Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 54

— Вино?

— Вино.

Ми пройшли повз десятки маленьких кабінок із пляшками на полицях та в ящиках; декотрі були складені купами. Кожна мала на собі маленьку сланцеву бирочку з роком, позначеним крейдою. У ящиках зберігалося вино часів обох світових воєн, а також пляшки, котрі уславлена медсестра Флоренс Найтінгейл могла прихопити з собою, повертаючись із Кримської війни. Там були вина року спорудження Берлінської стіни і року її зруйнування. Чимдалі вглиб льоху, тим частіше нашкрябані на бирках цифри на позначення років змінялися такими широкими категоріями, як «Старовинне кларе» або «Старий портвейн найвищої якості».

Нарешті ми дісталися до кінця льоху. Я побачила перед собою кілька маленьких дверей — всі наглухо закриті й замкнені. Метью відімкнув і відчинив одну із них. Електрики тут не було, тому Клермон взяв свічу, вставив її в мідний канделябр і запалив.

Інтер’єр приміщення був так само бездоганно-акуратний, як і сам Метью, якби не шар пилу. Пляшки зберігалися тут на щільно розташованих дерев’яних полицях на достатній висоті від підлоги. Це давало можливість безпечно витягувати якусь одну пляшку без ризику завалити усю конструкцію. За багато років біля підставки, де розбризкувалося вино, утворилося кілька червоних плям. Повітря повнилося запахами старого винограду, корків та цвілі.

— Це твоє? — ошелешено спитала я, не вірячи своїм очам.

— Так, моє. Лише жменька працівників коледжу мають приватні льохи.

— А що ж тут у тебе може бути такого, чого немає там?

Мені здавалося, що головне приміщення, розташоване за маленькими дверима, містило всі пляшки усіх вин, які виробило людство впродовж своєї історії. Порівняно з цією колекцією найкраща винна крамниця Оксфорда видавалася жалюгідно-нецікавою і мала вкрай обмежений асортимент.

Метью загадково всміхнувся.

— Та є дещо цікаве.

Він швидко походжав маленькою кімнатою, зі щасливим виглядом то тут, то там витягував із полиць пляшки з вином. Потім подав мені важку темну пляшку із золотистою етикеткою та дротяним кошиком над корком. То було шампанське «Дом Періньйон».

Наступна пляшка була зроблена з темно-зеленого скла і мала просту кремову наліпку з чорним написом. Метью з дещо награною урочистістю подав її мені, і я побачила дату: 1976.

— Ой, та це ж рік мого народження! — сказала я.

А Метью дістав іще дві пляшки: одна з довгастою восьмикутною етикеткою із зображенням шато, запечатана червоним сургучем; друга — кривобока та темна, без етикетки, запечатана чимось схожим на смолу. До її горла старою засмальцьованою мотузкою кріпилася бирка з цупкого коричневого паперу.

— Ну що — почнемо? — спитав Метью, задуваючи свічу. Обережно тримаючи обидві пляшки в лівій руці, він ретельно зачинив та замкнув за собою двері й укинув ключ до кишені. Ми знову спустилися до головного приміщення, полишивши комірчину, просякнуту чарівним ароматом вин.

У напівтемряві льоху Метью з двома пляшками вина, здавалося, аж світився від радості.

— Яка прекрасна ніч, — щасливо мовив він.

І ми пішли до його помешкання, яке певною мірою вразило більше, ніж я очікувала, а в дечому — менше. Кімнати на горішньому поверсі одного з найстаріших багатоквартирних будинків у коледжі Всіх Душ були меншими за мої у Нью-Коледжі; цей будинок мав характерні несподівані вигини та оригінально-химерні контури. Хоча стеля й була високою, та при чималенькому зрості Метью кімнати таки здавалися замалими для вампіра. У дверях йому доводилося пригинатися, а підвіконники повсюдно ледь сягали його колін.

