Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 53

Біля Старої хатини Метью, як і завжди, висадив мене, а потім витягнув із багажника наші циновки і кинув їх собі на плече.

Двійко вампірів швидко промайнули повз нас. Один із них мимоволі злегка доторкнувся до мене, і Метью блискавично взяв мене за руку й переплів свої пальці з моїми. Контраст між нами вражав — його шкіра була бліда й холодна, моя ж, на відміну, жива й тепла.

Метью тулився до мене аж поки ми не увійшли до будинку. Після занять ми поїхали назад до Оксфорда, а по дорозі спочатку поговорили про Аміру, а потім — про одного демона, який утнув дуже характерну для представників свого виду витівку. Проїхавши крізь браму Нью-Коледжу, Метью зупинив авто і перед тим, як висадити мене, вимкнув двигун, чого він раніше ніколи не робив.

Коли вампір підійшов до скляної перегородки сторожки, Фред відірвав погляд від моніторів спостереження і, відсунувши скло, сказав:

— Слухаю вас.

— Я хотів би провести доктора Бішоп до її помешкання. Нічого, якщо я залишу авто тут — разом із ключами, якщо вам доведеться переміщати його на інше місце?

Фред зиркнув на табличку шпиталю Джона Редкліфа на авто і кивнув. Метью кинув йому крізь вікно ключі.

— Метью, — поспішно й схвильовано сказала я. — До мого помешкання лише два кроки ступити. Не треба проводжати мене додому.

— Треба. І я це вже роблю, — відказав він безапеляційно. Коли ми пройшли крізь арку сторожки і віддалилися від неї достатньо, щоб нас не бачив охоронець, Метью знову вчепився за мою руку. Цього разу шок від холоду його руки поєднався з різким і бентежним припливом тепла внизу живота — немов мене там язиком лизнули.

Біля підніжжя сходів я обернулася і впритул глянула на Метью — він і досі тримав мене за руку.

— Дякую, що звозив мене на йогу.

— Та нема за що. — Він заправив мені за вухо неслухняне пасмо волосся і трохи затримав свої довгі пальці у мене на шиї.

— Приходь завтра на вечерю, — тихо й ніжно мовив він. — Тепер моя черга пригощати. Можна тебе забрати завтра тут о пів на восьму?

Моє серце тіпнулося. «Скажи НІ!» — суворо наказала я сама собі, долаючи хвилювання.

— Аякже, — вирвалося натомість у мене.

Вампір притиснув свої холодні губи спочатку до однієї моєї щоки, а потім — до другої.

— Ma vaillante fille[2], — прошепотів він французькою.

Його запаморочливий звабливий запах заповнив мої ніздрі.

Нагорі хтось уже закріпив, як і належить, ручку дверей, і я насилу впоралася з замком. Мене привітало блимання автовідповідача, нагадуючи, що прийшло ще одне повідомлення від Сари. Я перетнула кімнату, визирнула у вікно — і побачила, що знизу на мене дивиться Метью. Я помахала йому. Він усміхнувся, засунув руки в кишені й попрямував до сторожки. Через кілька секунд вампір розчинився у темряві, наче у рідній стихії.

Розділ 14

О сьомій тридцять Метью чекав мене біля сторожки — як завжди бездоганний у своєму майже однобарвному сіро-чорному вбранні. Він оголив нерівну лінію волосся на лобі, зачесавши назад свою хвилясту чорну чуприну. Вампір спокійно відреагував на прискіпливий погляд нового охоронця, який пропустив мене з чемним кивком голови і застережливо зауважив: «Сподіваюся, ви повернетеся не надто пізно, докторе Бішоп».

— У тебе просто талант полохати людей, — пробурмотів Метью, коли ми проходили у браму.

— А куди ми йдемо? — спитала я, ніде не побачивши автомобіля.

— Сьогодні ми вечеряємо в коледжі, — відповів Метью, кивнувши убік Бодліанської бібліотеки. А я чомусь ні на мить не сумнівалася, що він повезе мене до Вудстока чи до якогось помешкання в одній із вікторіанських будівель, що громадилися в Північному Оксфорді. Мені якось і на думку не спадало, що він запросто міг жити у коледжі.

— Де? В університетській їдальні за столом для професорів та викладачів? — спитала я і, раптом відчувши себе вдягненою неналежним для такого випадку чином, інстинктивно обсмикнула коротку спідницю.

Метью іронічно схилив набік голову і розсміявся.

