся, бо тепер він не став несамовито стискати її в обіймах після завершення танцю, як це було минулого разу. Коли ж він запросив на танець мене, я міцно стиснула його руку на знак вдячності та симпатії.

— Дякую тобі за це, — прошепотів він мені на вухо. І злегка поцілував у шию. Минулого разу він цього точно не робив.

Метью завершив вечір так само, як і раніше: оголосив, що веде мене спати. Та цього разу, кажучи «Добраніч», ми достеменно знали, що кажемо «Прощавайте». Наша зворотна подорож була приблизно такою ж, але тепер мені не було так страшно, бо я вже знала, чого чекати. Тому не впала в паніку і не втратила зосередженості, коли час заважав нам рухатися, а натомість посилено думала про добре знайомий ритуал приготування вечері в помешканні Бішопів. Ми встигли повернутися задовго до того, як салат був готовий.

Під час вечері Сара та Емі порозважали вампірів розповідями про мої витівки в дитинстві. Коли ж у моїх тіток запас історій скінчився, Метью піддражнив Маркуса розповіддю про його катастрофічні оборудки з нерухомістю в дев’ятнадцятому сторіччі, величезні інвестиції в нові технології в сторіччі двадцятому, які так і не окупилися, та про його слабкість до рудих жінок.

— Я знала, що ти мені сподобаєшся, — сказала Сара, пригладивши пальцями неслухняну руду чуприну, і долила Маркусу віскі.

Ранок на Геловін видався яскравим та чистим. У цій лісистій глушині завжди можна було очікувати снігу, але цього року погода була підбадьорливо гарною. Метью та Маркус затрималися на своїй прогулянці довше звичайного, і я засиділася за чаєм та кавою з Сарою та Ем.

Коли задзвонив телефон, ми аж попідскакували. Сара взяла слухавку, і з її слів стало зрозумілим, що цей дзвінок був неочікуваним.

Нарешті вона поклала слухавку і підсіла до нас за стіл в сімейній кімнаті, яка знову стала достатньо великою, щоби вмістити нас усіх.

— То Фей телефонувала. Вони з Джанет зупинилися в мотелі «Гантер-гаус». Подорожують у своєму автофургоні. Питають, чи не бажаємо ми взяти участь у їхній осінній подорожі. Вони попрямують до Арізони, а звідти — до Сіетла.

— Богиня не підкачала нас, — з усмішкою зауважила Емілі. Вони з Сарою вже кілька днів ламали голови, вигадуючи спосіб з’їхати з будинку так, щоб не викликати вихору непотрібних пліток. — От і чудово, це розв’язує нашу проблему. Ми спочатку вирушимо в мандри, а потім подамося в гості до Ізабо.

Ми перенесли торби з харчами та припасами до Сариного пошарпаного авто. Коли мої тітки завантажили його так, що в дзеркало заднього виду важко було глянути, вони почали роздавати вказівки.

— Печиво й солодощі — в кухні на столі, — сказала Емілі. — А мій костюм висить на дверях у комірчині. Він тобі чудово пасуватиме. І не забудь про панчохи. Дітлахам подобаються панчохи.

— Не забуду, — запевнила я її. — І капелюшок не забуду, хоча на вигляд він дурнуватий.

— І не здумай відмовлятися від капелюшка! — обурено вигукнула Сара. — Це ж традиція. І не забудьте загасити вогонь перед тим, як поїдете. Табіту слід нагодувати рівно о четвертій. Якщо її не нагодувати, то вона почне казитися.

— Ми про це потурбуємося. Ви ж нам список залишили, — запевнила я її, поплескавши по плечу.

— Зателефонуєте нам до готелю, коли поїдуть Маркус та Міріам — щоб ми знали? — спитала Емілі.

— Ось. Тримайте, — сказав Метью з хитрою усмішкою. — Самі зателефонуйте Маркусу. Там, куди ми вирушаємо, зони покриття немає.

— А ти впевнений? — спитала його Емілі з сумнівом у голосі. Ми вже звикли до телефону Метью — як до додаткової підпорки, і тому було дивно бачити, як він із ним розлучається.

— На сто відсотків. Більшість інформації я постирав, але вам залишив кілька контактних телефонів. Якщо вам щось знадобиться — будь-що — то телефонуйте кому завгодно. Коли ж трапиться щось дивне, або ж у вас виникнуть якісь проблеми, телефонуйте Ізабо або ж Гемішу. І вони домовляться, щоб вас забрали, хоч де б ви не були.

— Вони мають у своєму розпорядженні гелікоптери, — прошепотіла я Емілі, беручи її під руку.

Задзвонив телефон Маркуса.

— Це Натаніель, — сказав він, поглянувши на екран, і відійшов убік, щоб поговорити зовсім, як його батько, який завжди оберігав таємницю розмови. Раніше за Маркусом цього не помічалося.

Метью з сумною усмішкою поглянув на сина.

— Ці двоє новоспечених друзів іще не в одну халепу вскочать, але Маркус, принаймні, не почуватиметься самотнім, бо завжди матиме, з ким поговорити.

— У них все гаразд, — повідомив Маркус, вимкнувши телефон і повертаючись до нас. Він усміхнувся і — ще одним батьковим жестом — пригладив пальцями волосся. — Я обіцяв дати знати Гемішу, тому, коли попрощаємося, я йому зателефоную.

Емілі надовго затримала Маркуса в своїх обіймах, і її очі наповнилися слізьми.

— І нам теж зателефонуй, — гаряче сказала вона йому. — Нам треба знати, що у вас обох все в нормі.

— Нехай вам щастить і — бережіться. — Міцно заплющивши очі, Сара стиснула його в своїх обіймах. — Завжди вір у себе.

Прощання Міріам із моїми тітками було стриманішим, а моє — набагато емоційнішим.

— Ми пишаємося тобою, — сказала Емілі, обхопивши долонями моє обличчя; по її щоках заструменіли сльози. — Твої батьки теж пишалися б тобою. Бережіть одне одного.

— Неодмінно, — запевнила я її, змахнувши сльози.

Сара взяла мене за руки.

— Слухай своїх наставників — ким би вони не були. Спершу вислухай їх, а вже потім заперечуй. — Я кивнула. — Ти маєш більше талантів, аніж всі відьми, яких мені доводилося бачити впродовж багатьох років, — вела далі Сара. — І я рада, що ти їх не змарнуєш. Магія — це дар, Діано. Як і кохання. — Вона обернулася до Метью. — Я ввіряю тобі безцінний скарб. Дивись, не розчаруй мене.

— Не розчарую, Саро, — пообіцяв Метью.

Вона стримано відреагувала на наші поцілунки, а потім прожогом кинулася з ґанку до перевантаженого авто.

— Прощання завжди давалися Сарі важко, — пояснила Емілі. — Ми поговоримо з тобою завтра, Маркусе. — Вона сіла на переднє пасажирське сидіння і помахала нам рукою. Автомобіль заторохтів і ожив. Перехняблюючись на ковбанях під’їзної алеї, він повернув і рушив до міста.