Брак розмірів кімнат із лишком компенсувався меблюванням та убранством. На долівці розтягнувся бляклий обюсонський килим, закріплений по кутах оригінальними меблями від відомого дизайнера дев’ятнадцятого сторіччя Вільяма Морріса. Якимось незбагненним чином споруда п’ятнадцятого сторіччя, килим вісімнадцятого сторіччя та грубі дубові меблі сторіччя дев’ятнадцятого чудово пасували одне до одного і створювали в помешканні атмосферу вишуканого джентльменського клубу доби короля Едуарда. У дальньому закутку головної кімнати стояв широченний обідній стіл; з одного його боку лежали акуратно складені газети, книги та ретельно розсортовані атрибути життя науковця: нотатки щодо головних напрямків подальших досліджень, періодичні наукові часописи, запити на літературу та рецензії праць колег. Кожен стос паперів притискав якийсь предмет: справжнє прес-пап’є з товстого дутого скла, стара цеглина, бронзова медаль (безсумнівно, одна з його нагород) та невеличка кочерга. Протилежний бік стола був накритий гладенькою лляною скатертиною, притиснутою до дерев’яної поверхні стола надзвичайно красивими срібними канделябрами георгіанської доби. Раніше такі вишукані канделябри я бачила тільки в музеї. Над простими білими тарілками та срібними приборами тієї ж георгіанської доби застигли, немов охоронці, численні винні келихи різної форми.

— Як гарно! — сказала я, захоплено озираючись довкола. У цій кімнаті жоден предмет меблювання, жодна прикраса не належали коледжу. Все це, вочевидь, зібрав Метью, і воно відображало його внутрішню сутність.

— Сідай. — Вчасно врятувавши дві пляшки вина із моїх непевних пальців, він швидко відніс їх до чогось схожого на невеличку господарчу комірчину.

— Начальство коледжу Всіх Душ вважає, що працівникам не слід харчуватися у помешканнях, — пояснив він, побачивши, що я з цікавістю розглядаю нехитре кухонне приладдя. — Та нічого, якось управимося.

Я вже не сумнівалася, що невдовзі мене почастують мало не найвишуканішою вечерею, яку тільки можна знайти в Оксфорді.

Метью поклав шампанське в срібне відерце з льодом і всівся біля мене в зручне крісло напроти давно згаслого каміна.

— В Оксфорді вже не дозволяють розпалювати каміни, — сказав він із сумом у голосі, кивнувши рукою на порожню кам’яну конструкцію. — Бо коли розпалювали всі каміни, місто перетворювалося на суцільне кострище.

— А коли ти вперше приїхав до Оксфорда? — спитала я, сподіваючись відвертістю свого тону запевнити Метью, що я зовсім не намагаюся зазирнути в одне з тих численних життів, які йому довелося прожити впродовж сотень років.

— Цього разу це сталося 1989 року. — Полегшено зітхнувши, він випростав свої довгі ноги. — Я приїхав до Оріеля навчатися точним наукам, а опісля залишився працювати над докторською дисертацією. Коли ж за відмінні успіхи «Всі Душі» призначили мені стипендію, я на кілька років перебрався сюди. Після того як я отримав ступінь доктора, університет запропонував мені посаду, а його члени обрали мене науковим працівником.

Щоразу, коли він розкривав рот, звідти вискакувало щось нове для мене й цікаве. Стипендія за відмінні успіхи? Їх призначали лише дві на рік.

— А у «Всіх Душах» ти вперше? — Я прикусила губу, збагнувши, що бовкнула дурницю, і він розсміявся.

— Зараз розберемося, — відповів Метью і, піднявши руки, почав загинати пальці. — По одному разу я був працівником Мертонського, Магдалинського та Університетського коледжів. По два рази я був працівником Оріельського коледжу та Нью-Коледжу. Але «Всі Душі» тільки тепер звернули на мене хоч якусь увагу.

Помноживши ці відомості на коефіцієнт Кембриджа, Парижа, Падуа та Монпельє, де, на мою думку, хоч раз числився студент на ім’я Метью Клермон (або під одним із варіантів цього імені), я здобула запаморочливу кількість наукових титулів та звань. Що ж він вивчав усі ці нескінченні роки і з ким навчався?

— Діано? — веселий голос Метью пронизав мої думки. — Ти мене чуєш?

— Так, вибач. — Я заплющила очі й стиснула руками коліна, намагаючись стримати свою уяву. — Це вже якась напасть. Коли ти починаєш щось пригадувати, я не можу стримати свою цікавість.

— Розумію. Це одна з проблем, із котрими зіштовхується вампір, спілкуючись із відьмою, яка досліджує історію. — Вуста Метью саркастично вигнулися, але його очі блищали, мов дві чорні зірки.

— Якщо ти хочеш уникнути подібних проблем у майбутньому, то тобі краще не заходити до довідкового палеографічного відділу Бодліанської бібліотеки, — в’їдливо відказала я.