— Я намагаюся уникати їдальні. Звісно, я не збираюся тебе ввести туди, щоб ти сиділа там як у «погибельному кріслі» за столом короля Артура, а на тебе з цікавістю витріщалися б мої приятелі та колеги.

Звернувши за ріг, ми подалися до «Камери Редкліф». Коли ми, не зупиняючись, проминули вхід до Гертфордського коледжу, я притримала Метью за руку: був лише один коледж у Оксфорді, відомий своєю винятковістю та суворим дотриманням протоколів.

— Ні. Ми туди не підемо.

Метью зупинився.

— Яка різниця, до якого коледжу я належу? — сказав він, відвертаючи погляд. — Розумію — ти почувалася б комфортніше в іншій компанії, це однозначно.

— Я не боюся, що ти з’їси мене на вечерю, Метью. Просто я там іще ніколи не була.

Вхід до його коледжу охороняла прикрашена завитками брама — немов то був вхід до Країни чудес. Метью невдоволено гмикнув і вхопив мене за руку, щоб я, було, не стала піддивлятися в шпарину — що ж там, за брамою?

— У кількох древніх будівлях там мешкає окрема спільнота людей — тільки й того.

Його різкість не завадила мені пригадати, що Метью був одним із шістдесяти працівників коледжу, де зовсім не було студентів.

— До того ж ми підемо до мого помешкання.

Решту відстані ми подолали мовчки. Занурюючись у темряву, Метью з кожним кроком почувався дедалі розкутіше та комфортніше, немов зустрівся зі старим приятелем. Ми пройшли у низькі дерев’яні двері, що відгороджували публіку від затишку його коледжу. У сторожці сидів охоронець, а на лавках у квадратному дворику не видно було ані старшокурсників, ані випускників. Там було так тихо, немов у коледжі й справді працювали самі «душі всіх правовірних, що спочили в мирі в Оксфорді».

Метью поглянув на мене зверху вниз і сором’язливо всміхнувся.

— Гостинно запрошую до коледжу Всіх Душ.

Коледж Всіх Душ був шедевром готичної архітектури. Своїми граціозно-ефемерними шпилями та вишуканим муруванням він нагадував кафедральний собор. А ще він був схожий на елегантну фігурку незаконнонародженої дитинки у весільному торті. Я лиш зітхнула, не знаючи, що й казати. Але згодом Метью має багато чого мені пояснити.

— Привіт, Джеймсе, — поздоровкався він з охоронцем. Той поглянув поверх двофокусних окулярів і кивнув. Метью простягнув руку — і на його вказівному пальці з’явився древній ключ на шкіряному мотузочку. — Я ненадовго.

— Гаразд, професоре Клермон.

Метью знову взяв мене за руку.

— Ходімо. Маємо продовжити твою освіту.

І з цими словами він потягнув мене вперед, немов пустотливий хлопчик, що зібрався на пошуки скарбів. Пригнувшись, ми пройшли у потріскані й почорнілі від віку двері, й Метью увімкнув світло. Його бліда шкіра враз вихопилася з темряви — і кожен квадратний дюйм його постаті нагадав мені, що він — вампір.

— Добре, що я — відьма, — через силу зіронізувала я. — Звичайна людина, забачивши тебе зараз, до смерті перелякалася б.

Ми підійшли до підніжжя сходів і Метью набрав на захисній панелі довгий код, а потім натиснув на кнопку, позначену зірочкою. Тихо клацнув замок, і вампір відчинив двері. Запах плісняви та старини, змішаний з іще чимось, чого я не змогла визначити, хвилею накотився на мене. За слабким світлом сходових світильників стояла непроглядна темрява.

— Усе як у готичному романі жахів. Куди ти мене ведеш?

— Спокійно, Діано. Тут недалеко.

На жаль, спокій був відсутній серед чеснот жінок із роду Бішопів.

Метью простягнув руку над моїм плечем і клацнув іще одним вимикачем. Маленькі кружальця тьмяного світла від древніх лампочок, що висіли під стелею на дротах, немов артисти на трапеції у цирку, освітили приміщення, схоже на стайню для мініатюрних шетлендських конячок.

У моєму погляді, спрямованому на Метью, завмерла сотня запитань.

— Після вас, — сказав він і елегантно уклонився.

Ступивши кілька кроків уперед, я упізнала запах. То був несвіжий запах алкоголю — як у барі у неділю вранці.